Политология / 6. Проблемы взаимодействия власти и общественности (отечественный и зарубежный опыт)

Істратій Л.Ф.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Україна

Міграційні процеси та органи державної влади (приклад Італії)

Після розпаду Радянського Союзу, проголошення незалежності України в нашій державі стало актуальне питання міграції населення, через різні чинники, зокрема фінансову та політичну нестабільність в країні.

Сьогодні, в умовах політичної та економічної кризи питання міграції населення є більш ніж актуальним: Україна втрачає вагому частину працездатного населення. При цьому, слід зазначити, що значну частину трудових мігрантів складають мешканці Західного регіону. За офіційними даними сальдо міграції з Західних областей складає: Львівська – 407 осіб; Волинська – 432 особи; Закарпатська – 805 осіб; Рівненська – 771 особа; Чернівецька – 7337 особи [2, 219-405]. І це, слід зауважити, тільки офіційна статистика, а неофіційна ще більше.

Отже, вивчення причин виникнення активної міграції фізичних осіб, можливі наслідки даного процесу, аналіз міграційних процесів у розвинутих європейських країнах, в попередні роки зокрема Італії, є актуальним та важливим для України.

Перш ніж перейти до вивчення даного соціального явища (міграція) розглянемо значення цього феномену.

Міграція (від літ. migration – переселення, переміщення, від migro – переселяюсь) фізичних осіб поширена у світі, як складний соціальний феномен, має об’єктивні передумови та носить закономірний характер. Нерідко синонім міграції фізичних осіб у вузькому розумінні є термін “переселення” [3, 39].

Звідки, можна стверджувати, що існує декілька видів міграції фізичних осіб. За класифікацією С.Б. Чеховича [3, 39-40] розглянемо підвиди міграції фізичних осіб та їх складові (постійна, зворотна); типи міграції які залежать від її спрямування (зовнішня, внутрішня).

Зовнішня міграція фізичних осіб, пов’язану із перетинанням державного кордону, називають також міжнародною. Для виокремлення потоків мігрантів, які прямують з конкретної країни , застосовують поняття “еміграція” ((від лат. emigration – виселення, переселення) масове переселення з батьківщини в іншу державу); для потоків у країну – імміграція ((від лат. immigratio – вселення) в’їзд у державу іноземцям чи особи без громадянства на тривале або постійне проживання) [3, 40].

Крім еміграції у зовнішніх міграційних процесах має місце рееміграція (від лат. re – зворотна дія та еміграція) – повернення емігрантів на батьківщину. Цей термін близький до визначення “репатріація”; іноді вони вживаються як синоніми [3, 40].

Внутрішня міграція є переміщенням або переселенням людей всередині держави.

Враховуючи географічне розташування нашої країни, а саме сусідство з Європейським Союзом, стає зрозумілою причина посилення зовнішніх міграційних процесів, оскільки європейські країни є безперечно привабливими для трудових мігрантів. Як вже зазначалось це соціальне явище особливо відобразилось на прикордонних регіонах України. Внаслідок невисокого рівня оплати праці та недостатньої соціальної захищеності, вітчизняні трудові мігранти змушені шукати кращих умов для самореалізації та задоволення потреб їхніх родин. Таким чином, більшість Західних областей перетворились на донора робочої сили за кордон, що безумовно становить загрозу економічній безпеці цих регіонів.

Спробуємо розглянути деякі негативні аспекти, які сприяють зростанню міграційних потоків за кордон [1, 34]:

– Вищий рівень життя населення європейських країн, наприклад: у 2006 році ВВП на душу населення в Україні складав 7,5 тис. дол., США, в Італії – 29,8; Іспанії – 28,4; Португалії – 20,8; Чехії – 21,2; Польщі – 14,5; Росії – 11,6.

– Політика сприяння урядами країн ЄС у легалізації трудових мігрантів: кількість легалізованих працівників постійно зростає, так в Італії кількість зареєстрованих українців досягла 117 тис. осіб, а в Іспанії у 2005 р. зареєстровано 20 тис. осіб.

Можна стверджувати, що однією із найбільш привабливих європейських країн для наших співвітчизників, куди відправляються на заробітки є Італійська Республіка.

Слід зазначити, що протягом новітньої історії Італії (тобто, починаючи з об’єднання в 1861 р.) вона була одним з основних джерел емігрантів і стала приймаючою країною тільки з кінця 70-их років минулого століття. Разом з Іспанією, Португалією і Грецією, Італія є одним з так званих європейських країн імміграції, що у 80-их роках ХХ ст. почала приймати значну частину іммігрантів, що прибуває до Західної Європи, в тому числі і з України [1, 60].

Тривалий час Італія була відкритою країною із символічним прикордонним контролем і процедурою реєстрації іноземців. Тільки наприкінці 1950-х – початку 1960-х років починається законотворчість впорядкування правил в’їзду й перебування іноземців на території країни. Так, в 1960-х роках за аналогією з країнами Північної Європи була упорядкована система посвідчення на проживання з дозволом на роботу, які видавалися Міністерством праці й місцевим бюро по працевлаштуванню [6, 86].

Формування імміграційного законодавства зіштовхувалося із цілим рядом труднощів, головними з яких були: ліберальна туристична політика, протяжна й слабко охоронювана, аж до 1990-х рр., берегова лінія й розвитий тіньовий сектор економіки. За існуючими оцінками, тіньова економіка становить близько 20-30% від ВВП Італії. Разом з тим під тиском європейських країн італійський уряд був змушений прискорити розробку імміграційної політики, що відповідає стандартам Євросоюзу.

Приєднання Італії до конвенції № 143 Міжнародної організації праці про нелегальну міграцію в 1981 р. поклало початок законодавчій ініціативі в області імміграційного регулювання. Тоді ж, Міністерство праці представило перший законопроект із питань імміграції, що копіював тверді заходи контролю припливу іноземців, які вступили в дію після 1974 р. у країнах Північної Європи. У підсумку перший Закон про імміграцію був прийнятий в 1986 р. Однак швидко з’ясувалася його повна нежиттєздатність. Закон не міг протистояти інтересам величезного тіньового сектора, що мав потребу в постійному припливі нелегальної робочої сили. Значне збільшення числа нелегальних іммігрантів спонукали уряд Італії відкрити в 1986-1988 р. програму амністій, що легалізують положення іноземців [5, 314].

В той же час була розпочата компанія по зміцненню прикордонного контролю й удосконаленню нового імміграційного законодавства. До 1985 р. без візи в Італію могли в’їжджати громадяни 78 держав. Інтереси розвитку туризму й тіньової економіки довгий час протистояли встановленню ефективних обмежень для тимчасового в’їзду в країну. В 1987 р. італійський уряд почав першу спробу приєднатися до Шенгенскому угоди. Але через недосконалість імміграційного законодавства приєднання до угоди було відкладено до 1990 р. В 1990 р. у силу вступив “закон Мартелли”, що заклав основи сучасної імміграційної політики. У ньому були визначені правила в’їзду й перебування іноземців в Італії, і вперше ставилося завдання керування імміграційним потоком. Однак повна інтеграція в Шенгенскую зону відбулася лише в 1997 р., коли Італія привела свою нормативну базу у відповідність із головними вимогами країн -учасниць Шенгенского угоди [4, 207].

В 1998 р. лівоцентристський уряд країни ввів у дію закон № 40, метою якого було впорядкування положення іммігрантів із країн, що не входять у ЄС, і поліпшення їхньої інтеграції. Закон визначив складну процедуру депортації нелегальних іммігрантів, які, будучи арештованими поліцією, могли бути депортовані тільки після розгляду їх справи світовим суддею й після одержання наказу про депортації мали право опротестувати це рішення у двотижневий строк.

Правоцентриський уряд, що прийшов до влади в результаті парламентських виборів 2001 р. і розглянувший проблеми імміграції як один із пріоритетних напрямків своєї політики, у липні 2002 р. прийняв урядовий закон № 189, відомий як закон “Боссі-Фіні”, по імені політиків, що запропонувала зміна до закону 1998 р. [6, 226].

Серед найбільш значних змін у міграційному законодавстві 2002 р. можна відзначити наступні: скорочення із чотирьох до двох років тривалості дії дозволів на роботу, збільшення з п’яти до шести років періоду проживання в Італії для одержання дозволу на постійне перебування для громадян країн, що не входять у ЄС; введення процедури негайної депортації нелегальних іммігрантів; скасування можливості возз’єднання із членами родини третього ступеня споріднення. Однієї з основних інновацій нового закону була відповідальність роботодавця за надання соціальних гарантій працівникові, включаючи забезпечення умов його проживання [1, 74].

Реалізацію імміграційної політики в Італії координує Міністерство внутрішніх справ, у компетенції якого перебувають питання видачі дозволів на в’їзд і перебування в країні, дозволів на роботу, розгляд заяв про надання громадянства й прийняття рішень про депортації. У здійсненні своїх функцій міністерство взаємодіє з [4, 309]:

– консульствами й посольствами Італії за рубежем (видача в’їзних віз);

– міністерством праці (видача дозволів на роботу);

– міністерством соціального розвитку (питання соціальної захисту іммігрантів);

– центральною комісією з питань визнання статусу біженця.

У підпорядкуванні міністерства перебуває поліція, відповідальна за в’їзний контроль, видачу дозволів на перебування й депортацію нелегальних іммігрантів.

Тож, для України, яка є досить молодою демократичною державою, а також беручи до уваги її сусідство із Європейським Союзом, слід вивчити досвід європейських країн у боротьбі із зовнішньою міграцією. Щороку кордони України перетинають нелегально як українські громадяни так і іноземці, які прямують до Західної Європи у пошуках кращої долі, а деякі навіть залишаються в Україні.

Література

1. Малиновська О.А. Україна, Європа, міграція: міграції населення України в умовах розширення ЄС. – К., Бланк-Пресс, 2004. – 171 с.

2. Статистичний щорічник України за 2004 рік. – К.: Консультат, 2005. – 591 с.

3. Чехович С. Б. Елементарний курс міграційного права України: Конспект лекцій: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.– К. : МАУП, 2004. – 216 с.

4. Bolaffi G. Una politica per gli immigrati. – Bologna, Il Mulino. – 1996. – 340 p.

5. Bolaffi G. I confine del patto. Il governo dell’immigrazione in Italia. – Torino, Einaudi. – 2001. – 425 p.

6. Sciortino G. L’ambizione della frontiera. Le politiche di controllo migratorio in Europa. – Milano, Franco Angeli. – 2000. – 270 p.