Секція: Педагогічні науки

Методичні основи виховного процесу

Кицько П.П.

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

ІТАЛІЙСЬКИЙ ГУМАНІСТ Л.Б. АЛЬБЕРТІ ПРО ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

Педагогічна думка Відродження привертає сьогодні особливу увагу, оскільки вона пов’язана з формуванням гуманістичної традиції науки про виховання, провідної в контексті розвитку європейської цивілізації. Ренесансні мислителі започаткували новий, порівняно з середньовічним, підхід до людини, обґрунтували принципи та методи її виховання, поставивши за мету всебічний і гармонійний розвиток особистості. Цей підхід є актуальним і в сучасних умовах, коли на перший план у педагогічному процесі висувається сама людина, а її всебічний розвиток стає головною метою освіти і виховання.

Леон Батиста Альберті (1404 — 1472 роки) належав до блискучої плеяди представників раннього, етико-філологічного гуманізму Італії, у якому найбільш повно виявилася педагогічна спрямованість ренесансної думки, велися пошуки нових шляхів формування особистості. Усебічність виховання не була для нього пустим звуком: він сам, власними зусиллями, багатогранними даруваннями та широкими інтересами завоював статус “універсальної людини”, прославившись у різних галузях ренесансної культури. Теоретик мистецтва й архітектури, скульптор і художник, математик і фізик, письменник, філософ і педагог, Альберті був фізично розвинутою людиною, регулярними вправами досяг високих, сучасною мовою, спортивних результатів і при цьому оволодів багатьма ремісничими професіями, різноманітними практичними знаннями та вміннями.

Філософсько-антропологічною основою педагогічних поглядів Альберті був ренесансний антропоцентризм, спільна ідейна платформа раннього гуманізму, яка полягала у визнанні центрального місця людини в світі, у позитивній оцінці її природи, в тому числі фізичної, розумінні людського організму як гармонійної тілесно-душевної єдності. Усе це спрямовувало педагогічну думку на обговорення проблем як духовних, так і тілесних сил, потенцій особистості.

Отже, природовідповідність — важливий постулат гуманістичного виховання. Природа, зазначає Л.Б. Альберті у своєму головному педагогічному творі “Про сім’ю”, наділила людину всім необхідним для самозбереження й активної діяльності, розумом і тілом, почуттями, щоб “уникати всього шкідливого”, “приймати корисне”, “розрізняти і розуміти, чого слід уникати та до чого прагнути, щоб зберегти самого себе”. Людське єство вимагає руху, це головна ознака життя. Для гуманіста він і є проявом активності, діяльності, протилежних середньовічній споглядальності. “Бездіяльність — годувальниця пороків”, і той, хто не рухається, не приводить у дію “благорозумно й свідомо” свої члени, а також той, хто може “мов приречений, увесь день сидіти або лежати на лаві, нагадує швидше свиню, ніж людину” [1, с. 162].

Уже в цьому модна побачити аргументи гуманіста на користь фізичного виховання. Далі Альберті, розширюючи їх коло, вказує на суспільне значення гарної фізичної форми людей, на необхідність бути напоготові до захисту вітчизни від зовнішніх ворогів. “І якщо ти поміркуєш над цим, то знайдеш, що всі названі мною речі (фізична підготовка — П.К.) необхідні для потреб громадянського життя і є таким, що в юному віці їх засвоюють без значних зусиль і досить швидко, у зрілому ж їм належить бути серед перших чеснот” [1, с. 161]. Загалом виховання, у тому числі фізичне, допомагає людині переносити будь-які життєві негаразди, удари фортуни, про яку дуже любили говорити й писати в той час. Фортуна швидше підкоряється тим, уважає гуманіст, хто загартовує себе фізично й морально. Серед плавців житейського моря найбільш витривалими є не ті, хто спирається на багатство і владу, а ті, хто пливе за допомогою натренованих, сильних рук і розуму, — говорить ренесансний мислитель [2, с. 156-160].

У педагогічній думці Відродження популярною була формула Псевдо-Плутарха, що визначала структуру і послідовність виховного процесу: “природа — дисципліна (наука, метод) — вправи”. Таким бачив шлях фізичного виховання і Альберті: те, що дано природою, розвивається і зміцнюється на основі знань про людину та закріплюється вправлянням. “Не варто й говорити, наскільки корисно й необхідно вправлятися у будь-якому віці, насамперед юнакам”. За допомогою вправ (звичайно, не лише фізичних) можна навіть виправити природжені вади (наводиться приклад із античним оратором Демосфеном). “І, звичайно, вправа спроможна... в’ялого й немічного зробити бадьорим і сильним...” Альберті говорить, що законодавець Лікург у свій час примушував спартанців регулярно вправлятися у військовій справі, бігати, стрибати, голодувати і страждати від холоду та спеки тощо, тому й отримав витривалих, натренованих воїнів. “А серед нас хіба немає таких, хто став спритним і сильним, хоча раніше був слабким і ні до чого не придатним, а наполегливими вправами зумів стати зразковим бігуном, стрибуном, стрільцем із лука, тоді як раніше в усьому цьому тямив мало і був безпорадним?” [1, с. 155, 156].

Коло фізичних занять, що їх рекомендує Альберті для молодих людей, досить широке. Передусім називаються ті, що входили до античної традиції, “розвивали тіло та всі його органи”. Це гімнастика, біг, стрибки, боротьба, кидання диска й списа. Згадується й стрільба з лука — у стародавніх греків і римлян вона “вельми шанувалася”, а правителі прагнули домогтися в ній високих результатів: цезар Доміціан, використовуючи як мішень підняту руку хлопчика, міг влучити між розставлені пальці [1, с. 160]. Корисними для тілесного розвитку вважалася й верхова їзда, кінні змагання, вольтижування, гонки з перешкодами тощо, а також плавання, фехтування, управи зі зброєю. Хоча Альберті, як правило, звертався до античного досвіду, неважко побачити, що дещо він запозичив із середньовічного, лицарського “виховання воїна”. Таким чином, ми можемо говорити, що для його творчості характерний синтез двох традицій — античної і середньовічної. Однак різниця полягала в тому, що “лицарські чесноти” оцінювалися не як притаманні певній касті (дворянській), а як ознака справжнього благородства людини — “людини взагалі”“, без корпоративних обмежень, що є характерним для ренесансно-гуманістичного духу.

Альберті наголошував на загальності окремих видів фізичних вправ, допускав спортивний азарт і цінував волю до перемоги, що виховується у такий спосіб. Йому, як справжньому “спортсмену”, вочевидь, були знайомі й почуття командного духу, і радість рекорду, і благородна конкуренція (concorenza —достатньо вживане поняття в ренесансній етико-педагогічній думці). Із такої позиції оцінюються Альберті ігри, зокрема дитячі. Варто нагадати, що за прикладом античних педагогів гуманісти відводили неабияку виховну роль цій формі фізичних вправ і “виступали за надання простору вільним проявам особистості дитини” [4, с. 118]. Будь-які ігри, на думку Альберті, повинні слугувати відпочинком від розумових занять, сприяти “відновленню сил” і, водночас, розважати дітей і молодь. Але всі вони мають бути рухливими, із певним фізичним навантаженням, а також “мужніми, благопристойними, такими, що не мають у собі нічого хибного й недозволеного” [1, с. 160].

У Альберті є розуміння того, що всі “гілки” виховної діяльності пов’язані між собою, що фізичне виховання сприяє успішності навчання, загартовує не лише тіло, а й душу, робить людину сильною, енергійною, красивою і благородною. Таким бачився педагогічний ідеал Відродження. При цьому зазначимо, що мислитель віддавав належне фізичному вихованню як засобу збереження й підтримання здоров’я. Він наполягав на необхідності загартування дитячого організму, зокрема, працею на свіжому повітрі, у селі. Свіжо й актуально звучать сьогодні рядки його трактату: “Подивися, наскільки міцніші й здоровіші дітлахи, виховані у селі [і звичні] до праці й сонця, порівняно з нашими, що росли у бездіяльності та не на відкритому повітрі... Вони такі бліденькі, худенькі, з темними колами під очима, плаксиві...” Тому необхідно привчати дітей до фізичної праці, “щоб вони були міцнішими... і не залишалися в бездіяльності” [1, с. 134-135]. Гуманіст також радив привчати дітей “терпіти холод без головного убору й босоніж, довго не спати вночі, підніматися до сонця... щоб загартувати й розвинути тіло” [1, с. 135].

Отже, дитяче здоров’я в епоху Відродження стало важливою метою фізичного виховання. Про це говорив не лише Альберті. Такої ж думки були й інші італійські педагоги-гуманісти — П.П. Верджеріо, М. Веджо, Е.С. Пікколоміні, Вітторино да Фельтре [5, с. 170-183].

Дослідники відзначають, що “ідеальну людину Альберті відзначають гуманність і чемність, поштивість і скромність... розважливість, мужність, стійкість” [3, с. 227]. Ми б додали: гарна фізична форма, здоров’я, сила й тілесна досконалість, що досягаються не лише природними даними, а й вихованням. Гуманіст належав до тієї течії ренесансно-педагогічної думки, представники якої здійснили переоцінку середньовічних цінностей, поставивши все це на важливе місце в системі всебічного і гармонійного розвитку особистості.

Література:

1. Альберти Л.Б. О семье // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (XIV —XVII вв.). — М.: Изд-во УРАО, 1999. — С. 140-179.

2. Альберти Л.Б. Рок и фортуна // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV век). — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1985. — С. 156-161.

3. Брагина Л.М. Итальянский гуманизм эпохи Возрождения: Идеалы и практика культуры. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 2002. — 384 с.

4. Кун Л. Всеобщая история физической культуры. — М.: Радуга, 1982. — 399 с.

5. Ревякина Н.В. Гуманистическое воспитание в Италии XIV — XV веков. — Иваново: Изд-во Иванов. ун-та, 1993. — 257 с.

Відомості про автора

Кицько Павло Павлович — аспірант кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Домашня адреса: вул. Жовтнева, 27, кв. 58,

м. Полтава,

36000

тел. служб. 8-05322-7-48-55

тел. дом. 8-0532-52-77-21