Политология

7. Глобалистика

Богатирець В.

Чернівецький національний університет

Вплив канадського політичного досвіду у царині міжетнічих відносин на розв’язання етнічних конфліктів у Європі

Канада була країною багатокультурності з самого початку свого утворення. Коли поселенці з Європи вперше ступили на Північноамериканський континент, вони виявили там декілька груп аборигенів. Кожне з племен володіло своєю мовою, культурою, багатою та відмінною від культури інших племен. У свою чергу, європейці поширили власні традиції, мови, культури. Більшість з них прибула з Об’єднаного Королівства та Франції, однак, були також німці, китайці, українці та інші. Аборигени володарювали на цій території понад 400 років. Поселенці цього періоду та усі, хто незабаром прибув на континент, зробили свій вагомий внесок у розбудову сучасної Канади, країни багатокультурності.

Доктрина багатокультурності народилась у Канаді у контексті основної протидії англоканадців та франкоканадців, але її мета і зміст були пов’язані, перш за все, з проблемами „третього елементу”, тобто з фактором національних меншин. Це питання вийшло на перший план соціально-політичного життя країни з декількох причин. Беручи до уваги демографічний фактор, а саме той факт, що за сто років існування канадської федерації (з 1867 р.) кількість населення, яке не належить до двох „націй-засновниць”, постійно зростала і, в результаті, складала більше чверті населення. У 1871 р. два мільйони канадців (60% населення) були британського походження, один мільйон (31%) – французького походження і 250 тисяч (8% ) – іншого етнічного походження, включаючи корінних жителів – індіанців і ескімосів. Ще через сто років, у 1971 р. співвідношення істотно змінилося: 44% канадців британського походження, 28% – французького і 27% – іншого. Зростаюче населення небританського і нефранцузького походження стало дедалі частіше і яскравіше виявляти своє бажання усунути існуючу соціально-економічну та політичну нерівність етнічних груп і підвищити статус меншин у канадському суспільстві[1].

По-перше, досвід Канади у сфері міжнаціональних та міжетнічних відносин є багато у чому унікальним. З огляду на те, що вона є, водночас, і мультинаціональною внаслідок колонізації та завоювань і поліетнічною (polyethnic), як результат індивідуальної та родинної імміграції. „Таких країн, – зазначає сучасна російська дослідниця В. Антонова, – не дуже багато”[2]. У першу чергу вона згадує Канаду, де „індіанці були завойовані французькими поселенцями, французи були завойовані англійцями, і тепер сьогоднішні відносини між ними двома можуть розглядатися як добровільна федерація. І ті, й інші приймають іммігрантів, яким дозволяється підтримувати власну ідентичність. Таким чином, Канада є одночасно і багатонаціональною, і поліетнічною країною, власне, такою ж як Сполучені Штати і Росія.

По-друге, існують різні підходи у царині збереження ідентичностей у тому числі етнокультурних. Сьогодні це, по-перше, „захист і відданість” ліберальної держави правам індивідів. Друга стратегія може бути пов’язана з підтриманням „виживання”, а згодом і „розквіту” етнічних груп. Перша модель багатокультурності притаманна більше США. Друга модель домінувала у Канаді в кінці 70-х – на поч. 80-х рр. ХХ ст. Проте, така практика, як засвідчив перебіг політичних подій, призводить іноді до ущемлення інтересів інших етнічних груп та індивідуальних ідентичностей. Тому держава поступово схиляється до ліберальної політики захисту прав та ідентичностей насамперед окремої особистості. Тим більше, практика Канади свідчить, що іноді етнокультурні спільноти (для прикладу сікхи, китайці) продукують радше дух закритості, аніж відкритості і адаптації до того суспільства, де вони мешкають. Усе відбувається немовби у дусі І.Гердера, який писав: „Такий і китаєць, такий і японець; за межами своєї країни вони – лоза, пересаджена невчасно”[3] 

І, насамкінець, важливим канадський досвід є для Європи, оскільки саме тут ми стали свідками етнічних конфліктів, чисток (війни на Балканах), виступів афро-азійських общин на етнічному та релігійному ґрунті проти суспільного порядку у країнах проживання (яскравий приклад нещодавні події у Франції). Більше того, тенденції до європейської полікультурності та поліетнічності стають значно помітнішими. Сучасний мислитель У. Еко прогнозує, що у недалекому майбутньому Європа перетвориться у „багаторасовий, або, якщо бажаєте, у багатокольоровий континент”.

Канадська практика і політичний досвід співробітництва етнічних груп у контексті „багатокультурного розвитку” є вкрай необхідними при розв’язанні етнічних конфліктів та, особливо, на етапі виходу з кризових ситуацій і досягнення сталого розвитку країн з поліетнічним та поліконфесійним складом населення.

Прояви ксенофобії, антисемітизму і расизму стали, на жаль, невід’ємною частиною суспільного життя у Західній Європі. Як вважає відомий австрійський вчений У. Альтерматт, потрясіння у Європі впливають на більш чіткий прояв „етнічних складових конфліктів” в інших країнах та регіонах, а саме в Афганістані, Курдистані, Руанді та Сомалі, а також у насильницьких діях з етнічно-релігійним мотивуванням на індійському субконтиненті[4].

Отже, на нашу думку, канадська практика і політичний досвід співробітництва етнічних груп у контексті „багатокультурного розвитку” є вкрай необхідними при розв’язанні етнічних конфліктів та особливо на етапі виходу з кризових ситуацій і досягнення сталого розвитку країн з поліетнічним та поліконфесійним складом населення.


 


[1] Акимов Ю. Современное канадское общество. СПб.–2000. – С. 53

[2] Антонова В.К. Государственная служба Канады и США: Влияние мультикультурализма. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 2002. – С. 21.

[3] Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: Наука, 1977. – С.314.

[4] Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. – М., 2000. – С.13.