Федчик В. А.
Лінгвометодичний
потенціал номінативних одиниць
мови
Принцип комунікативності, що лежить в основі більшості дидактичних
концепцій навчання мови, значно зміцнив на зламі століть зв’язки методики і
лінгвістики, підсилив інтерес до комунікативних параметрів процесу викладання.
Однак ці зв’язки не носять односпрямований характер – від лінгвістики до
методики: досягнення й насущні завдання методики навчання мови актуалізували в
останні десятиріччя питання її лінгвістичного обґрунтування й застосування
лінгвістичної теорії на практиці. При цьому виявилося, що не завжди опис мови,
мовних одиниць й особливо мовленнєвої діяльності задовольняє методистів. Саме
так, наприклад, стоїть справа з добре відомою вимогою, яка виходить із принципу
активної комунікативності: в процесі навчання мови орієнтуватися на текст як
основну одиницю організації матеріалу.
Методисти всебічно обґрунтували звернення до тексту як до реальної і
викінченої одиниці комунікації, що якнайбільше відповідає завданням навчання
мовленнєвої діяльності, розвитку навичок адекватного сприйняття й породження
висловлень. У сучасних дослідженнях продовжують удосконалюватися й
конкретизуватися форми й прийоми роботи в цьому напрямку. Однак теорія мовної номінації
поки що не запропонувала розгорнутої й цілісної концепції номінативної природи
тексту. До того ж у наукових розвідках далеко не завжди експлікується його
знакова природа. Склалася ситуація деякої неузгодженості між дослідженнями
номінативних одиниць, їх знаковою інтерпретацією в лінгвістиці й широко
впроваджуваним у практику навчання мови принципом активної комунікативності,
який реалізується на основі тексту. Тому природно, що особливої уваги потребує
матеріал, який становить зміст лінгвістичних курсів (передусім таких, як
«Сучасна українська літературна мова», «Загальне мовознавство» та ін.): його
відбір, систематизація й навіть деяка адаптація, здійснювані відповідно до
цілей формування професійної й методичної компетенції майбутніх філологів.
При цьому необхідно особливо виділяти базову аналогію в трактуванні
знаковості мовних одиниць, які традиційно вважаються номінативними (слово), і
одиниць, що одержали цю кваліфікацію порівняно недавно (речення, текст). Ця
аналогія, як нам здається, допоможе встановити стратегічний для навчання
характер взаємовідношень між номінативністю і комунікативністю як
найзагальнішими характеристиками мови.
Лінгвісти, що розробляють лінгво-гносеологічні й онтологічні основи мовної
номінації, неодноразово підкреслювали, що «номінація – як би первинний процес
пізнання речей, явищ та їх позначання, тобто перший етап закріплення
результатів пізнання в мовному знакові, без якого, природно, не може
функціонувати понятійна система людини» [3, 38]. Мовна номінація розглядається як
фіксування й ідентифікація засобами мови результатів пізнавальної діяльності
людини. Номінація, опосередкована пізнавальним мисленням, завжди змістовна і як
така природно включається в процеси знакоутворення, у процеси репрезентації
об’єктивного світу і його фрагментів [6]. З функціонального погляду мовна
номінація є не що інше як «мовна ідентифікація й дистинкція поняття. Вона
служить ідеальною репродукцією предметів, які існують поза мовою й людською
пізнавальною діяльністю, але лише завдяки найменуванню можуть бути використані
інтерсуб’єктивно» [1].
Поширення цього підходу до розуміння сутності мовної номінації чималою
мірою сприяло тому, що її теорія продовжувала розвиватися під безпосереднім
впливом семіології. Дійсно, численні семіологічні концепції, що широко
обговорювалися в мовознавстві, мали відчутні наслідки для теорії номінації.
Безумовно, імпульси, що стимулювали розвиток номінативної теорії, виходили саме
з теорії мови як знакової системи. Показовою щодо цього є аналогійність у
розвитку семіологічних і номінативних уявлень. Ця аналогія насамперед
простежується в мінімізації номінативних засобів мови, коли об’єктом
ономасіологічного аналізу було переважно слово. Таке обмеження безпосередньо
пов’язане з особливостями моделей мовного знака, які існували, й розумінням
мови як системи словесних знаків.
Редукція об’єкта ономасіології своєрідно позначилася на великому поширенні
тези про номінативну самодостатність слова (номінативну автономність,
самостійність, значущість поза контекстом, поза комунікативним актом), яка
обґрунтовувалася його високою узагальнювальною здатністю, особливостями
відтворюваності, підтримувалася уявленнями про повноцінність лексичної
номінації.
Номінативна самодостатність (у першу чергу, номінативна значущість
іменників) додає слову, відповідно до номенклатурної концепції мови,
незалежного від мовця характеру і створює ілюзію самостійності лексичної
одиниці щодо конкретної мовленнєвої діяльності. Для ілюстрації цієї властивості
часто використовувався образ слів-цеглинок, з яких, як з готових блоків,
конструюється речення. В образі слів-цеглинок і пов’язаних з ним уявленнях про
заздалегідь готову систему стандартних номенклатурних одиниць і виявляється, на
наш погляд, перебільшення номінативних можливостей ізольовано розглянутого
слова.
Природно, що під номінативною діяльністю розуміли в такому разі винятково
діяльність, спрямовану на пошук і вибір готової одиниці іменування.
Більше гнучке й широке розуміння лексичної номінації засноване на реальній
участі слів у комунікації. Якщо в умовах «нульового контексту» вивчалися
переважно називаючі імена, то в руслі нового підходу як формально-структурні,
так і змістові рамки номінації стали розширюватися. Замість вивчення різних
типів значення ізольованих одиниць (слова, словосполучень) стали досліджуватися
процеси позначення в рамках повноцінних комунікативних одиниць (речення, а
потім і тексту).
У свою чергу, поняття знаковості несе в собі ілюзорне уявлення про
окремість, самостійність або навіть автономність номінативних одиниць. Однак
всі номінативні одиниці підпорядковані виконанню основної й найважливішої
функції – комунікативної і, будучи засобом здійснення спілкування, реалізують
свої номінативні потенції саме в цій якості.
Підкреслюючи умовність виділення номінативних одиниць як самодостатніх,
необхідно відзначити залежність їх організації від завдань і безпосередніх умов
реальної комунікації.
Водночас із проблемою самодостатності номінативних одиниць тісно пов’язана
й відтворюваність їх як знакових одиниць мови, які мають певний запас
стабільних семантичних властивостей. Найчіткіше ця залежність виражена в думці
про необхідність розрізнення номінації віртуальної і номінації «ситуативних
предметів думки» і просто «реальних об’єктів у мовленні» [5, с.88]. В.М.Павлов
уважає, що відтворюваність є загальною відмітною властивістю мовних засобів,
які саме завдяки цій якості «задані» мовцям-індивідам. Відзначимо, що ця
залежність не є твердою, вона рухлива й багато в чому залежить від рангу
номінативних одиниць і відповідно від їх номінативних властивостей. Номінація,
реалізована в тексті й за допомогою тексту, може бути описана тільки у тому
випадку, якщо підходити до цьому процесу з позицій здійснюваної комунікації.
Разом з тим текст – найвищою мірою інтегративна одиниця, тому що в ньому перетворюються
й актуалізуються одиниці всіх рівнів мови, весь номінативний потенціал.
У логіко-значеннєвій динаміці тексту всі номінативні одиниці одержують
визначеність, необхідну для участі в процесі мовленнєвого спілкування. Від
слова до тексту підсилюється й залежність номінативних можливостей одиниць від
так званого «людського чинника». Особливості уведення слова в текст регулюються
глибинним змістом, безпосередньо пов’язаним з комунікативною інтенцією й
пресупозицією комунікантів. Інакше кажучи, незалежно від масштабів, семантичних
властивостей і рівня номінації (предметної або подійної) вона є основою змісту,
що формується в рамках здійснюваного спілкування, і своє номінативне завершення
будь-яка мовна одиниця може одержати в межах конкретного комунікативного акту,
у якому реалізуються і пізнавальна, і комунікативна, і прагматична настанови.
Усяка номінація, певна річ, підкоряється комунікативним настановам і
здійснюється відповідно до прагматичних чинників, тому, природно, цілком
недостатньо говорити про номінацію словом або реченням. Мова повинна йти про
номінацію глобальну, завершену й конкретну. Звідси й відома умовність виділення
різних типів номінації, якщо вона ґрунтується на класифікації об’єктів
позначення. Принципового значення тут набувають самі відношення позначення, у
які включаються мовні одиниці при передачі певного змісту. Семіологічна єдність
усіх видів номінації підтримується також «заданістю», «односпрямованістю»,
цілісністю тощо з боку самого комунікативного акту.
Поняття номінативного акту зазнає істотного коригування насамперед тому, що
ранні уявлення про нього спиралися переважно на слово, словосполучення,
комплекси, номінативні можливості яких перебільшувалися. Номінативний акт,
здійснюваний у тексті, має специфічні особливості, які «не вписуються» у модель
номінативного акту, яка сформувалася раніше: більш суб’єктивний характер,
неконвенціональність (порушувана прецедентними текстами, на думку
Ю.М.Караулова), як її розуміли стосовно до словесного знака, саме
співвідношення з конвенціональною системою.
Усякий номінативний акт детермінований подвійно: істотні його властивості
формуються і в процесі пізнання, і в процесі комунікації. Тому розчленовування,
що здійснюється при аналізі – номінативний акт, пізнавальний акт, акт
комунікації – має очевидний умовний характер. Взаємозалежність і нерозривність
номінативного акту із процесами пізнання й комунікації найяскравіше виявляються
в тексті, оскільки текст стає одиницею, оптимально пристосованою для позначення
відповідно до інтенції й конкретних особливостей самої здійснюваної
комунікації.
Природно, що методологічно несуперечливий й логічно послідовний опис
номінативних знаків (слова, речення, тексту), незважаючи на наявні між ними
відмінності в характері, формі, протяжності, особливостях значення тощо, може
бути забезпечений єдиною моделлю мовного знака й повинний здійснюватися в
єдиних термінах.
Однак склалася суперечлива ситуація, коли для опису словесних знаків (у
тому числі й у функціональному аспекті), як і раніше, використовується переважно
білатеральна модель (у своєму класичному варіанті або численних модифікаціях),
а при інтерпретації, наприклад, речення межі білатеральної моделі розширюються
за рахунок введення додаткових компонентів. Найчастіше таким компонентом буває
категорія змісту, тісно пов’язана з контекстом, комунікативною ситуацією,
психологічною настановою здійснюваного спілкування, соціальними й особистісними
відносинами комунікантів, тобто в остаточному підсумку пов’язана зі сприйняттям
і розумінням у рамках реального комунікативного акту. Кількість сторін знака
при такому підході зростає, знак виявляється єдністю трьох або чотирьох
складових. У зв’язку із цим виникають цілком справедливі питання, пов’язані із
правомірністю екстраполяції білатеральної моделі на всі види мовних знаків, зі
збереженням самої білатеральної структури при введенні додаткових компонентів,
з визнанням цілісності моделі знака, з перспективами використання білатеральної
моделі та ін.
Розглянути перспективи й можливості багаточленних моделей мовного знака
поки можливо лише на прикладах окремих праць, у яких отримані виразні й цікаві
результати. Наприклад, багаточленна модель мовного знака, яку запропонувала
Т.І.Дешерієва, цікава насамперед тому, що в ній не тільки ураховується
денотативний аспект значення мовних одиниць у загальному вигляді, але й
фіксуються відмінності денотативно-референтної віднесеності знаків мови,
неоднакових за своїми номінативними можливостями і предикативними
властивостями, а також ураховуються системні й асистемні зв’язки форм і
значення, які створюють основні й конотативні значення. Перевага підходу, що
його запропонувала Т.І.Дешерієва [2, 43–44], полягає також у тім, що різні типи
знаків описані в єдиній системі термінів й у рамках єдиної моделі. Крім того,
такий шлях, на нашу думку, наближає до вивчення й опису семантики мовних
одиниць у своєрідності їх відношень, які утворюються й виявляються в процесі
функціонування мови.
Разом з тим аналіз різних моделей номінативного знака з позицій
білатеральної моделі переконує, що всі вони, групуючись, зберігають свою
належність (до речі, і відому конфронтацію) до двох боків знака: означуваного й
означального. По суті йдеться про ту ж білатеральну модель знака, у якій на
основі змісту, формованого в реальній комунікації, диференціюються означуване й
означальне.
Необхідно підкреслити, що збереження білатеральної моделі знака,
здійснюване, наприклад, за рахунок диференціації його змістового боку, у свою
чергу приводить до зняття обмежень із форми знака. Можна в цьому зв’язку
спертися на висунутий О.С.Кубряковою «принцип модельованої асиметрії знака».
«Ізоморфні всі мовні одиниці двобічного характеру саме тому, що кожний тип
одиниць виявляє свій власний спосіб співвіднесення її форми з її змістом, який
можна було б назвати принципом модельованої асиметрії знака. Кожний знак існує
як особливе «тіло» знака і його змісту, форми і значення, тому що, будучи
нерозривним по суті, воно має властивість рухливості в той чи інший бік,
причому межі цієї рухливості зазвичай, хоча й не суворо, не жорстко, але все ж
таки фіксовані» [4, 116].
Принцип модельованої асиметрії знака пояснює одну з фундаментальних
властивостей мови – нескінченно адаптуючись у безперервно змінюваних
комунікативних ситуаціях, зберігати стабільність, яка забезпечує порозуміння.
Саме тому закріплення в знаковій формі результатів пізнавальної діяльності
людини можливе тільки в умовах комунікації, саме тому номінативна діяльність і
номінація не можуть розглядатися як самостійні й незалежні від комунікативної.
Безсумнівно, що питання, пов’язані з моделюванням структури номінативних
знаків, із проблемою верифікації й обґрунтування єдиної моделі мовного знака
залишаються, як і раніше, актуальними для мовознавства. У цілому сформована
ситуація неузгодженості між дослідженнями номінативних одиниць і їх знаковою
інтерпретацією показова: вона ілюструє існуючу роз’єднаність і відсутність
єдності в трактуванні різних аспектів мови і мовних одиниць.
Разом з тим ясно, що номінативна основа формування змісту в рамках
комунікативного акту посідає особливе місце: об’єктивний характер цього аспекту
виявляється насамперед у тім, що саме номінативний зміст тексту допомагає
виявити й конкретизувати комунікативно-прагматичні складові змісту. Номінація,
залишаючись «єдиною рефлексивною сутністю мовного знака», має глобальне для
мови значення, зумовлене її комунікативно-креативным характером. Опис номінації
виявляється можливим у єдиному випадку – якщо розглядати її як єдиний і
сукупний з комунікацією процес. Саме такий інтегративный підхід створює
сприятливі передумови для реального зближення лінгвістичного опису й методичної
організації навчання мовної діяльності.
Література:
1. Fleischer
W. Aspekte der sprachlichen Benennung. – 1984. – 340 с.
2. Дешериева Т.И. Субъектно-объектные отношения в
разноструктурных языках. – М.: Наука, 1985. – 168 с.
3. Колшанский Г.В. Коммуникативная функция и
структура языка. – М.: Наука, 1984. – 176 с.
4. Кубрякова Е.С. Номинативный аспект речевой
деятельности. – М.: Наука, 1986. – 156 с.
5. Павлов В.М. Понятие лексемы и
проблемы отношений синтаксиса и словообразования. – Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1985. –300 с.
6. Языковая номинация: Общие вопросы. –
М.: Наука, 1977. – 359 с.