Філософія/2.Соціальна філософія

к.філос.н., доцент Пантелєєва І. А.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Україна

Вплив античної декламації на формування музикальних засад релігійного дискурсу

Культура античності це продуманий, організований публічний дискурс - декламація, - любов до якого була найбільшою пристрастю (особливо римлян). Цім було зумовлено бажання багатьох стати декламаторами. Вільний громадянин грецького поліса присвячував своє дозвілля мелодекламації написаного тексту голосом, відшліфованим роками завзятих тренувань.

Слід зазначити, що як й в античні часи релігійна мелодекламація відіграє більшу роль у релігійній культурі. Вона істотно полегшує сприйняття релігійних текстів і підсилює їхній емоційний вплив. Важко назвати хоча б один релігійний культ, де читання не вироблялося б співучо. Спів завжди являв собою свого роду піднесену мову. Служителі всіх релігій розуміють, що про справи піднесених, неземних і треба сповіщати не буденною мовою.

Цікаво визначити вплив античного (особливо грецького) декламаційного перфоманса на Європейську релігійну традицію.

Початок церковного співу в православ'ї датується одночасно з початком християнства на Русі. Первісні нотні книги являють собою два тексти: грецький і слов'янський. Останньому приділяється головне місце, але грецький текст використовується довго до половини XІІІ століття через погане знання слов'янської мови першими ієрархами-греками. Нерідко один крилас співав грецькою, а інший слов’янською.

Нотація древніх співочих книг складалася з особливих знаків, що називалися знаменами, столпами, пізніше гаками або гаковими знаменами й ставилися прямо над текстом, без усяких лінійок, як давньогрецькі нотні знаки й середньовічні європейські невми. Ця обставина дозволяє припускати генетичний зв'язок між всіма цими родами нотацій.

Спочатку в християнстві використовували іудейські пісні, (псалми), як зразки для створення гімнів новому божеству. Але в ІV столітті, коли християнство одержало офіційне визнання й величезне поширення, «нових» християн довелося навчати в нових формах нової релігії. Тому християнські поети в ролі проповідників стали надавати своїм творам звичні форми елліністичної, а частково й античної грецької літератури.

Як вказує Успенський Н.Д., «до цього часу відноситься й початок розквіту релігійної лірики - своєрідної ритмічної поезії, що зміцнилася на багато століть у всій східній християнській церкві. Одночасно й музично-співоча практика стародавньої Греції перейшла в християнський побут: стародавні грецькі мелодії лягли в основу церковних наспівів, які були засвоєні разом з текстами пісень у всіх країнах, що одержали християнство і його літературу з Візантії» [4, 177].

В католицизмі ситуація складалася іншим способом. Ще в античному світі Захід був якоюсь духовною провінцією Сходу. Рим наказував і панував політично, але саме Греція була джерелом духовних (релігійних, філософських, естетичних) імпульсів. Подібне положення збереглося й у християнські часи. Поки Східна й Західна Церкви складали єдине тіло, то й спів їх будувалося на єдиній основі, являючи собою лише різні інтерпретації «східних» систем, що ґрунтуються на тріаді - осьмогласіє, центонність, невмена нотація. Саме такими своєрідними інтерпретаціями цієї системи й були основні види богослужбового співу Заходу - спів амвросианський й спів григоріанський.

Остаточне становлення системи богослужебного співу в Західної Європі пов’язано з іменем святого Григорія Двовеслова (Папа Римський в період з 590 до 604 н.е.), який добавив к чотирма амвросианським гласам ще чотири, в підсумку чого склалася система тотожна системі візантійського октоїха з чотирма автентичними і чотирма плагальними гласами.

Англосакський вчений Алкуін (VІІІ століття) дав перший опис восьми модусів, підрозділивши їх на 4 автентичних і 4 плагальних модуси. До Х століття цим модусам або церковним ладам привласнюються назви античних октавних рядів з тією відмінністю, що античний дорійський звукоряд перетворюється у фригійський звукоряд західної системи, а античний фригійський відповідно в дорійський.

У результаті вийшла наступна система модусів, у якій за кожним автентичним модусом походив його плагальний:

І - дорійський, ІІ - гіподорійський,

ІІІ - фригійський, ІV - гіпофригійский,

V - лідійський, VІ - гіполідійський,

VІІ - міксолідійський, VІІІ - гіпоміксолідійський.

І хоча антична ладова система піддалася значному переосмисленню, можна затверджувати:

· по-перше, що тут відбувається явне повернення до язичеського музичного принципу;

· по-друге, що християнське поняття гласу в Західній Європі підмінюється античним поняттям ладу.

Література:

1. Владышевская, Т. К вопросу о роли византийских и национальных русских элементов в процессе возникновения древнерусского церковного пения / Т.Владышевская // Материалы IX Международного съезда славистов в Киеве. - М., 1983.

2. Кутузов, Б. Экфонетика в православном богослужении / Б.Кутузов // Журнал Московской Патриархии – № 7. – 1999.

3. Мартынов, В. И. История богослужебного пения / В. И. Мартынов. - М., 1994.

4. Успенский, Н. Д. Древнерусское певческое искусство / Н. Д. Успенский. - М., 1971.