Секція: Економічні науки; 13

Яскал І.В.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Становлення мережевих структур як інструмент розвитку економіки регіону

Останнє десятиліття ХХ століття характеризувалося прискоренням процесу інтернаціоналізації управління, виробництва та розподілу товарів і послуг. Основою цього процесу є три взаємозалежних компоненти: ріст прямих іноземних інвестицій; активізація транснаціонального виробництва і багатонаціональних корпорацій; формування різного роду міжнародних, в т.ч. виробничих, мереж. Саме останнє дозволило характеризувати сформовану до початку ХХІ ст. глобальну економіку як мережеву систему.

Процес формування й розвитку мережевої економіки є недостатньо вивченим у теорії й на практиці, з-за новизни даного явища, високого ступеня його інноваційності й складності, а також з-за відносної закритості використовуваних при цьому інтелектуальних технологій, що приносять високі доходи.

Не випадково до кінця 90-х років і початку 21-го століття новою тенденцією в розвитку суб’єктів господарювання стає перехід до віртуальних, мережних принципів організації економіки. Процеси перетворення традиційних організацій у мережні структури охоплюють всю ієрархічну вертикаль в економіці. Мережна модернізація охоплює як окремі фірми, так й утворені ними фінансово-промислові групи, міжнародні об’єднання й цілі ринки. Зупинимось детальніше на визначенні поняття “мережі”

У деяких наукових колах побутує думка, що в економіці синонімами поняття “мережі” є “стратегічні альянси”, “скупчення”, “спільні підприємства”, “промислові райони” тощо [1, c.60]. М.Кастельс розглядає соціальну структуру в глобальному масштабі як мережеве суспільство. Мережа, за його переконанням, - це комплекс взаємопов’язаних вузлів. Конкретний зміст кожного вузла залежить від характеру тієї мережевої структури, про яку йде мова [2]. М.Кастельс виділяє різні види мереж, як-от: мережа глобальних фінансових потоків, мережа засобів масової інформації тощо. Розширюючи свої погляди, вчений формулює специфічний закон мережевих структур, згідно якого відстань (або інтенсивність і частота взаємодії) між двома точками (або соціальними станами) коротша, коли вони обоє виступають в якості вузлів в тій чи іншій структурі, ніж тоді, коли вони не належать до однієї і тієї ж мережі [2]. На нашу думку, дію цього закону слід спрямовувати на прискорення інтеграційних процесів. Іншими словами, якщо на території регіону знаходиться центр або елемент певної мережі, то це сприяє поглибленню співробітництва з регіонами (територіями), де знаходяться інші структурні елементи.

Можна говорити, що нові форми економічного співробітництва виникають навколо глобальних мережевих структур капіталу, управління та інформації, а здійснюваний через такі мережі доступ до технологічних умінь і знань формує основу продуктивності і конкурентноздатності. Компанії, фірми та, у все більшій мірі, інші організації та інститути об’єднуються у мережі різної конфігурації, структура яких свідчить про відхід від традиційних розбіжностей між крупними корпораціями і малим бізнесом, охоплюючи сектори і економічні групи, організовані за географічним принципом. Внаслідок означених вище процесів виникло таке поняття, як “мережева економіка” (Network Economy), хоча для характеристики цього явища фахівці використовують різні дефініції: “цифрова економіка” (Digital Economy), “Інтернет-економіка” (Internet Economy), інформаційна економіка та ін. Обговорення доцільності застосування тієї чи іншої категорії безпосередньо не є предметом даної статті, натомість важливим є виокремлення двох підходів, що стосуються формування мережевої економіки.

Основним лейтмотивом у руслі першого підходу є бурхливий розвиток та поширення інформаційно-комунікаційних технологій і, в першу чергу, технологій глобальної мережі Інтернет [3]. Як наслідок, наголос робиться на розвитку та широкому запровадженні електронного бізнесу. Тобто, зміст мережевої економіки полягає у віртуалізації значної кількості господарських трансакцій.

Згідно іншого підходу, виділеного нами, мережа визначається як група фірм, які об’єднуються з метою використання своїх особливостей, ресурсів, специфічних переваг перед іншими для реалізації певних спільних проектів [4, c.96]. Згідно цього визначення до мережевих структур можна віднести транснаціональні корпорації, холдінги, асоціації, конгломерати, концерни, синдикати, кейрецу (японський аналог інтегрованих конгломератів і холдінгів) тощо. С.Парінов, приміром, вважає, що мережева організація виникає тоді, коли група осіб, об’єднана деякими організаційними рамками, здійснює взаємодію на базі Інтернет-технологій. Такий технічний базис дозволяє групі, що здійснює спільну діяльність, створити більш гнучку і ефективну організаційну структуру, порівняно з традиційними формами організації [5, c.11]. Інтернет у даному випадку виступає як інфраструктура бізнесового середовища, яка дозволяє оперативніше реагувати на зміни, швидше передавати необхідну інформацію, а також підвищувати продуктивність господарюючого суб’єкта. На думку С.Соколенка, формування світових мереж і відповідно, мережевої економіки, стало провідною тенденцією еволюції глобального виробництва [6], а її суть полягає в організаційно-структурному перетворенні як виробничих процесів, так і самих транснаціональних корпорацій.

У контексті викладеного цікавою видається точка зору представників львівської школи регіоналістики [7, c.12]. Вони вважають, що криза, яка виникла внаслідок розриву усталених економічних зв’язків на теренах колишнього СРСР, призвела до суттєвої деформації відносин між людьми в усіх сферах діяльності. І саме така деформація виступає потужним фактором формування економічних мережевих структур. В основу формування мережевих структур цитовані нами науковці кладуть стосунки між людьми, які виникають в процесі діяльності. Формування означених мереж зумовлює вибіркову співпрацю між різними суб’єктами, зменшення чи збільшення інтенсивності використання тих чи інших матеріальних об’єктів, що в кінцевому рахунку поглиблює існуючі у регіоні деформації. Як бачимо, таке визначення не враховує фактор інформаційно-телекомунікаційних технологій, проте звертає увагу на асиметричність регіонального розвитку вітчизняних регіонів, що нині є досить актуальним.

Сьогодні ні для кого не є секретом, що одним із основних завдань підприємства є координація та мотивація взаємодії не тільки його співробітників, а також співробітників партнерських організацій (постачальники, транспортні перевезення тощо). Це, у свою чергу, зумовлює виникнення різним чином інтегрованих структур. Шляхів утворення таких структур, як відомо, є два:

- горизонтальна інтеграція;

- вертикальна інтеграція.

Горизонтальна інтеграція означає галузеву єдність підприємств, операційна діяльність яких характеризується спільною технологією і однорідністю виготовлюваної продукції (наприклад, мережа роздрібних магазинів). Вертикальною інтеграцією називають виробничу кооперацію підприємств однієї галузі або близьких по характеру галузей промисловості, які спеціалізуються на виготовленні вузлів, деталей, комплектуючих і інших виробів, необхідних для кінцевого продукту. Прикладом вертикальної інтеграції в туризмі може послужити об’єднання туроператора з усіма підприємствами, послуги яких необхідні для формування пакета туристичних послуг.

Ефективність мережевих структур полягає в тім, що вони дають змогу регіонам, які їх впроваджують, успішно врегульовувати складну систему взаємозалежних економічних та соціальних факторів. Зазвичай ні існуюча галузева структура, ні наявність високотехнологічних галузей чи навіть фінансових можливостей не гарантують повною мірою економічного зростання регіону. Справа у тому, що сьогоднішня глобальна економіка, якій притаманна тісна взаємодія між ринками, урядами і міжнародними фінансовими інститутами, функціонує як мережа взаємозалежних секторів, що разом визначають характер економіки. У процесі формування таких мереж виникають вузли, через які проходять потоки капіталу, інформації, технологій, товарів, послуг кваліфікованої праці. У разі випадання з мережі якогось із вузлів зазначені ресурси обходяться й без нього, продовжуючи рух в іншій частині мережі. Але для окремого вузла від’єднання від мережі означає величезні втрати, відсутність перспектив і закриття доступу до джерел росту.

Отже, вивченню мережних систем повинно приділятися чимало уваги на нинішньому етапі розвитку економіки, оскільки саме високо інтегровані підприємницькі структури, фінансово-промислові групи тощо є основним двигуном зростання економіки регіону, здійснюючи мультиплікативний ефект на прилеглі території.

Література:

1. Заратьєгу Й.М. Промислові райони Альфреда Маршала. Повторний візит. Частина І // Проблеми й перспективи управління в економіці. – 2004. - №2. – С. 59-68.

2. Кастельс М. Становление общества сетевых структур. – Доступний з http://www.archipelag.ru/geoeconomics/soobshestva/power-identity/formation/>

3. Макарова М. Регіональні тенденції готовності країн світу до мережної економіки // Регіональна економіка. – 2005. - №3. – С. 157-170.

4. Соколенко С.И. Производственные системы глобализации: Сети. Альянсы. Партнерства. Кластеры: Укр. контекст. –К.: Логос, 2002. – 646с.

5. Паринов С.И. К теории сетевой экономики. – Новосибирск: ИЭОПП СО РАН. – 2002. – 168 с.

6. Соколенко С. Стратегії економічного росту та формування нових виробничих систем в епоху глобалізації // Економічний часопис-ХХІ. – 2003. - №5. – Доступний з <http://www.soskin.info/ea.php?pokazold= 20030503&n =5&y=2003>

7. Долішній М.І., Шевчук Л.Т., Шевчук Я.В. територіальна суспільна система як об’єкт дослідження регіональної економіки України / Соціально-економічні дослідження у перехідний період. Регіональні суспільні системи (Збірник наукових праць). Випуск 3. НАН України. Інститут регіональних досліджень. Частина 1. – Львів. – 2004. – С.3-14.