История/2. Общая история

Аспірантка Вороніна В. П.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Приєднання південно-західних територій Російською імперією в останній чверті ХVIII ст.

Вже на кінець ХVIII ст. Російська імперія являла собою найбільшу за площею державу світу. І якщо більшість територій вже мали певну спільну з нею історію, то деякі були приєднані зовсім нещодавно. Мета даної статті – показати механізми та з’ясувати засади інкорпорації нових територій до складу імперії.

Потрібно зазначити, що дане питання викликає великий резонанс, адже дослідниками трактується зовсім по-різному. Так, російські автори переважно проводять виправдовувальну лінію щодо політики царизму, аргументуючи територіальні приєднання боротьбою за об’єднання слов’янства. Українські ж історики прагнуть показати політику уряду як абсолютну експансію.

Відомо, що Катерина ІІ готувала заздалегідь приєднання Лівобережної України, проводивши його поетапно. У червні 1779 О. П. Рум’янцев отримав від Катерини ІІ наказ розпочати підготовку до відкриття в Україні установ за зразком російських губерній. 16 вересня 1780 р. імператриця наказала обміркувати на місці шляхи якнайзручнішого поділу України на три губернії, а кожної з них – на округи або повіти, вказавши губернські та повітові міста, щоб наступного, 1781 р., можна було запровадити в Україні положення від 7 листопада 1775 р. «Про губернії». 16 вересня 1781 р. Рум’янцеву було доручено потурбуватися про відкриття в Україні трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського [7, с. 74-75]. Необхідно зазначити, що українське дворянство було підготоване до перетворень, адже Румянцев активно надавав впродовж 17 років шляхетство та чини [7, с. 75]. провідним прошаркам суспільства в Україні. У ході підготовки до відкриття намісництв ряду найвищих чиновників у 1779 р. були пожалувані чергові російські чини, а указом від 26 жовтня 1781 р. уряд де-факто визнав за козацькою старшиною право на дворянство, визнавши за місцевим дворянам право вибору в дворянські засідателі, голови. Остаточно права українського старшинства та чиновництва були зрівняні з правами дворян Центральної Росії Жалуваною грамотою дворянству 1785 р.[7, с. 77].

Україна для сторонніх держав також поділялась на «польську» та «російську». Ця класифікація, якою, наприклад, оперували інформатори французького уряду, була відповідною ситуації польсько-російського пограниччя у період між 1654 та 1793 роками [1, с. 170].

Напередодні означених територіальних приєднань Російська імперія до свого складу включила Прибалтійський край, тобто Естляндію, Ліфляндію та Курляндію, Литву, значну частину Польщі, Фінляндію, Бессарабію, Закавказзя, Середньоазійські володіння. Але всі ці області, що мали досить свого місцевого населення або непідходящі за своїми природними умовами, не стали ареною якоїсь значної російської колонізації і були пов’язані з імперією лише підпорядкуванням єдиній владі [4, с. 539].

На час сходження Катерини ІІ на трон вплив Росії на внутрішні справи Польщі настільки посилився, що Катерині вже на самому початку свого правління вдалося не лише посадити свою людину в особі Станіслава-Августа на польський трон, а й встановити формальний протекторат Росії над Польщею [3, с. 6]. 13 лютого 1768 р. польський сейм звернувся до Катерини ІІ з проханням, щоб та стала гарантом польських законів [6, с. 117]. Це й поклало, власне, початок підкоренню Польщі Росією.

Напередодні Катерині ІІ довелося підписати формальний союз з імператором Фрідріхом (у травні 1764 р.), причому в таємні статті цього союзу, за наполяганням Фрідріха, було введено умову не допускати ніяких реформ в державному ладі Польщі, щоб не дати цій державі поновити свою внутрішню силу. Як тільки Катерина ІІ, втягнута інтригами Франції у війну з Туреччиною, завоювала Молдавію та Валахію і тим викликала крайнє занепокоєння Австрії, Фрідріх почав дії проти Польщі. Він підбурив австрійців зайняти своїми військами частину західної Галичини. А сам став наполегливо пропонувати Росії своє посередництво в справі підписання миру з Туреччиною, весь час погрожуючи їй при цьому втручанням у війну Росії з Туреччиною таких держав, як Австрія та Франція. В той же час він висунув – для примирення російських інтересів з австрійськими – план компенсації Росії за те, що та добровільно залишить зайняті її військами Молдавію та Валахію, частиною польських провінцій на Західній Двіні і верхів’ях Дніпра. За це він затребував згоди Катерини на отримання ним, Фрідріхом, і Австрією відповідних територій зі складу тієї ж Речі Посполитої. Боячись втратити всі плоди своїх блискучих перемог у Туреччині у випадку втручання в війну Австрії, Франції та Швеції, Катерина ІІ змушена була погодитись врешті решт на ці пропозиції прусського короля, завдяки чому і відбувся перший розділ Польщі.

Внаслідок першого поділу (1772 р.) від Польщі були відокремлені Помор’я, Куява, частина Великопольщі, Малопольща і Галичина, Східна Білорусь. В результаті першого поділу Польщі Росія отримала області, які називались Білою Руссю (Білоруссю), зі східної сторони Західної Двіни і річки Друч, що впадає в Дніпро [6, с. 119]. На правобережжі Двіни Росія отримала як інфлянтські, так і білоруські повіти, лівобережжя Дніпра (Чернігівську губернію).[3, с. 7].

Звісно, важливим і по-можливості необхідним було завадити бунтам і повстанням у середовищі ново приєднаного населення. Так, у маніфесті гр. Михайла Микитовича Кречетникова до громадян польських областей, приєднаних до Росії, приєднання нової партії польських земель до Росії пояснювалось прагненням імператриці перешкодити міжусобицям в Польщі, бажанням зберегти спокій на кордонах імперії та уникнути зайвих збитків [5, с. 2]. Він повідомляв, що лінія приєднання земель проходить від поселення Друї, яке знаходилось на лівому березі Двіни «при куті кордону Семигалії, звідти простягаючись на Нороч і Дуброву, «слідуючи за приватним рубежем», Воєводства Віленського на Столпці, йдучи на Несвіж, на Пінськ, через Кунев між Вишгородом і Новогробли біля кордону Галичини, стикаючись з якою, простягалась до р. Дністер, спускаючись за течією та примикаючи до Єгорлика, «пункту колишнього кордону в тій країні між Росією та Польщею таким чином, що всі землі, міста та округи, які включала зазначена вище смуга нового кордону між Росією та Польщею, віднині й назавжди мають перебувати під Скіпетром Російської Імперії, жителі ж цих земель і власники, якого б роду та звання не були, в підданстві її» [5, с. 2].

В результаті другого розділу Польщі (1793 р.) Росія отримала територію Поділля та Київської губернії, окрім м. Києва і прилеглих до нього частин Київського та Васильківського повітів, що вже раніше належали Росії (за Андрусівським договором 1667 р.); з повітів Овручського, Житомирського, Новогородволинського, майже всього Рівненського, Островського, Заславльського і Старокостянтинівського Волинської губернії; майже всієї Мінської губернії (окрім невеликих частин Новогрудського та Пінського повітів); повітів Дисненського, Віленського і частин Ошмянського і Свянцянського Віленської губернії; Лепельського повіту Вітебської губернії і частини Ново-Олександрівського повіту Ровенської губернії [3, с. 9]. Катерина ІІ приєднала до Росії частини «Малоросії», що лежали на західному боці Дніпра – області Волинську, Подільську та Мінську [6, с. 119].

Через рік після цього поділу слідувало повстання Т. Костюшка, після придушення якого відбувся третій поділ Польщі (1795 р.), за яким Росія отримала територію, що містила в собі Курляндію, яка знаходилась у васальній залежності від Польщі, Ровенську та Гродненську губернії, окрім повітів Білостокського, Більського та Сокольського, і решту, ті, які не увійшли у другий розділ Польщі, частини губерній Віленської, Мінської та Волинської [6, с. 10].

З одного боку, розділивши Річ Посполиту, Російська імперія об’єднала розірвану колись Русь. При розділах Польщі було поділено не лише Польщу, а й Велике князівство Литовське, адже розділяли не Польщу, а Річ Посполиту. Після третього поділу Речі Посполитої (1795 р.) руські землі, що знаходились у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої з ХІІІ ст., опиняються в складі однієї держави, вперше з часів Київської Русі [2, с. 89]. З іншого ж боку беручи до уваги існуючу вже протодержавність на Лівобережній Україні, ми не можемо вбачати лише позитивну місію у цьому завоюванні. Як зазначає Широкорад А. Б., в ході трьох розділів Речі Посполитої Катерина ІІ «не взяла ні п’яді чужої землі, за виключенням невеликої території, де в Х ст. проживали етнічні литовці» [9, с. 108]. Таку тезу він опирає на той факт, що «вся решта земель входила раніше до складу Давньоруської держави і була населена руськими православними людьми» [9, с. 108]. Загалом же на кінець ХVІІІ – самий початок ХІХ ст. Російська імперія досягає свого найвищого злету. В цей час, між 1795 і 1815 роками, вона здійснює колосальні надбання і досягає своєї максимальної площі, міці. Ніколи так швидко й легко не зростатиме її територія [2, с. 89].

Як зазначалося вище, ідеологія Катерини ІІ спрямовувалась на уникнення повстань у підкорених територіях. Проте задовольнити всі прошарки суспільства, заохотити їх до мовчазної згоди не вдалося. У Польщі спалахнуло повстання Костюшка. Його хід не стосується теми доповіді, та й всім відомо чим воно закінчилось. Зазначимо, що, вступивши на престол, Павло І звільнив ув’язненого Костюшка. В контексті даної теми цей крок є важливим, щоб продемонструвати, що імператор намагався налагодити відносини з польськими бунтівниками, аби убезпечити себе від подальших повстань. Дослідник Шильдер Н. К. пише: «Імператор Павло, який ні в чому не поділяв поглядів своєї матері, був, звісно, завжди противником розділів польських областей» [8, с. 302], - з чим вчений і пов’язує звільнення польських полонених, що утримувались з 1794 р. в Петербурзі.

При відвідуванні ув’язненого Потоцького, Павло І в розмові з ним зазначив: «Я завжди був проти розділу Польщі, визнаючи його справою такою ж несправедливою, як і неполітичною; та тепер це – факт, що стався. Для відновлення Польщі необхідно сприяння та згода з боку трьох держав на повернення відібраних частин: але чи є ймовірним, щоб Австрія і особливо король прусський віддали свої долі? Не можу ж я один віддати частину, яка належить мені й послабити себе в той же час?» [8, с. 303]. Наочно бачимо, що Павло І робить кроки зваженого, мудрого політика, більш того – схильного до дипломатичних реверансів.

Отже, наприкінці ХVIII ст. Російська імперія значно розширила територію, включивши до складу Лівобережну Україну, частину Правобережжя, Прибалтику та частину Польщі. Тепер перед імперією та її керманичами повставав ряд нових завдань: утримати землі, які були приєднані раніше та не дати відокремитись новоприєднаним територіям.

Література:

1. Ададуров В. Уявлення французького уряду стосовно Лівобережної України початку ХІХ ст./Регіональна історія України. Збірник наукових статей, 2007. - Випуск 1. – С. 167-186.

2. Буровский А.М. Крах империи: Курс неизвестной истории. – М., 2004.

3. Корнилов А.А. Русская политика в Польще со времени разделов до начала ХХ века. Исторический очерк с тремя картами. – Петроград, 1915.

4. Любавский М. К. Любавский М. К. Обзор истории русской колонизации с древнейших времен и до ХХ века. – М., 1996. – 688 с.

5. Из прошлаго /Сборник/. – Тула, 1914. – 35 с.

6. Москва, Киев и Варшава или повествование кровной и кровавой связи Великой Руси с Пльшею чрез Малую Русь и Литву. – СПб, 1864.

7. Струкевич О. К. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. ХVІІІ ст. (політико-адміністративний аспект проблеми). – К., 1996 р. – 100 с. Препринт.

8. Шильдер Н. К. Император Павел Первый: Историко-библиографический очерк. – М., 1996.

9. Широкорад А. Б. Утерянные земли России. От Петра I до Гражданской войны. – М., 2006. – 464 с.