Педагогические науки/2.Проблемы подготовки специалистов

Орленко В.І., професор кафедри правознавства

Орленко Л.О., доцент кафедри іноземних мов,

Орленко В.В., старший викладач кафедри комерційного права

Київський Національний торгівельно-економічний університет

Питання вдосконалення професійної підготовки студентів у вищій школі України

Сьогодні Україна взяла курс на євроінтеграцію, входження в європейську спільноту та побудову сучасної держави наближеної до європейських стандартів. Зазначене вимагає реформування усіх сфер суспільного життя: економічної, політичної, соціальної тощо. Не оминає цей процес і українську освіту (зокрема, вищу школу), яка, на жаль, у багатьох аспектах відстає від світових стандартів і продовжує нести недоліки радянської освітньої системи

У сучасному світі існують дві системи побудови освіти: централізована, коли єдиний для всіх вузів зміст навчальних програм встановлюється на рівні держави (Японія,Франція, Германія, Швеція), та децентралізована, при якій зміст навчання визначається на місцях, за активної участі самих вищих навчальних закладів (США, Великобританія, Канада).

З другої половини ХХ ст. у світовій економічній системі відбувається ряд змін, які зумовили процеси зростання незалежності вузів у вирішенні різних питань навчального процесу, зокрема у визначенні змісту навчальних програм. На користь цієї тенденції свідчить те, що в останні роки в країнах, де історично склалася централізована форма управління вищою школою, спостерігаються стійкі тенденції до її децентралізації (Германія, Франція, Швеція, Японія).

З іншого боку, навряд чи можна вважати ідеалом вкрай децентралізовану модель вищої освіти, до якої можна віднести, наприклад, освітню систему США. Відсутність єдиної системи стандартів вищої освіти в Сполучених Штатах, право коледжів та університетів встановлювати послідовність та обсяг навчальних дисциплін, призвели до погіршення якості американської освіти, до її “інфляції” – явища, коли замість підвищення реального рівня знань студентів підвищуються лише їх оцінки.

Найбільш доцільним можна вважати управління сферою вищої освіти, яке поєднує елементи раціонального контролю з боку держави та саморегуляції. В Україні триває процес реалізації саме такої моделі: держава (зокрема через Міністерсвтво освіти і науки) визначає стандарти освіти та здійснює контроль за якістю підготовки спеціалістів у вищій школі при значній автономії вузів у вирішенні питань змісту освіти, інших проблем навчально-виховної, науково-дослідницької, методичної та фінансово-господарської діяльності.

Логічним продовженням цього напрямку розвитку вищої освіти в Україні мало б стати запровадженння так званої концепції “спільної участі” (вищих навчальних закладів, держави та суспільства). Сутність її полягає в тому, що в управлінні вузами беруть участь ради, які складаються з представників різних соціальних груп суспільства, профспілок, роботодавців. Ряд країн Європи (Данія, Іспанія) вже внесли відповідні істотні корективи до своєї освітньої політики.

З розпадом радянської освітньої системи, в умовах відсутності державного розподілу випускників, в Україні особливої актуальності набула невідома західноєвропейським країнам проблема відповідності знань, вмінь та навичок, які випускники отримують у вищих навчальних закладах, запитам суспільства. У ринкових умовах висока якість підготовки спеціаліста є одним з визначальних факторів знаходження ним свого місця на ринку праці та подальшого професійного росту.

З огляду на це сучасних реаліях вузи повинні підтримувати постійний зв’язок з потенційними роботодавцями і враховувати їхні вимоги щодо професійних якостей майбутніх спеціалістів. Адже складність загальної соціально-економічної ситуації у нашій країні, посилюється труднощами подолання усталених ще за радянських часів, але вже неактуальних принципів, форм та методів навчальної роботи у закладах вищої освіти.

Слід зауважити, що однією з характерних рис радянської системи освіти був так званий інформаційний підхід до навчання. Суть його полягала у визнанні кінцевою метою підготовки спеціалістів у вузі виключно отримання ними знань. Це визначало зміст і організацію навчального процесу, особливості його методики: монологічний, розповідний характер лекцій, проведення семінарських занять та атестацій у формі запитань та відповідей. Результатом було механічне засвоєння студентами певної інформації, яке дуже часто супроводжувалося невмінням творчо її застосувати у практичній діяльності, що ускладнювало роботу випускників на підприємствах, знижувало якість їхньої адаптації до реальних умов праці.

Зважаючи на це, доцільним видається створення відповідних підрозділів вищих навчальних закладів, що здійснювали б функції вивчення попиту на кваліфікованих спеціалістів, пошук потенційних роботодавців, розробку та укладення договорів про цільову підготовку спеціалістів для конкретних підприємств, пошук місць для проходження студентами виробничої практики з перспективою подальшого працевлаштування тощо.

Крім того студентам, професійні плани яких пов’язані саме з науковою діяльністю, треба надати особливі умови для їх реалізації. З певного моменту підготовка майбутніх науковців та практиків повинна бути диференційованою, із зміщенням акценту у навчанні в бік більш поглибленої теоретичної чи практичної підготовки. Вказане буде сприяти і більш ранньому самовизначенню студентської молоді щодо майбутньої професійної діяльності, і підвищить якість аспірантського складу.

Говорячи про необхідність підготовки студентів до практичної діяльності неможливо оминути той факт, що сучасний стан суспільства, характерними ознаками якого є процеси глобалізації та соціальної інтеграції, взаємопроникнення культур, інформатизація, все менше шансів на просування залишає тим спеціалістам, які не володіють комп’ютерною технікою та інформаційними технологіями, не мають можливості користуватися джерелами інформації на іноземних мовах. Таким чином, підготовка студентів до практичних умов роботи на підприємствах повинна суміщатися з озброєнням студентів українських вузів найсучаснішими знаннями з комп’ютерної техніки, а також навичками спілкування на іноземній мові. Зазначене є не тільки необхідною частиною підготовки спеціалістів, але й умовою виходу України на міжнародний економічний простір, а в кінцевому підсумку – складовою підвищення економічної конкурентоспроможності нашої країни у світовому вимірі.

Зміни в суспільних відносинах (у тому числі ті, що відбулися в українській державі протягом останніх двадцяти років) завжди висувають нові вимоги до виконання людиною своєї професійної ролі. Ці вимоги вже знайшли відображення у визначенні принципів здійснення навчально-виховної роботи у вищий школі України, була здійснена фундаменталізація, гуманізація, гуманітаризація та індивідуалізація навчання, демократизація відносин між учасниками навчального процесу, набула поширення спрямованість на виховання самостійного, інноваційного мислення у майбутніх представників інтелектуальної еліти.

Проте не слід зупинятися на зазначених досягненнях. Подальше реформування професійної підготовки фахівців у вищих навчальних закладах України, запозиченння найкращих досягнень світової педагогічної науки у цій сфері дасть змогу українській системі освіти наблизитися до загальновизнаних європейських стандартів та, зокрема, полегшить процес інтеграції України до Європейського Союзу.