Сухарєва С. В.

Волинський національний університет

імені Лесі Українки

Національні особливості

давньої польськомовної літератури в Україні

Польськомовне письменство на українських землях почало розвиватися, починаючи з XV століття у плані сарматського міфу (взірець – хроніки Длугоша) і з XVI століття у плані ідеології (взірець – праці Оріховського). Воно характеризувалося значними відмінностями від власне польських творів того періоду. Із цього приводу на сьогоднішньому етапі медієвістичних досліджень постає актуальна проблема вивчення національних особливостей польськомовного пласту давньої літератури, на чому наголошують такі вітчизняні літературознавці та історики як Д. Наливайко, Р. Радишевський, Н. Яковенко, О. Кресін та ін.

Поняття сарматизму традиційно розглянуте у двох важливих розрізах – звичаєвість населення у межах Речі Посполитої, яка ідентифікувала себе із шляхетськими родами, та ідеологія „золотої вольності”, яка полягала у продовженні рицарської давнини з її основними достоїнствами гонору, славетності, відваги тощо. У межах цієї поняттєвої бази літературний процес набув виразних сарматських рис в епоху розвинутого бароко, хоча і попередні періоди розвитку вітчизняної польськомовної літератури не були позбавлені рис національної ідентифікації.

Необхідно наголосити на чіткому відмежуванні загальних сарматських та власне роксолянських особливостей українського польськомовного письменства, яке уповні виявило себе як у прозовій, так і в поетичній формах викладу. Особлива роль при цьому відводилася риторичності як основному способу представлення цієї національної ідентифікації.

Для усвідомлення розмежування понять у польському та українському літературних середовищах слід повернутися до теорії сарматського міфу Яна Длугоша, пізніше продовженої Матеєм Меховітою, щодо генеалогії слов’янських націй, у якій першість відводилася полякам. Зрозуміло, що схема „поляк – католик – шляхтич” змогла прижитися на руських землях лише частково. Ближчою натомість виявилася версія, почерпнута з Густинського літопису, що межі Сарматії – це: „Од заходу – ріка Вісла, од півдня – гори Угорські (Карпати), од півночі – море Венедицьке (Балтійське), а од сходу – ріка Дон”. Тобто, йдеться про землі русів та литовців; Русь представлена тут нащадком грецької цивілізації. У часи визвольної війни під проводом Хмельницького поняття сарматизму зазнало значної трансформації. У Білоцерківському універсалі (1648) була подана теорія Самійла Величка, згідно з якою українські сармати свого часу розкололися і певна їх частина (маються на увазі поляки) переселилися на землі сучасної Польщі. Остаточно сарматизм занепав у XVIII столітті. Востаннє офіційно він зафіксований на наших землях в „Історії Русів”, проте у ній сармати – це вже степові племена, які походять з Азії.

Оскільки розуміння сарматизму у різні історичні періоди і різними особами було неоднозначне, потрібно зазначити, що поняття роксолянського сарматизму на підставі піднесення українського етносу та ідеї його єдності, незалежно від територіальних поділів, значно відрізнялося від його загального виміру. Роксолянський стиль, впливаючи на розвиток літературної семіосфери, передбачав урахування власне українських коренів, зокрема, значна роль відводилася вітчизняній богородичній традиції, культу святих, східній патристичній школі, патеричному викладу, біблійним мотивам у східній літургії тощо. У світлі цього явища доцільним стає вживання у полемічних творах, написаних польською мовою, макаронізмів, рутенізмів, народної фразеології, використання лементаційного стилю.

До XV сторіччя у нас переважав власний національний ідеал князівської влади як представництва вітчизняної еліти, підкріплений релігійними богородичними та апостольськими християнськими мотивами, однак водночас тісно переплетений з глибинним язичницьким корінням, що засвідчує українська література попередніх епох. З часом він відступає на задній план унаслідок спольщення і окатоличення князівського середовища та втрати нею чільного місця у суспільстві, поступаючись першістю народній козацькій славі.

Козацька „золота вольність” стала переважаючим сарматсько-роксолянським мотивом у часи Хмельниччини, коли боротьба за національне начало вийшла в Україні на перший план. Для поляків цей сарматський атрибут мав дещо орієнтально-східний характер, в якому віддавалася певна данина моді, для українців натомість він став суттєвим у формуванні менталітету з натуральним, невимушеним поєднанням східних і західних рис у своєму корінні. Образ козака, пройшовши процес суспільної ідеалізації, до сьогодні на наших землях ідентифікується з сутністю велетня, силача, героя, що знайшло широке відображення в українських народних прислів’ях, приказках, піснях тощо.

Поширеним явищем польського сарматизму були так звані „Селянки” із зображенням української природи, села, його народного побуту. В українській польськомовній літературі воно яскраво представлене у творах уродженців Львова Шимона Шимоновича („Sielanki”, 1614) і Бартоломія Зиморовича („Roksolanki”, 1654). З часом ці роксолянські мотиви модифікувалися у класичну українську літературу, давши світові такі генії як Тарас Шевченко, Нечуй-Левицький, Микола Старицький та ін. У польській міжвоєнній літературі все ще знаходимо дещо радикальні їх відголоси, зокрема в історичних творах Софії Косак-Щуцької, що до сьогодні впливає на польське формування національної вищості, надаючи Кресам особливого звучання.

Як бачимо, на межі літературних інтерпретацій внаслідок багатьох недомовленостей у ментальному сприйнятті продовжує існувати певний суспільний стереотип, хоча зовнішні перспективи розвитку взаємин України і Польщі загалом носять позитивний характер. Успішну спробу розвіяння слов’янського міфу задля спільного поновного прочитання східнослов’янського коріння на глибокій науковій основі робить польська дослідниця Марія Яньон. Отець Яцек Салій підходить до цієї проблеми ще гостріше, закликаючи відкинути теорії щодо особливої місії будь-якого з народів, позбавляючи його необґрунтованої ролі „павича серед народів”. Зі свого боку, ми повинні наново віднайти у вітчизняній польськомовній спадщині роксолянський дух, щоб надати йому офіційного народотворчого статусу, таким чином усуваючи перешкоди у примиренні двох братніх народів –українського та польського.

Література:

1. Кресін О. Український сарматизм // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; Ред.кол.: Ю. Римаренко (відп. ред.). та ін. / Олексій Кресін. – К. : Генеза ; Довіра, 1996. – с. 136.

2. Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка / Григорій Грабович. – Київ : Основи, 1997. – 604 с.

3. Салий Я. Дурные и хорошие стороны польского мессианства // Польская и русская душа / Яцек Салий. – Варшава : Польский институт международных дел, 2003.  – С. 464–471.

4. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. / Наталя Яковенко. – Київ : Критика, 2002. – 416 с.

5. Janion M. Niesamowita Słowiańszczyzna. Fantazmaty literatury / Maria Janion. – Kraków : Wydawnictwo Literackie, 2006. – 357 s.

6. Radyszewski R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. Część I : [мonografia] / Rostysław Radyszewski. – Kraków : Wyd. Oddziału PAN, 1996. – 282 s.