Завальнюк Л.В.

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

ПИСЕМНА ТА УСНА ФОРМИ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

Німецька, як і будь-яка інша літературна мова, існує у двох формах – усній та писемній і кожна з них має свої характеристики та особливості. Отто Бехагель був першим мовознавцем, котрий визначив відмінності між писемною та усною німецькою мовою. Ще в 1899 році, виступаючи 1 жовтня на загальних зборах Німецької Мовної Спілки у Ціттау з доповіддю на тему „Писемна німецька мова і усна німецька мова“ („Geschriebenes Deutsch und gesprochenes Deutsch“) [1], він звернув увагу на фразову мелодику та наголос, силу голосу, манеру говорити чи то тихим і байдужим голосом, чи з сильним притиском, енергією. О.Бехагель дослідив взаємодію мовлення з невербальними засобами спілкування, як ми їх сьогодні називаємо, відмітив перехідні явища між мовленням та письмом.

Однією з багатьох причин того, що ці спостереження були запроваджені у відповідну галузь дослідження мовознавства лише через 60 років, була відсутність звукозаписувальних пристроїв, за допомогою яких стало б можливим відтворювання сказаного багато разів. Адже лише повторне прослуховування певних відрізків повідомлення дає можливість сконцентруватися на тих чи інших властивостях мови, що звучить. Це вдалося зробити тільки з появою магнітофона. Після винаходу магнітофонної плівки у середині 30-х років пройшло ще досить багато часу, аж доки у 60-х роках не почали записувати повсякденне мовлення та досліджувати його особливості.

Писемна та усна мова влаштовані принципово різним чином. Усна мова звернена до співрозмовника, який особисто присутній, писемна ж зазвичай звернена до відсутніх. Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з невербальними засобами спілкування. Під час комунікації віч-на-віч ми можемо бачити того, з ким говоримо. При зоровому контакті жести, міміка, погляд очей, здригання губ і т.д. можуть служити своєрідними орієнтирами в контексті сказаного. Проте різниця сказаного і написаного полягає не лише у відсутності чи присутності зорового контакту мовців. В голосі людини вже можна “прочитати” її настрій, почуття й відношення до сказаного. Навіть при відсутності зорового контакту, наприклад, у темряві чи під час розмови по телефону, ми вже чуємо хто говорить: чоловік чи жінка, дитина чи дорослий. Можна також здогадатися про походження і соціальний статус мовця. Голос впливає на психіку значно швидше і глибше, ніж написане послання. Він може звучати привабливо або різко, тихо, спокійно або дуже схвильовано чи радісно. Важливим аспектом є реакція на сказане. Це може бути сміх, різні вигуки і т.д.

Письмо служить засобом комунікації між людьми, коли вони розділені простором і часом, коли безпосереднє спілкування є неможливим. Основною властивістю писемної мови є її здатність до тривалого зберігання інформації.

Усну мову ми чуємо, тому що вона виражена звуками. Писемна є видимою, тому що написана буквами. Оскільки писемна мова орієнтована на сприйняття органами зору, то вона має чітку структуру і формальну організацію. Вона має систему нумерації сторінок, заголовки, абзаци, членування на розділи, параграфи, виділення шрифтом і т.п. Якщо усна мова сприймається відразу, то писемну можна осмислити при багаторазовому читанні. Писемна мова значно більш деталізована, тому що у неї включається те, що невідоме будь-якому носію даної мови, а в усне – те, що невідоме конкретному співрозмовнику. Звідси різноманітна гама опущень та еліпсів.

Справжнє усне мовлення створюється під час говоріння і є, як правило, імпровізацією, що створюється в процесі комунікації. Основною його ознакою можна назвати непідготовленість. Оскільки сказане формулюється миттєво, у момент мовлення, то мовець повинен одночасно думати і говорити. У зв’язку з цим усній мові можуть бути властиві нескладність, фрагментарність, членування одного речення на кілька комунікативно самостійних одиниць.

Якщо написаний текст є, як правило, підготовленим і може підлягати вдосконаленню, оскільки при написанні достатньо часу, щоб осмислити зміст повідомлення й дібрати засоби його передачі, то усне спонтанне мовлення, яке створюється у момент говоріння, такої можливості позбавлене і вимагає автоматизму синтаксичного конструювання та великої швидкості вибору слів. Через те співрозмовнику іноді доводиться сприймати сказане з деякими неточностями та дефектами. При порівнянні усного і писемного варіанту одного й того самого висловлювання завжди виявляється, що писемний варіант є лаконічнішим, ніж усний.

Коли ми говоримо, що мовне спілкування відбувається у двох формах – усній та писемній, то слід мати на увазі подібність та розбіжності між ними. Схожість полягає в тому, що ці форми мають спільну основу – літературну мову й у мовній практиці займають приблизно однакове місце за соєю значимістю. Відрізняються вони засобами вираження. Усне мовлення насичене більшою кількістю емоційно забарвленої лексики, що пояснюється безпосередністю, обмеженістю часу на формування й добір стилістично нейтральних слів. У писемній мові, на відміну від усної, слова добираються набагато ретельніше, переважає книжна лексика, складні розгорнуті речення, пасивні конструкції тощо. В усній мові можна спостерігати повтори, перепити, неповні речення, тут неможливі ті складні конструкції, які властиві для німецької писемної мови і які для свого розуміння вимагають з кінця фрази повернутись до її початку.

Говорячи про специфіку усної мови, не можна не відмітити і такий засіб як звукова інтонаційна виразність. Цей аспект стосується різноманітності відтінків. Одне й те ж речення можна вимовити з різною інтонацією, емоційно забарвити за допомогою тембру, виразу обличчя чи голосу. Тут доречно згадати слова Бернарда Шоу, який говорив, що існує 50 прийомів вимови «так» і 50 прийомів вимови «ні» і тільки 1 прийом їх написання. Отже, в усній мові інтонація є самостійним засобом вираження значень, що відіграє дуже важливу роль в організації мовлення. А.С. Макаренко відзначав, що відчув себе справжнім педагогом «тоді, коли навчився просту фразу «Іди сюди!» говорити з 15-20 відтінками» [2,266]. У писемній мові неможливо передати інтонаційне багатство живої мови. Розділові знаки, лапки, шрифтові виділення компенсують менші можливості експресивності писемного тексту.

Усна та писемна форми мови застосовуються у сферах освіти, виробництва, у засобах масової інформації. Писемна є основною формою існування мови у науковому, офіційно-діловому та художньому стилях, а усна переважає у побутово-розмовному.

Обидві форми мови знаходяться у складній єдності, у реальному житті спостерігається їх постійна взаємодія та взаємопроникнення. Будь-який усний текст можна записати за допомогою технічних засобів, а будь-який писемний текст може бути озвученим, тобто прочитаним вголос. Усне мовлення нерідко опирається на писемне. Доповіді, виступи, лекції і т.п. часто створюються писемно, а потім озвучуються. Тому така усна мова має багато рис писемної (підготовленість, повнота, правильність), але при цьому зберігає такі риси усної як звукова виразність, міміка та жести. І навпаки, все більша кількість писемних текстів, таких, наприклад, як електронні листи, рекламні тексти, повідомлення з мобільних телефонів пишуться, тобто друкуються у формі розмовної мови.

Саме тому дуже важливо розрізняти концепцію та інструментальну реалізацію. Телевізійні новини конспектуються письмово та виявляють більшу схожість на писемне, ніж на усне мовлення, хоча їх розповідають усно. Електронні листи, хоч і пишуть, вони є концептуально усними.

Отже, можна стверджувати, що з концептуальної точки зору між усними й писемними висловлюваннями немає чіткої межі, яка б їх розділяла, а може бути лише поступовий перехід одного в інше.

Література:

1. Behaghel, Otto. Geschriebenes Deutsch und gesprochenes Deutsch (1899). In: Otto Behaghel. Von deutscher sprache. Aufsätze, Vorträge und Plaudereien. Lahr 1927, S.11-34.

2. Макаренко А.С. Сочинения. Т.5. – М., 1951. – С. 266.