Політологія / 8. Історія і теорія політичних партій

К.і.н., доцент Федорчак Т.П.

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, Україна

Багатопартійність Чехії періоду демократії

Після краху реального соціалізму, природною і привабливою моделлю для розбудови Чехії, як і інших країн ЦСЄ, була західна, з її порівняно стабільною і ефективною економікою, сталими і сильними демократичними інститутами, розвинутою соціальною сферою, надійною системою колективної безпеки. В залежності від обставин, що складалися в країнах у конкретний період, від розстановки опозиційних сил у політичній боротьбі, перевага надавалась різним конкретним взірцям: шведська модель, англійська, американська двопартійна політична система, іспанський варіант досягнення громадянського миру тощо.

До 1989 р. у Чехословаччині була однопартійна система, з владою вузького прошарку номенклатури, що контролювали виробництво, розподіл і головне своє призначення вбачали в збереженні статусів. Безвідповідальність, безкарність і волюнтаризм, розгалужена система привілеїв на соціальній, професійній, ієрархічній основі, як засіб стабілізації авторитарного режиму і відвертого збагачення обраних, завдала важкої моральної і політичної шкоди суспільству. Корупція, зловживання владою, політична і моральна деградація досягли значних розмірів. А після оксамитової революції Чехія реалізувала модель парламентської демократії і багатопартійність має важливе значення для функціонування політичної системи. Ліберальний закон про політичні партії забезпечив появу багатьох нових партій. Так, у Чехословаччині навесні 1990 р. було – 23 партії і громадські організації.

Багатопартійна система це – цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між політичними партіями, які різняться між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою. Вона, як один з критеріїв і атрибутів розвиненої політичної системи, існує лише в країнах демократії з правовим регулюванням соціального, політичного життя та наявністю громадянського суспільства. Разом з державою і громадськими організаціями вона забезпечує легітимну змінюваність лідерів, розвиток та стабільність, нормальне функціонування суспільства.

Більшість партій (ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні), намагалися зайняти нішу між центром і правою частиною політичного спектра. Тож, первісне самовизначення партій носило, швидше ідеологічний характер. Але всі вони підтримували розвиток країни на шляху економічної і політичної демократії. Взявши за основу ґенезу партій, в Чехії можна виділити ті з них, які вийшли з політичної системи реального соціалізму й адаптувалися до нових політичних умов; які сформувалися з антикомуністичної опозиції; т.зв. історичні партії, що існували ще в досоціалістичний період і відновились у 90-х; партії, що виникли в ході системних змін. Але найбільше партій виникло з антикомуністичної опозиції. Об’єктивно, в основі багатопартійності лежать: соціальна диференціація і стратифікація суспільства; наявність у ньому соціально-політичних інтересів, спільних для різних соціальних груп; існування конкуруючих груп, що борються за вплив у верхніх ешелонах влади і місцевих органах. Серед історичних партій, що знову вийшли на політичну арену – Чеська соціал-демократична партія. Переважали ж тут малі партії правої орієнтації, які вважали, що періодично будуть змінювати одна одну при владі, а ліві (соціал-демократи) партії не матимуть жодних перспектив. Проте реалії показали, що це був політичний прорахунок.

Виборче законодавство Чехії передбачає виділення партіям державних коштів для проведення виборчої кампанії, зокрема партії одержують дотації з державного бюджету, виходячи з результатів парламентських виборів [1]. Партія, що здобула понад 2% голосів, одержує від держави 70 крон (2 дол.) за кожний голос. Оцінюючи організаційний стан партій, вкажемо, що в Чехії відсутні масові партії. Членством у них охоплено не більше 3-5 % чехів. Тож, партії ще не стали виразниками інтересів широких верств, як це необхідно для трансформаційних суспільств. Вони обслуговують інтереси еліт і частини середнього класу, й лише починають представляти інтереси нових соціальних груп [2]. Більшість партій опирається у своїй діяльності на вузьке коло активістів. Тому провідні партії прагнуть збільшити свою політичну вагу за допомогою встановлення контролю над ЗМІ, економічного і політичного клієнтелізму. Більшість партій будуються на основі відданості лідеру і жорсткої субординації, а лідери здійснюють диктат, одноосібно визначаючи кадрову політику, програму, політичний курс тощо.

Праві партії (з досвіду 90-х), більш радикальні, ідеологізовані, авторитарні, але менш компетентні при здійсненні влади, ніж ліві. Потужна правоцентристська (ліберальна) Громадянська демократична партія (лідер – В.Клаус), чітко структурована, її керівне й активістське ядро представлене новою елітою, а не комуністами-реформаторами. Велику роль відіграє і традиційна Чеська соціал-демократична партія. Вона автентична, діє самостійно, не вступає в коаліцію з комуністами, залучає на свій бік ту частину суспільства, що не ототожнює себе з минулою системою, виступає за серйозне коректування соціальних реформ. Хоч ЧСДП дещо змістилася вправо, але має стійкий електорат і розширює соціальну базу. За час демократичних змін у Чехії склалася поміркована плюралістична і консолідована партійна система з декількох партій. Чехія йде вслід за Угорщиною, яка має найрозвиненішу партійну систему серед країн – нових членів ЄС.

Отже, партії Чехії стали важливим фактором політики, сформували свій електорат. Реальна багатопартійність Чехії – неодмінна умова демократичності її політичної системи, в якій існує зв’язок політичних партій із представницькими соціальними силами, і які прагнуть адекватно відображати інтереси цих сил.

Література:

1. Пульс планеты. – 1999. – 13 января.

2. Митева Л.Д. Развитие партийных систем в переходный период (в странах Центральной и Восточной Европы) // Проблемы общественного согласия: Парадигмы толерантности и диалога. – М., 2000. – Ч. 2. – С. 163.