Ковалевська Ю.С.

Донецький державний університет управління, Україна

Державне управління екологічною безпекою в Україні.

Державне управління процесами екологічної безпеки в Україні, як показує аналіз, нажаль не має бажаного рівня пріоритетності, що обумовлено наявною правовою базою та підходами, які склалися в теорії та практиці державного управління в діяльності центральних і місцевих органів державної влади. Саме це виступає певним стимулом для спроби розглядати екологічну безпеку та процеси її забезпечення в країні як відносно самостійний напрям досліджень у науці державного управління та в практиці його здійснення.

Традиційно, науковий розгляд проблем безпеки пов’язується яз вивченням того, або іншого виду небезпек, що виникають, або можуть виникати в наслідок людської активності. Проте, досягнення стану безпеки, практично усіма дослідниками, пов’язується з діяльністю держави та її органів управління. [1]

При різноманітті підходів до визначення сутності екологічної безпеки, ще не склалося єдності у її розумінні. Проте, на наш погляд, найбільш вдалим, та таким, що більшою мірою відповідає завданням даного дослідження є уявлення про екологічну безпеку, як органічну складову безпеки національної. У такому випадку вона змістовно і процесуально забезпечується в єдності з такими видами як економічна, енергетична, соціальна, інформаційна, гуманітарна, технологічна тощо. [2]

При таких умовах екологічна безпека реалізується як національна безпека у екологічній сфері та обумовлюється протидією держави загрозам зовнішнього і внутрішнього характеру. В якості пріоритетів державної політика національної безпеки у розумінні її екологічної складової визначають: створення збалансованої системи природокористування на основі впровадження економічних механізмів ощадливого споживання природних ресурсів, зменшення шкідливих викидів та застосування екологічно безпечних ресурсо і енергозберігаючих технологій; забезпечення ефективного функціонування єдиної державної системи цивільного захисту, запобігання та ліквідації наслідків техногенних катастроф, підвищення рівня ядерної та радіаційної безпеки; докорінне реформування та модернізація основних фондів житлово-комунального господарства, як підґрунтя створення безпечного середовища життєдіяльності населення.

Екологічна безпека має диференціюватися за критеріями масштабності, суб’єктно-об’єктних характеристик, рівня розвитку технологій (включно інформаційних та біотехнологій), що застосовуються. [3]

Таким чином, екологічна безпека – це органічна складова національної безпеки, коли легітимно прийнята в державі система нормативно-правових, соціальних, організаційних, науково-технічних, економічних та інших засобів забезпечує управління процесами еко-безпечної діяльності, режим використання природних ресурсів, охорону навколишнього природного середовища, що є безпечним для життя і здоров`я людей, попередження погіршання екологічної ситуації та виникнення небезпеки для природних систем і населення.

Оцінка екологічної безпеки здійснюється на підставі всебічного аналізу характеристик навколишнього середовища. Найчастіше для цього використовуються оцінки стану навколишнього середовища та чинників, щ суттєво впливають на його погіршення. Нажаль не включаються в комплекс оцінювання чинники, що проявляються в наслідок неефективного функціонування органів державного управління. Обмеженість можливостей, насамперед, обумовлюється несприятливими макроекономічними умовами у господарському комплексі країни, які унеможливлюють адекватну реалізацію природоохоронних стратегій, неухильне дотримання екологічного законодавства, використання потенціалу приватного сектору економіки у ролі екологічного інвестора, фінансовою слабкістю державного сектора економіки.

Стан екологічної безпеки потребує комплексної оцінки з врахуванням багатоаспектності та складності її змісту. А ступінь об’єктивності та достовірності такої оцінки виступає чинником успішності використання потенціалу системи державного управління з метою забезпечення еко-безпечних умов для життя українських громадян.

Вирішення проблеми забезпечення екологічної безпеки в Україні безпосередньо пов’язане з уточненням потенціалу системи державного управління, ступенем обґрунтованості та цілеспрямованості екологічної політики в державі, успішності функціонування механізмів задіяних у процесі досягнення та підтримання еко-безпечного стану в країні.

Виокремлення, в контексті соціального управління з урахуванням специфіки суб’єктів та об’єктів процесів управління його різновидів, призводить до усвідомлення необхідності спеціального управління державними справами, серед яких особливе місце посідає екологічне управління. На сьогодні, управління в галузі екології виступає як врегульовання правовими нормами суспільних відносин в яких реалізується діяльність державних органі, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань спрямована на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорони довкілля, екологічної безпеки уповноваженими особами (фізичними і юридичними) на засадах дотримання екологічного законодавства, попередження можливого погіршення екологічної ситуації та захист прав громадян на екологічно безпечні умови життя. [4]

Першим кроком у функціонуванні системи екологічного управління являється формування науково обґрунтованої та соціально зваженої, адекватної екологічної політики держави. Така політика є конкретна організаційна робота органів державної влади, на засадах чітко здійсненого цілевизначення та цілепокладання, спрямована на виконання вимог екологічного законодавства, орієнтована на забезпечення права громадян на еко-безпечні умови життя та розвитку. [5]

Не зважаючи на різноманіття підходів до визначення поняття «екологічне управління» в державі воно визнається найбільш широким та включає в себе такі поняття, як «природоохоронне управління», «управління природокористуванням» і «управління екологічною безпекою». При цьому, стосовно державних об’єктів (підпорядкованих суб’єктові об’єктів) воно реалізується як державне управління, а стосовно недержавних (не підпорядкованих об’єктів), як державне регулювання. Це виступає умовою збігу можливостей органів державного управління та специфіки об’єктів управління, що, певною мірою, знімає обмеження у вигляді форм власності, ступеню відповідальності, суспільного статусу і таке інше. для максимального використання потенціалу системи державного управління. На використання потенціалу управлінської системи у екологічній сфері суттєво впливає ступінь спрацьованості управлінських механізмів. Чинні механізми диференційовані за сутнісними ознаками, що дозволяє на рівні інструментарію впливати на перебіг процесів, які відбуваються в екологічній сфері суспільного життя. Виокремлення правового, організаційного контрольно-нормативного економічного та інших механізмів достатньо умовне, оскільки у «чистому» вигляді їх функціонування практично не можливе. Правовий бік організаційної діяльності забезпечується економічними можливостями, а контрольні механізми зміцнюючи їх, водночас впливають на поточні та підсумкові заходи щодо забезпечення еко-безпечних умов для розвитку людей, суспільства в цілому. [6]

Проте, саме механізми державного управління, їх реалізація у межах процесного підходу дозволяє органічно поєднувати ціль, управлінське рішення, управлінський вплив, цілеспрямовану дію та результат. Цілком можливо, що стає очевидною потреба говорити не про механізми державного управління, а, стосовно управління в екологічній сфері, про державний механізм забезпечення екологічної безпеки.

Вдосконаленню системи державного управління процесами екологічної безпеки покликана запропонована Стратегія екологічної безпеки України, яка являє собою спробу оформлення у форматі єдиного документа, містить викладення бачення місця державної політики екологічної безпеки у контексті національної екологічної політики. Важливою вимогою до змісту стратегії екологічної безпеки виступає те, що за своїм призначенням, вона повинна розглядатися, як інтеграційний елемент національної економічної політики у загальному спрямуванні на забезпечення відповідного рівня національної безпеки України.

Зміст Стратегії, разом з викладенням мети та основних напрямів і завдань досягнення екологічної безпеки містить викладення вимог до інструментарію (певних механізмів для забезпечення впливу відповідних органів державного управління) та уявлень про потрібних для застосування індикаторів. Окреме значення набуває такий елемент стратегії, який дозволяє визначати можливості для розробки на засадах даної стратегії цільових програм, як національного, так и регіонального рівнів.

Спектр завдань для діяльності органів державного управління, що вирішують питання пов’язані із екологічною безпекою має постійно уточнюватися, конкретизуватися, що має стати певним підґрунтям для конкретизації положень національної стратегій на регіональному та місцевому рівнях державного управління. Мова повинна йтися про існування трьох основних груп завдань. По-перше, - виокремлення екологічної складової у показниках стану здоров’я з урахуванням специфічних умов життєдіяльності людей в окремих регіонах України. По-друге, - участь громадськості в реалізації екологічної політики держави. По-третє, розвиток інформаційного базису екологічної політики.

Виходячи з того, що забезпечення екологічної безпеки є багаторівнева проблема, бажаним було б її вирішення разом на усіх шаблях екологічних сходів. Але такий підхід не може претендувати на ефективність у зв’язку з певною нерозвиненістю та різницею управлінських потенціалів на різних рівня. Тому саме регіональний рівень, особливо з врахуванням можливостей конкретних регіонів, гостроти екологічних проблем у них та безпосередньої зацікавленості представників усіх верств регіональної спільноти у їх вирішенні, стане свого роду стартовим майданчиком. Таким чином, слід стверджувати про об’єктивну потребу в активізації процесів розробки регіональної екологічної політики, формування планів регіонального рівня, які відповідають задуму стратегічних програм загальнодержавного рівня.

Література:

1.Коментар до Конституції України.- К.:Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.-376 с.

2. Андрейцев В.І. Екологічне право.-К.:Вентурі, 1996.-206 с.

3. Толстоухов А.В., Хилько М.І. Екобезбечний розвиток: пошуки стратегем. – К.: „Знання України”, 2001.-333 с.

4. Д.П.Іванюк, І.В. Шульга Управління природоохоронною діяльністю: Навч.посібник.-К.:Алеута, 2007.-368 с.

5. Дьомін В.О. Вступ до екологічної політики / Дьомін В.О.- К.: Тандем, 2000.- 194 с.

6. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки // Відомості Верховної Ради України.-1998.- № 38-39.-С.770-816.