Економічні науки/ 15. Державне регулювання економіки

Качур О.А., Онищук Ю.В.

Вінницький національний аграрний університет, Україна

Перспективи демократії в контексті соціально-політичних процесів та християнська демократія

Демократія є основною цінністю сучасного світу. Більшість держав проголошують про свою відданість ідеалам демократії. Держави навіть неофіційно змагаються між собою за право називатися найдемократичнішою країною [1].

У найзагальнішому вигляді демократію визначають, як форму політичного устрою, що заснована на визнанні народу єдиним джерелом влади

Проголошенню демократії передувала монархія, яка з певних причин була повалена. Причини загалом можна звести до посилення ролі аристократії та нових заможних громадян, що володіли матеріальними ресурсами, однак були позбавлені політичної влади. Загострення протиріч між царською родиною та аристократією призвело до переродження царської влади в аристократію та зрештою в демократію. Таким чином, влада перейшла від поваленого царя до народу, або більш точно до громадян, які володіли економічними, політичними, освітніми, культурними знаннями, правами та вміннями.

Античність під демократією розуміла спосіб управління державою від імені народу і для народу, за якого всі громадяни у певний спосіб були залучені до державного управління. Головним, у цьому контексті, було не поняття свободи та рівності, а участь громадян у керівництві державою та відповідальність за наслідки цього керівництва. Фактично громадяни сприймали державу не як власність монарха, а як спільну справу народу. Відповідно з'явився елемент раціональної добровільності щодо прав та обов'язків, які влада покладала на людину. Сплата податків, військова служба, дотримання законів постали за такої системи управління не нав'язаними згори, а почесним правом. Крім того, патріотизм за античної демократії був невразливим порівняно з монархічними державами, адже людина могла сказати, що народом править не достойний монарх і заперечити його владу, однак поганими назвати батьківщину та народ було більш проблематичним.

Сучасні демократії мають представницьку форму, тобто посередниками між громадянами та втіленням влади в життя є професійні політики, економісти, менеджери, що обираються шляхом голосування.

Демократія є вдалою системою маніпуляції, що задовольняє ірраціональні прагнення різних типів громадян: у раціональності, справедливості, свободі, накопиченні матеріальних благ, впорядкованості, авторитарності, законності. Це – система для людей з різними типами особистої релігії (переконаннями, що приймаються за раціональні та істині), ця система також забезпечує фізичне виживання політичної та економічної еліт, які змагаються на виборах, а не на полі бою. Головною цінністю, постулатом цієї системи є не гуманістичний ідеалізм, а створення відчуття співпричетності та відповідальності громадян за владу, відчуття справедливості влади, що має підкріплюватися політичною активністю громадян [1].

Демократичні ідеали свободи і рівності більшою мірою відповідають погоджувальній системі, до якої і відносяться і ліберально-демократичний, і соціал-демократичний устрій суспільства. Важлива роль при цьому соціальному партнерству, здатному враховувати інтереси як бізнесу, так і найманих робітників, яких представляють профспілки. Уряд, менеджмент і профспілки повинні здійснювати спільні заходи щодо регулювання ринкової економіки, а розвинена система соціального забезпечення – перешкоджати поширенню нерівності в доходах і загостренню процесів соціальної стратифікації [3].

Партії християнської демократії вперше з’явилися в Бельгії та Німеччині наприкінці XIX ст. у вигляді вузьких католицьких груп за інтересами. Спочатку Ватикан ставився до них із підозрою, сприймаючи партії, які брали участь у виборах і хитромудрій політичній парламентській грі, як ознаки «модернізму».

Християнські демократи відрізняються від консерваторів своїм принципом "солідарності" – переконанням, що лише утвердження солідарності, яка пронизує усі верстви суспільства, включаючи солідарність багатого з біднішим, уможливить повноцінний розвиток людства. Це означає працю над поліпшенням соціальних умов і не в останню чергу визнання ролі профспілок.

Після краху комуністичного режиму в країнах Центральної та Східної Європи 1989 року християнсько-демократичні партії з'являються на теренах колишнього СРСР (при цьому значну вагу мають прибалтійські держави, серед яких Литва) та східноєвропейських країнах, особливо в Чеській Республіці, Угорщині, Румунії, Словаччині, Словенії. У цей же час створюється перша християнсько-демократична партія і в Україні – УХДП.

Християнсько - демократичний рух розпочався як протест проти лібералізму, соціалізму і націоналізму. Його видатні представники переконували, що християнська традиція підтримує середню позицію, яка стоїть над лібералізмом своїм зацікавленням робочим класом і бідними, над соціалізмом – своїм акцентом на «допоміжній» ролі держави та сприянні проміжних груп і над націоналізмом – своїм схваленням ширших міжнародних структур. Цей рух спирався на студентство та інтелектуальну еліту як творчий відгук сучасності, який все ще підтримував зв'язки із західними релігійними та філософськими традиціями [2].

В Україні історія християнської демократії починається наприкінці XIX ст. Християнсько-суспільний рух — політичний рух, що ставить за програму своєї діяльності суспільно-господарські реформи в дусі християнської етики та папських соціальних енциклік репрезентується у галицькому політичному житті кінця XIX – початку XX ст. поміркованим крилом народовців, прихильників «Нової ери» під проводом О. Барвінського з газети «Руслан».

У незалежній Україні християнський напрям чітко окреслився з моменту утворення перших політичних партій. З числа проголошених в Україні партій цього напрямку реально функціонуючими на час виборів до парламенту 1998 року можна вважати лише: Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), Республіканську християнську партію (РХП), Українську християнсько-демократичну партію (УХДП) та Християнсько-народний союз (ХНС). Останні три партії у 1998 р. об'єднались у виборчий блок «Вперед, Україно» і разом брали участь у парламентських виборах [2].

Отже, із вище сказаного, можна зробити висновок, що оцінюючи існуючий етап християнсько-демократичних партій в Україні, можемо констатувати такі їхні властивості: а) відповідність програмних положень українських партій базовим положенням програм християнських партій країн Західної Європи; б) конфліктна основа утворення та діяльності більшості християнсько-демократичних партій України; УХДП – розкол; ХДПУ – утворення шляхом розколу і внутрішній конфлікт у подальшій діяльності; РХП – утворення шляхом виокремлення від УРД Християнсько-ліберальний союз – утворення внаслідок розколу; в) організаційна слабкість, переважна підтримка партійних структур існує лише в Центральній та Західній Україні, хоча сама підтримка є незначною; г) відсутність культури діалогу й компромісу, що є одним із важливих постулатів християнства за одночасного взаємопоборювання; нездатність створити єдину потужну партію чи блок; д) відсутність здебільшого чіткої позиції щодо складних суспільних проблем сьогодення, заміна цієї позиції загальними деклараціями, апеляцією до релігійних почуттів виборців; е) відсутність авторитетного лідера, який би асоціювався із християнським напрямом у політичному житті України .

Література

1. Кормич А.І. Управлінські доктрини як чинник демократії // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – Одеса: «Фенікс», 2009. – Вип. 36. – С.68 -74.

2. Пасічний Р. Християнська демократія в Європі та Україні // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2009. – Вип. 21. – С. 151-155.

3. Стулова І.М., Швецова А.В. Демократія та економічний розвиток: взаємозв’язок і взаємозумовленість // Точка зору. – 2010. – №7. – С. 150-151.