Наукові школи в Україні у 1920-1930-х рр.

Ткаченко В.В.

Професор кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

НАУКОВІ ШКОЛИ В УКРАЇНІ У 1920-1930-Х РР.

Дослідження історії наукових шкіл – важливе завдання вітчизняної історичної науки. На жаль, є усі підстави констатувати, що в цьому плані зроблено ще вочевидь замало. Загальні праці, присвячені історії Національної Академії наук та окремих провідних інституцій, як правило, залишають осторонь багато визначних та відверто драматичних сторінок вітчизняної науки, в тому числі пов’язаних із формуванням та здобутками наукових шкіл у міжвоєнний (20-30-ті роки ХХ ст.) період, так само як і з обставинами руйнації деяких шкіл, які могли б за сприятливих умов відігравати по-справжньому світове значення.

Існування шкіл у різних галузях наук без сумніву довело надзвичайну ефективність саме таких наукових об’єднань. Вони прокладають нові шляхи в науці, дають могутній поштовх у процесі наукового пошуку. Процес створення наукової школи досить складний і тривалий. Цілком зрозуміло, що справжня наукова школа унікальна, суттєво відрізняється від загальної наукової спільноти та, багато в чому, є неповторною в історії науки. Вона асоціюється не тільки з ученим-лідером, а й з історичним часом, державною політикою та національними традиціями. До того ж сама школа, в залежності від її загального напрямку та впливу непересічних особистостей, що до неї входять, може справляти великий вплив на розвиток наукової та суспільної думки.

В межах запропонованої статті розглядаються проблеми, пов’язані з дослідженням діяльності наукових шкіл України у період між двома світовими війнами, коли відбувався суперечливий і драматичний процес відродження і становлення української науки за нових історичних умов.

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. керівництво наукою в Україні остаточно перейшло на рівень державної політики і здійснювалося тими ж методами, що і в інших галузях народного господарства. Певною мірою це було виправдано, тому що численні галузі наук, особливо технічних, мали виняткове господарське або оборонне значення. Ось чому наукова діяльність зробилася об’єктом державного планування та фінансування. За наказами центральної влади створювалися мережі наукових установ різного рівня та калібру (конструкторські бюро, групи, лабораторії й майстерні, науково-дослідні інститути, заводи-інститути, іспитові стенди й полігони тощо).

Втім, слід зазначити, що саме у 20-30-х рр. в Україні з’явилися й досить швидко встигли отримати широке визнання наукові школи, які визначали теоретичну новизну і практичну значущість наукового знання майже впродовж усього ХХ ст. В умовах майже тотального контролю сталінської влади за всіма верствами суспільства, передусім за інтелігенцією, що жила під постійним жахом репресій, країна отримала колосальні досягнення, причому нерідко світового рівня практично в усіх наукових галузях. Намагання державних та партійних інституцій керувати цим процесом, жорстко регламентувати наукову діяльність могло зруйнувати ієрархію та традиції, що вже склалися, та зрештою взагалі знищити школу (що в багатьох випадках й відбувалося).

У сучасній історичній та наукознавчій літературі проблема діяльності наукових шкіл висвітлена досить широко. Багато робіт присвячено безпосередньо феномену наукових шкіл, розкриттю їх суті та механізму створення власних наукових концепцій. На даний момент існує велика кількість робіт, в яких аналізуються загальні характеристики наукових шкіл.

Вже класичними стали роботи П.К. Анохіна [1], О.О.Баєва [2], О.О.Богомольця [3], П.Л.Капиці [4], К.А.Ланге [5], М.І.Родного [6], Ю.О.Храмова [7]. Зважаючи на основну наукову спеціальність авторів, не дивно, що вони аналізують школи, що склалися переважно у фізиці та математиці, де процес кристалізації та природної еволюції наукової школи простежується найбільш яскраво й показово.

Багато досліджень, переважно дисертаційних, присвячено окремим видатним постатям у різних галузях науки та створеним ними школам [8 – 11 та ін.].

Складність проблеми "наукова школа" зумовила розмаїття підходів до неї та велику кількість трактувань самого поняття [12].

Втім, беззаперечним є положення, що наукову школу може створити тільки вчений із яскраво вираженою креативністю – із новими думками та підходами, спроможний виконувати роль невтомного генератора гіпотез та ідей, здатний критично аналізувати й синтезувати результати досліджень. Така творча особистість – людина зі своїм особливим способом мислення, бажанням проникнути в сутність предмета й піти істотно далі, ніж його попередники та сучасники.

Разом з тим такий лідер-творець має бути справжнім натхненником свого наукового колективу, а не просто формальним начальником. Адже в науці формальне підпорядкування керівнику поступається за своїм значенням єднанню однодумців, непересічному моральному авторитету лідерів.

Отже, лідер наукової школи повинен, мати власні наукові ідеї і не боятися передавати їх не тільки своїм учням, а й навіть тим, хто не належить до безпосередніх учнів. Дослідник, що має ідеї і легко їх віддає та вміє підказати, якими шляхами рухатися, стає дослідником-вчителем. Це не просто викладач готових знань, не проповідник і не лектор. Д. Зербіно порівнює таку людину з гуру, який веде свою наукову паству й іде поперед неї і разом із нею [13]. Він обов’язково має творчу фантазію ( щоб визначити спочатку, що саме треба шукати, знайти тему), є водночас і „драматургом” (щоб створити план теми), і „режисером” (розставляє акценти, дає напрям пошуку, визначає послідовність), а також критиком і редактором. Лідер повинен бути видатним психологом, аби знайти працівників, які так само, як і він, здатні захопитися обраною проблемою дослідження.

Хоча кожна наукова школа мала свої унікальні й неповторні риси, але було й чимало спільного. Існували власні технології та підходи, якими лідери шкіл відверто і щедро ділилися з іншими. Наприклад, О.О. Богомолець стверджував, що хоча для створення наукової школи і необхідний перш за все видатний учений, який має нову ідею узагальнюючого, синтетичного значення, але цього недостатньо без співробітників-однодумців.

Він писав: “Дуже важливо, щоб керівник, зберігаючи за собою пріоритет провідної ідеї, при розробці цієї ідеї співробітниками давав би їм якомога більше самостійності, віддаючи у повну їх власність ті окремі гіпотези, які він пропонує їм перевірити...; ...співробітники повинні заразитися ентузіазмом свого керівника; ...потрібно, щоб керівник надав своїм співробітникам можливість широкої критики і проявів повної індивідуальної ініціативи...”. О.О. Богомолець завершує цей перелік необхідних якостей керівника наукової школи ще однією важливою характеристикою: “Вчений, який ревниво ставиться до успіхів своїх учнів, ніколи не створить школи” [14, 303].

Дуже цікавим є питання про склад київської історичної школи М.С. Грушевського. Дослідники пропонують, зокрема, розрізняти учнів, аспірантів, співробітників, послідовників та прихильників видатного вченого. Склад школи в 1924-1930 рр. не був сталий. Існувало постійне ядро з 20-26 дослідників, а також були вчені, які то тяжіли до цієї школи, то знову відходили від неї.

Можливо, питання про конкретний склад школи непросто вирішується ще й тому, що у М.С. Грушевського – людини, безперечно, владної, характер був дуже непростий, і внутрішні відносини у школі складалися не завжди легко та однозначно.

Ось чому всіх причетних до установ і видань Грушевського пропонують розглядати персонально за наступними критеріями:

1) чи визнавав вчений лідерство М.С. Грушевського;

2) чи брав постійну участь або тільки іноді відвідував засідання наукових установ;

3) чи поділяв історіософські засади, методологію (хоча б в основному);

4) чи друкувався в редагованих Грушевським виданнях.

Відповідно до цього й виділяються: а) ті, хто, без сумніву, належав до школи (наприклад К. Грушевська, Ф. Савченко, С. Шамрай); б) „підтримував постійний зв’язок” (М. Петровський); в) „співпрацював” (І. Крип’якевич); г) „мав окремі контакти” (В. Герасимчук); д) „був аспірантом” (І. Кравченко, І. Мандзюк) [15]. Можна зазначити, що аналогічний підхід (із певними застереженнями) може бути застосований і до аналізу інших наукових шкіл.

Академік П.М. Василенко багато часу та уваги приділяв підготовці молодих учених, маючи неабиякий талант у відкритті молодих обдарувань. "Ви хочете стати вченим? Це дуже нелегка праця і відповідальна робота, – говорив він, – головне не засмічувати науку... Нехай кожний своєю працею здобуде честь і право називатися вченим". Семінари та лекції П.М. Василенка відігравали значну роль для молоді. Л.В. Погорілий, учень і послідовник П.М. Василенка, згадував, що курс лекцій Петро Мефодійович читав із захопленням, логічно, строго академічно, так, що всі бажаючі могли скласти неоціненні для екзаменів конспекти. Ґрунтовним конспектом лекцій з сільськогосподарських машин, який дбайливо склав Л.В. Погорілий, згодом декілька років користувалися його друзі-студенти, а потім навіть аспіранти.

Велике значення для підвищення рівня наукових досліджень і конструкторських розробок на території України та колишнього Радянського Союзу мали науково-методичні семінари під керівництвом академіка, на яких розглядалися питання застосування механіко-математичних методів досліджень при конструюванні нової сільськогосподарської техніки. Для наукової школи П.М. Василенка була характерна особлива творча атмосфера доброзичливих дискусій, демократичності й наукової принциповості, взаємної поваги і вимогливості, відданості науці та наукового ентузіазму [16].

Не буде перебільшенням стверджувати, що остання характеристика, адресована школі П.М. Василенка може бути значною мірою віднесена і до характеристики в цілому українських наукових шкіл як своєрідного соціально-культурного феномену. Найкращі представники української науки існували всупереч вимогам і канонам режиму, стверджуючи ті чесноти, на яких тільки й може існувати справжня наука.

Творчий доробок видатних наукових колективів 20-30-х рр., як і людська особистість їхніх керівників, становили неповторне обличчя української науки в цілому. Особистості лідерів-фундаторів українських наукових шкіл мають європейське та світове значення. Доробок цих науковців заслуговує на заслужене визнання і подальше вивчення, оскільки його значення виходить далеко за межі періода, що вивчається. Враховуючи обмежений обсяг статті ми не мали можливості всебічно проаналізувати всі аспекти досліджуваної проблеми. В наступних публікаціях доцільним, на думку автора, було б більш глибоко розглянути діяльність провідних українських наукових шкіл у 20-30-х рр. ХХ ст.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Анохин П.К. Верю таланту // Наука сегодня. – М.: Наука, 1969. – С. 257 – 260.

2. Баев А.А. О научных школах // Школы в науке. / Под ред. С.Р. Микулинского, М.Г. Ярошевского, Г. Кребера, Г. Штейнера. – М.: Наука, 1977. – С. 503 – 504.

3. Богомолец А.А. Избранные труды. – К.: Изд.-во АН УССР, 1958, Т. 3. – 359 с.

4. Капица П.Л. Резерфорд – ученый и учитель. – М.: Наука, 1973.

5. Ланге К.А. Организация управления научными исследованиями. – Л.: Наука, 1971. – 248 с.

6. Родный Н.И. Очерки истории и теории развития науки. – М.: Наука, 1969. – 243 с.

7. Храмов Ю.А. Научные школы в физике / Под ред. В.Г.Барьяхтара. – К.: Наукова думка, 1987. – 400 с.

8. Демкович Л.І. Іван Іванович Шмальгаузен – український зоолог і педагог // Вересень. – 2000. – №3. – С. 22-25.

9. Деркач О. П. Академік П.М.Василенко - засновник наукової школи землеробської механіки в Україні. // Українознавство. – 2005. – Число 3. – С. 73-78.

10. Сухотеріна Л.І. Становлення і розвиток технічних наук в Україні у 20-30-ті рр. ХХ ст. в загальноісторичному контексті .– Автореф. дис…докт. історичних наук.— К., 2005.— 27с.

11. Ярошенко О. Напрямки діяльності наукової школи академіка Максима Паламарчука // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. – Випуск 1 (13). – С.40-44.

12. Школы в науке. / Под ред. С. Р. Микулинского, М. Г. Ярошевского, Г. Кребера, Г. Штейнера. – М.: Наука, 1977. – 510 с.

13. Зербіно Д.Д. Наукова школа: лідер і учні (нова концепція): Монографія: Наукове видання.— Львів: Євросвіт, 2001.— 208 c.

14. Богомолец А.А. Избранные труды. – К.: Изд-во АН УССР, 1958.— Т. 3. – 359 с.

15. Заруба В. До питання про школу М. Грушевського.– http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um8/Retsenziji/3-ZARUBA%20Viktor.htm

16. Деркач О.П. Академік П.М. Василенко – засновник наукової школи землеробської механіки в Україні. // Українознавство. – 2005. – Число 3. – С. 73-78.