Оксененко Катерина Павлівна

Національний університет Державної податкової служби України

Проблемні аспекти спадкування за заповітом

На сьогоднішній день виникає багато проблем щодо спадкування за заповітом, саме тому велика кількість науковців присвячують даному питанню свої роботи. До них можна віднести таких вітчизняних вчених, як: Дзера, Панченко, Стефанчук, Фурса, Клименко, Рябовська, Карамаза, Харитонов, Саніахметова, Баладіна, Гавриш, Заїка, Ковальчук, Мельник, Сураєв, Мельник, Фомін та інші. В їх працях досліджуються проблемні аспекти стосовно спадкування за заповітом, а саме: заповіту подружжя, з умовою, секретному, посвідченню заповітів, обовязковій частці та спадкоємцям обовязкової частки у заповіті. Саме про зазначені проблемні моменти й буде йтися мова далі.

Як відомо, заповіти підлягають нотаріальному посвідченню, державними нотаріусами, але законодавець передбачив вичерпний перелік кола осіб, які також можуть посвідчувати заповіти (головний лікар, його заступник, капітан судна, начальник експедиції, командир (начальник) військових частин, начальник слідчого ізолятору). Але спілка авторів Клименко О.М., Фурса С.Я., Фурса Є.І., Рябовська С.Я., Карамазова О.О. зазначають, що потрібно позбавити права посвідчувати заповіти подружжя капітанам кораблів, начальникам експедицій, командирам (начальникам) військових частини та начальникам слідчих ізоляторів, оскільки на кораблі, у військовій частині тощо знаходиться лише один з подружжя, що в свою чергу це буде викликати певні труднощі при посвідченні. І у цьому випадку доцільно було б складати особистий заповіт кожного з подружжя окремо на ту частину майна, яка йому належить.

В заповіті подружжя, законодавець передбачає, що у разі смерті одного з подружжя інший позбавляється права розпоряджатися заповідальним майном (продати чи заповісти іншій особі, ніж та, яка визначена в заповіті), але з цим положенням ми не погоджуємося, оскільки дана ситуація не лише обмежує правоздатність (одного з подружжя), а може й у певних випадках залишити без засобів до існування заповідача. З огляду на це, потрібно було б не позбавляти права розпоряджатися хоча б своєю часткою майна одного з подружжя після смерті іншого, так як це може призвести до вище зазначених наслідків.

Ми підтримуємо думку Фоміна та Фурса, стосовно того, що у секретному заповіті, не досягається основна ціль, заради якої був введений даний інститут, а саме: не ознайомлення всіх сторонніх осіб, включаючи й нотаріуса, не є метою такого заповіту, тому що на практиці не ознайомлюють лише нотаріуса.

Також у секретному заповіті не передбачено, те що при його складанні можуть бути допущені певні істотні помилки, і враховуючи, той факт, що він є секретним, нотаріус або інша уповноважена на посвідчення заповітів посадова чи службова особа, не в змозі буде їх виправити. Отже, для усунення даних недоліків, ми, вважаємо, що краще було б скасувати даний інститут, оскільки в ньому, на наш погляд, не має потреби.

К. Сойєр, зокрема, зазначає, що в заповіті з умовою, проблеми створює не лише визначення правомірності чи неправомірності тієї чи іншої умови, що міститься у тексті заповіту, але й встановлення того, чи є обставини, щодо яких висловив свою волю померлий, умовою, в залежності від якої ставиться прийняття спадщини спадкоємцем, або простим побажанням заповідача. Саме такий нюанс може кардинально змінити долю спадкоємців, як в кращу так і в гіршу сторону. Тому в даному випадку потрібно, щоб заповідач не лише вказував свою волю в заповіті, а й обгрунтовував її та чітко зазначав своє побажання і те, що він хоче щоб його точно було реалізовано, а не приймали - як побажання на майбутнє.

У чинному законодавстві ст. 1241 передбачено перелік осіб, які підлягають обовязковій частці у спадкуванні, з цього випливає, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні батьки та один з подружжя, що залишився після смерті іншого, незалежно від змісту заповіту мають право на отримання в порядку спадкування обов’язкової частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом. У даному випадку можна зазначити, що законодавець нехтує волею заповідача, оскільки спадкодавець за своєю волею обирає своїх спадкоємців і якщо він не наділяє в своєму посмертному розпорядженні вище зазначених осіб, то для цього можуть існувати певні підстави. На нашу думку, в даній ситуації слід запровадити вичерпний перелік осіб, які не могли б успадковувати обовязкову частку (наприклад, особи, що зловживають алкогольними, токсичними чи наркотичними речовинами; вчинили злочин, проти здоров’я, честі та гідності людини, тощо).

Ми вважаємо, що дискусійним є також предмет обовязкової частки, а саме її розмір. Наша концепція обгрунтовується встановленням різних розмірів обов'язкової частки залежно від рівня матеріальної забезпеченості спадкоємців. Зокрема, пропонуємо підвищити для непрацездатних спадкоємців розмір частки до повної долі, яку б вони отримали за законом, а працездатним - надавати половину від законної частки. Цивільний кодекс України не сприйняв диференційованого підходу, встановивши, що обов'язкова частка повинна дорівнювати половині частки, яка належала б обов'язковим спадкоємцям у разі спадкування за законом. Тому правильним являється думка про потребу надати суду право зменшувати чи збільшувати дану частку в спадщині тільки в окремих, виключних випадках.

Отже, з вище зазначеного, можна зрообити висновок, що інститут спадкування за заповітом не є досконалим та потребує багато змін і доповнень для усунення його недоліків не лише в теоретичних аспектах, а й в практичних. Оскільки, від цього залежить не лише реалізація волі заповідача, а й доля спадкоємців.