Герасіна
Л.М., доктор соц.
наук, проф.
Постмодерна традиція (М.Фуко, Ж.Дерріда, Х.Гадамер, Ж.Дельоз та ін.) демонструє стійку увагу до таїнств політики
і влади, утілюючи це в особливих категоріях і поняттях. Постмодернізм розвиває
думку Ф. Бекона, що “знання є владою”, і пов’язує це
зі “світорятувальними” утопіями побудови нового
світу, які формують в деяких людях нечувану “волю до влади”. Але, передусім
культура має сформувати досить амбіційного і самовпевненого суб’єкта, який
бажав би цим практично скористатися. Прихильники постмодерну твердять: дійсна
тайна влади – це тайна реальної (не стилізованої) самовпевненості, що здатна
створити ауру, поринаючи до якої одні рішуче кермують, правлять, а інші
самозабутньо виконують, підкоряючись.
Британський соціолог З. Бауман, узагальнюючи постмодерний дискурс відносно
духовно-метафізичних джерел влади в соціумі, вказує, що сучасна гуманістика
моделювала світ, в першу чергу, як об’єкт адміністрування, де головною умовою
досягнення мети була згуртованість рядів виконавців, тому ідеалом цього світу
стала відсутність внутрішніх протиріч або вміння їх скасовувати. Постмодерністи стверджують, що універсальний владний стиль
попередньої модерної епохи ґрунтувався на моделі проективного мислення (історичний
проект – політична програма – стратегії – рішення), натхненого ілюзіями й
амбіціями європейської “фаустовської культури”.
Відповідно, своє завдання вони бачать в тому, щоб “не дозволяти придушувати у
зародку” жодного прояву незнищенної людської свободи. Через гіркі наслідки
революційного месіанства, постмодерністи найкращим засобом проти самовпевненої
влади бачать не енергію тираноборців, а тотальний скепсис, що відкидає будь-які
політико-фанатичні проекти. Отже, тайна новітньої постмодерної доби полягає у
неминучості краху попереднього типу влади.
Постмодерністська ситуація власне
полягає не тому, що класична презумпція, примушуючи розглядати владу як утілену
форму “вищої необхідності”, більш нікого не переконує: ні самих володарів, ані
підвладних. Фатальний збій, що знаменував перехід від модерністської до
постмодерністської парадигми, відбувся у галузі “політичного поля”, яке ніби-то
раптом втратило енергію, що забезпечувала суб’єктивну можливість володарювати і
готовність до покірності. Катастрофа в системі політичного управління наступає
тоді, коли влада втрачає ініціативу в полі “виробництва символічної продукції”:
тобто впевненість, що за її командними акціями знаходяться вищі символічні
сутності – історична закономірність чи вища соціальна справедливість.
Складається незвична ситуація смислового вакууму в полі влади; і згідно П.
Бурдьє, агенти (суб’єкти “політичного” поля), які знаходяться у підлеглій
позиції в соціальному просторі, займають її також у полі виробництва
символічної продукції.
Істина “привласненої влади” здається
езотеричною лише тим, хто зверху; насправді вона вже стала загально відомою. Ця
істина стосується того, що за владою, насправді, не стоїть ніяка вища
історична, соціальна чи моральна доцільність, а репрезентує вона і захищає лише
свої власні, корпоративні інтереси, та використовується в ім’я цих приватних
інтересів. Таким чином, логіка постмодерних інтенцій така: політична
система – це не тільки матерія інститутів, а й “поле” регульованих
очікувань, настанов, ідентифікацій, що забезпечують готовність до керівництва і
підкорення. Відповідно ж, систему очікувань неможливо задовольнити у чисто
інституційний спосіб, ніяка мережа інструкцій, приписів і норм на це не здатна.
Постмодерністські аналітики схиляються
до того, що настав час якісної перебудови самих умов існування влади; напр.,
анархо-лібералізм (П.Фрідман-мол.) взагалі очікує в
майбутньому безвладдя і демонтажу політичної системи як такої, а російський
політолог Ю. Качанов вважає, що “поле політики” більш
не контролюється зовнішніми інстанціями легітимації та невпинно
автономізується, звільнюючись від прямого тиску економічних, ідеологічних та
інтелектуальних сил. У цій парадигмі світ політики нарешті отримує цілком
автономний статус – події, що відбуваються в ньому, не відображають волю
громадянського суспільства, ані волю вищого історичного розуму чи прогресу, а
виступають в якості чистого й самоцінного “виробництва влади”.
Характерною рисою нових політичних
практик, згідно постмодернізму, є не тільки переважаюча орієнтація на вузькі
політичні норми й інтереси, а й повна їх замкненість у політичному вимірі.
Автономія політичного поля, як наслідок, тягне за собою те, що статуси у
політичній системі визначаються виключно у ході інтеракцій – співвідношення сил
і впливів (у т.ч. лобістських) всередині “фабрики влади”, а суспільна
доцільність для нації лишається поза її межами. Одним із перших оцінив новий
статус “світа політики” А. Турен (“На користь
соціології”, 1974), вказуючи, що постмодерн вивільнив публічну політику з
полону зовнішніх необхідностей, відкривши її іманентну механіку: виробництво
політичних подій (виборів, мітингів, політичних інтриг, сенсацій тощо) заради
відтворення влади як такої. Максима постмодерністського аналізу проголошує: політичне
слід пояснювати політичним, а не апелювати до економічної, історичної,
моральної та іншої необхідності.
Можна сприймати чи, навпаки, відкидати
постмодерністські погляди щодо політичних практик та їх сенсів, але неможливо
не побачити головне протиріччя політики постмодерного типу – чим більшу
автономію від суспільства отримує політична система “відтворення влади заради
влади”, тим менш вона здатна отримати реальну підтримку з боку суспільства. Це
означає, що дійсні політичні рішення виступають як невизначені результати “гри
політичних груп впливу і тиску”, отже, не співпадають ні з яким соціальним
замислом, і навіть – з суспільно домінуючим інтересом. Проте, якщо політична
гра є виробництвом результатів, які в принципі відмінні від задумів, первинних
цілей її учасників (тобто лідери не оволоділи апріорним сенсом політичних
цілей); звідси випливає розчарування в політиках і зневіра щодо їх передвиборчих
обіцянок. Це критичне ставлення випливає з сумнівного, на нашу думку, факту
позиціювання політики як відтворення невизначених об’єктивно,
вузько-суб’єктивованих і соціально недоцільних результатів.