Ткаченко В.В.

Професор кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

                                                                                       

ПОДІЇ 1931 р. ЯК ЗАКОНОМІРНИЙ ЕТАП ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІДЕОЛОГІЧНОГО ДИКТАТУ В СФЕРІ ВІТЧИЗНЯНОЇ НАУКИ

 

Кінець 20-х – початок 30-х років ХХ століття були періодом становлення в СРСР тоталітарної системи, що, у свою чергу, стала органічною складовою мегасистеми мобілізаційного типу,  здійснюючої на теренах СРСР наздоганяючу модернізацію.

Важливим кроком до встановлення повного контролю за життям суспільства було впровадження ідеологічного диктату та партійної монополії на тлумачення істини,  як і на поширення будь-якої інформації. Виконання цих завдань було неможливим без контролю над науковим середовищем, особливо щодо суспільних наук. В кінцевому підсумку підкорена наука мусила підтвердити «обгрунтованість» та «науковість» будь-яких партійних настанов і планів, освячуючи своєю об’єктивністю і утопічність, і безпідставність останніх.

Саме ці міркування спонукали вище більшовицьке керівництво розпочати у 1931 р. масштабну кампанію наступу на науку та науковців. Точніше кажучи, ця кампанія з новою силою і нещадністю продовжила той наступ на стару науку, що проводився вже з перших пожовтневих місяців.

Сигналом до початку кампанії стала  публікація листа Й.В. Сталіна „Про деякі питання історії більшовизму” до редакції журналу „Пролетарська революція”.

З одного боку, Сталін у цій статті проголошував певну ідеологічну аксіоматику, що мусила відтепер заступити місце «безплідним дискусіям» та критичному вивченню джерел.

З іншого боку, ця публікація та її обговорення надали можливість  ідеологічній та карально-репресивній машині відпрацювати найбільш ефективні форми і прийоми цькування й розправи над справжніми чи удаваними ворогами або опозиціонерами.

Дослідження змісту сталінського листа, реакції на нього та усього процесу розгортання ідеологічної кампанії дає нам змогу краще і багатовимірніше зрозуміти ментально-ідеологічний контекст міжвоєнної доби,  збагнути типовий арсенал корпоративно-номенклатурних судилищ, які з усією силою намагалися позбавити інакомислячих чи навіть просто незалежних вчених волі до спротиву.

На наш погляд доречним буде зупинитися на загальному контексті початку цієї заздалегідь спланованої акції. Безпосередня мета, переслідувана Сталіним, є доволі очевидною – «прибрати до рук» головні галузі історико-партійної науки, згорнути некерованість і непередбачуваність в усьому, що стосувалося інтерпретації минулого, оскільки саме у цьому минулому, належним чином препарованому і зміненому, мусили відтепер винаходити витоки величі ‘‘батька всіх народів СРСР’’. Сталінський ювілей, відсвяткований у 1929 р., став однією зі знаменних точок відліку у набираючій силу кампанії звеличення ватажка. Безперечно, що це мало виконувати неабияку роль у жорстокій боротьбі проти усіх форм опозиції – від непримиренної, яка мала сміливість діяти відносно відкрито, використовуючи партійну трибуну і сторінки історичних часописів, і до прихованої, настрої якої можна було тільки тією чи іншою мірою передбачати чи вгадувати.

До речі, переважна більшість тодішніх журналів (хіба що за винятком часопису ‘‘Під прапором  марксизму”)  на відміну від газет  не дуже жваво відгукнулися на кампанію звеличення Сталіна з нагоди його 50-річчя. Це стосувалося і істпартівського журналу «Пролетарська революція». Лист більшовицького генсека повинен був вбити відразу кількох зайців, зокрема, почати монополізацію партійної історії та її очищення від зайвої науковості, а також, хоча й не у першу чергу, показати журналам «хто в хаті господар» (варто зауважити, що після публікації цієї статті часопис протягом цілого року не виходив, відновивши роботу тільки у 1933 р.).

У своєму листі вождь світового пролетаріату виступив з різкою та нищівною критикою статті А.Г. Слуцького “Більшовики про німецьку соціал-демократію в період її передвоєнної кризи”, що також була надрукована на сторінках „Пролетарської революції” (1930, №6). Сталін характеризує статтю  Слуцького як ‘‘антипартійну та напівтроцькістську”[1, 85].  Не обтяжуючи себе точністю дотримання фактів (наприклад, проголошуючи Розу Люксембург одним з авторів теорії перманентної революції) [1, 92], він розгорнуто і докладно представляє своє бачення відносин Леніна та німецьких соціалістів. Але не це, зрозуміло, спонукало більшовицького генсека взятися за перо. Його лист також містив низку гасел, які фактично закликали до перебудови існуючої організації наукового життя та самих засад наукових дискусій.

Сталін різко критикує редакцію журналу за сам факт  розміщення статті: „А ви, замість того, щоб  заплямувати цього новоявленого “історика”, як наклепника і фальсифікатора, встряєте з ним у дискусію, даєте йому трибуну” [1, 86].

Далі йдеться про те, що тема обговорення насправді не є дискусійною: ‘‘Що власне вважає  редакція вартим дискусійного розгляду в статті Слуцького?”  

Свою точку зору на відносини Леніна та німецької соціал-демократії Сталін проголошує беззаперечною : ‘‘Це аксіома. А ви тягнете нас назад, намагаючись перетворити аксіому в проблему, яка підлягає “дальшому розробленню”[1, 87].

Далі автор задається питанням, ‘‘що могло штовхнути редакцію на цей неправильний шлях” і сам дає відповідь на нього: „Я думаю, що на цей шлях штовхнув її гнилий лібералізм, який має тепер серед однієї частини більшовиків деяке поширення”. Сталін вбачає коріння такого лібералізму у невірному розумінні природи троцькізму: ‘‘Деякі  більшовики думають, що троцькізм є фракція комунізму, правда, така,  що помиляється, що робить немало дурниць, іноді навіть  антирадянська, але все ж фракція комунізму. Звідси – деякий лібералізм щодо  троцькістів і троцькістськи - мислячих людей”[1, 99].

Насправді ж, заявляв ‘‘вождь світового пролетаріату’’, троцькізм вже давно перестав бути фракцією комунізму.  Насправді троцкізм – це ‘‘передовий загін контрреволюційної буржуазії, яка веде боротьбу проти комунізму’’. Ось чому лібералізм щодо нього повинен відтепер розглядатися як ‘‘...головотяпство, яке межує  із злочином, зрадою щодо робітничого класу”.  Генсек рішуче засудив спроби деяких ‘‘літераторів” і ‘‘істориків” протягти ‘‘контрабандою” в нашу літературу ‘‘замаскований троцькістський мотлох”[1, 99-101].

На закінчення Й.В. Сталін виголошує необхідний на його думку подальший план дій: ‘‘Завдання редакції полягає, по-моєму, в тому, щоб піднести питання історії більшовизму на належну висоту, поставити справу вивчення історії нашої партії на наукові, більшовицькі рейки і загострити увагу проти троцькістських і всяких інших фальсифікаторів історії нашої партії, систематично зриваючи з них маски” [1, 102].

Не підлягає сумніву, що публікація статті Сталіна аж ніяк не ставила за мету з’ясовувати якісь питання теорії чи історіографії більшовизму. Усім сучасникам було цілком очевидно, що у формі ‘‘дискусійно-критичної” статті журнал фактично надрукував жорстку директиву, яка мусила тягти за собою відповідні організаційно-кадрові рішення та інші „висновки”. Публікація листа відкрила цілу кампанію з перегляду засад організації наукового життя в СРСР.

Як слушно вказує М. Маля, Сталін оприлюднив ‘‘зміну, що стосувалася історії партії”, яка фактично полягала у проголошенні тези, про те, що Ленін ніколи не робив помилок – ‘‘відтоді і виникло правило, згідно з яким нав’язувалася єдино вірна точка зору щодо історії партії, ролі Леніна в ній та, зрозуміло, позиції Сталіна як його наступника. Нова доктрина проголошувала, що Ленін та  його партія завжди були праві; що Сталін був найближчим сподвижником Леніна у створенні партії та керівництві Жовтневою революцією та, що саме він нині завершує цю революцію будівництвом соціалізму. Водночас наголошувалося, що троцькізм та інші ухили були взагалі не складовою частиною історії партії, а ворожими проявами на кшталт меншовизму та соціал-демократії, яку Ленін напередодні розгромив [2, 264-265]. Крім цього, на наш погляд, цілком доречною є думка І. Дойчера, який нагадує, що з 1924 р. (року смерті Леніна) регулярно проводилися церемонії вшанування пам’яті трьох ‘‘Л” (Леніна, Лібкнехта та Люксембург) [3, 181-182]. Сталін розвінчує культ німецьких соціал-демократів. Відтепер залишається офіційно санкціонований культ Леніна як певна форма легітимації і влади Сталіна, і його ролі у якості непогрішимого ватажка.

 Неважко здогадатися, до яких наслідків призвела кампанія обговорення сталінського листа, яка повною мірою торкнулася й України. Зрозуміло, що  це фактично був масштабний погром наукових кадрів, їх ганебне цькування і залякування. Фактично усі ці події були прелюдією і репетицією наступних політичних процесів, якими сталінська диктатура нищила національну українську інтелігенцію і науковців зокрема.

В наукових установах і організаціях розгорнулась бурхлива діяльність з проробки листа т.Сталіна.

Типовим у цьому відношенні були події, що відбулися у науково-дослідному Інституті радянського будівництва та права після проведеного там ‘‘сталінського рейду” з перевірки робіт. Під час цього заходу спеціальна бригада виявила у дев’ятнадцяти науковців численні помилки, контрреволюційні виступи, заперечення партійної лінії, ‘‘троцькістську”, ‘‘націоналістичну” та ‘‘правоопортуністичну” контрабанду. Також було розкритиковано й діяльність журналу народного комісаріату юстиції ‘‘Революційне право”, який в своїй роботі ‘‘...орієнтувався на буржуазних юристів, що заповнювали його сторінки антимарксистськими статтями й взагалі часто-густо друкував політично помилкові статті”. Ось чому керівника кафедри філософії Демчука, визнаного ‘‘...одним з яскравих представників троцькістської та націоналістичної контрабанди...”, було звільнено з керівництва кафедрою та порушено питання про його виключення з партії.

По закінченні зазначеної перевірки було зроблено висновок, що безперечно, сталінський рейд відіграв ‘‘виключну роль” у виявленні всіх ворожих антимарксистських концепцій та течій на фронті радбудівництва і права  [4].

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що лист Сталіна слід розглядати як жорстку вказівку на проведення ідеологічної кампанії з перебудови гуманітарних наук, що мали виключне значення у формуванні ідеологічного клімату в СРСР.

Можна виокремити такі цілі вказаної кампанії:

-         проведення більш жорсткої лінії до ‘‘троцькізму” та ‘‘троцькістів”;

-         виявлення та ліквідація ‘‘контрабанди” ворожих ідей;

-         виявлення носіїв ‘‘ворожих ідей”;

-         згортання дискусій у науковому середовищі, насаджування ‘‘аксіоматичного (догматичного) підходу”;

-         насадження авторитету Сталіна у науковій сфері.

Для досягнення названих цілей застосовувались наступні методи:

-         обговорення листа на зібраннях;

-         ‘‘обслідування” наукових установ спеціальними бригадами;

-         перевірка наукової літератури;

-         критика з боку колег та преси;

-         примус до самокритики;

-         виключення з партії;

-         зняття з посад.

 

На жаль, ми можемо констатувати, що практично усі поставлені  цілі були значною мірою виконані. Насаджування ідеологічної одноманітності та політичної пильності створювало вкрай несприятливу для нормальної наукової роботи обстановку (про що відвертно заявляли самі вчені на зборах наукових установ). Науковці намагалися протистояти тиску партійно-державної машини, але цей протест був неминуче приречений на поразку. Це створило умови для ще більшого посилення тоталітарного режиму в СРСР та, зокрема, Україні.

 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 
 
1.     Сталін Й.В. Твори. Переклад з російського видання, схвалений комісією ЦК КП України. – Т. 13.–Липень 1930—січень 1934.—К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1953. – 415 с.—С. 85–103.
2.     Маля М. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії 1917-1991 / Пер. з англ. А. Гриценка, П. Насади, З. Клещенка. – К.: Мегатайп, 2000. – 608 с. 
3.      Дойчер И. Троцкий. Изгнанный пророк.1929-1940 гг. / Пер. с англ. А. Цыпленкова. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2006. – 527 с.
4.     Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі—ЦДАГО України).— Ф.1— Оп. 20.— Спр. 6221.— Арк. 67-68.