Право. Кримінальне право і кримінологія

Григорян Інна Рачіківна

НЮАУ ім. Ярослава Мудрого

До питання про правовий статус засуджених до позбавлення волі

Кримінально-виконавча система України знаходиться на перехідному етапі свого існування. Кримінально-виконавчий кодекс України (далі КВК) став своєрідним гарантом демократичних процесів у кримінально-виконавчій системі, він визначає правовий статус засуджених як особливої категорії громадян, які потребують правового захисту. Така роль КВК в жодному разі не повинна ставити під сумнів необхідність застосування покарання , адже на нашу думку незважаючи на жодні демократичні тенденції, інститут покарання ще себе не зжив.

Кримінально-виконавча система України намагається вірно скористатися досвідом західно - європейський країн. Особливо помітно розвиваються україно-шведські відносини у цьому напрямку. Чим викликані такі тенденції зрозуміло, адже Україна намагається якнайближче підійти до рівня євро стандартів і в напрямку пенітенціарної системи.

Реформування пенітенціарної системи в Україні передбачає не лише покращення житлово-санітарних умов для засуджених під час відбування покарань і демократизацію в питаннях призначення виду покарань

Звернімося до самого поняття «правовий статус». У найвужчому розумінні мова йде про комплекс прав та обов’язків, якими наділена особа. Але такий підхід дещо спрощує розуміння терміну, адже крім названих елементів правового статусу можна назвати: законні інтереси, громадянство, принципи правового регулювання статусу.«Вихідною тезою для з’ясування змісту правового становища засудженого має бути визнання того, що він, відбуваючи покарання, лишається громадянином України» [1 – с.173]. Саме через це засудженні мають ті ж самі права і обов’язки , що й решта громадян, але з деякими виключеннями. Позбавлення волі по суті–це обмеження на період відбування покарання тих чи інших прав і свобод. Це викликано тим, що відсутність будь-яких обмежень автоматично нівелює досягнення важливої мети – кари осіб. Хоча це не означає, що засудженні не мають прав, адже їх правовий статус чітко визначений чинним кримінально-виконавчим законодавством. Обмеження конституційних прав засуджених (мова йде про свободу пересування, право вільно обирати роботу і т.д.), а також «заборона здійснення певних дій продиктована необхідністю забезпечення постійного нагляду, попередження можливих втеч, подолання причин і умов, що сприяють злісним порушенням режиму чи навіть вчиненню злочинів. Спеціальні обов’язки у вигляді заборон мають каральний характер, хоча їх безумовне додержання водночас має і дисциплінуючий вплив»[1–с.178-179]. Говорячи про правовий статус засудженої особи, неодмінно потрібно відзначити головну його специфіку – він існує в межах певного режиму; останній одночасно є нібито зовнішньою умовою існування засудженого, але в той же час є складовою «правового статусу», саме він визначає місце засудженого у відносинах, що складаються в межах місця позбавлення волі, його права і обов’язки. «Спеціальні обов’язки засуджених до позбавлення волі у вигляді зобов’язання вчиняти ті чи інші дії не мають за мету заподіяння фізичних страждань. Вони зрештою здійснюють великий дисциплінуючий, виховний вплив»[1 – с.179]. Мова йде про те, що обмеження в правах, яких зазнає особа, засуджена до позбавлення волі, зумовлені тим, що метою виконання покарання є кара, яка неможлива без певних обмежень. Інша річ, що ці обмеження не можуть виходити за рамки встановленні Конституцією України (ст.63),Кримінальним Кодексом України та міжнародними актами з прав людини, «які регулюють безпосередньо правила діяльності будь-яких органів та установ, не встановлюють конкретних правил поведінки»[2 – с.181], але саме їх ідеї лежать в основі законодавства. „позбавлення волі як вид кримінального покарання заподіює страждання засудженому вже самим фактом фізичної ізоляції його від суспільства. І немає жодної потреби встановлювати додаткові обмеження для засудження в кості додаткової кари до покарання у вигляді позбавлення волі. Фізична ізоляція від суспільства несе в собі достатній обсяг кари, його не слід штучно збільшувати”[1 – с.180]. Функція і завдання кримінально-виконавчої системи – кара злочинця як мета виконання покарання виконується в повній мірі при фізичній ізоляції, яка не потребує жодних „підсилюючих факторів”

Насправді статус засуджених до позбавлення волі визначається не лише наявністю переліку прав у законах, але і «встановленням механізму реалізації ними своїх прав, законних інтересів, складовим елементом якого є нормативне регулювання, що потребує подальшого вдосконалення » [3 – с54].

Таким чином основним завданням законодавця у цьому напрямку є вдосконалення самої системи передбачуваних прав засуджених осіб з тим, щоб законодавчо закріплювався сам механізм реалізації цих прав у випадку їх обмежень.

Література:

1.В.М. Трубников. Всеобщая декларация прав человека и проблемы правового положения осужденных к лишению свободы// Проблеми законності. Вип. 36 – Харків: НЮАУ 1998р.- с.172-181

2.Степанюк А.Ф. Всеобщая декларация прав человека и принципы деятельности органов и учреждений исполнения наказаний//Проблеми законності. – вип. 36 – Харків: НЮАУ 1998р. – с.181-189.

3.Н Боровська. Забезпечення правового статусу засудженого // Юридична Україна - №10 – 2004р – с.54-57