Музыка и жизнь / 5. Музыковедение

К. пед. н. Станіславська К. І.

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Україна

Явище хорової театралізації у сучасній музичній культурі

У ХХ – на початку ХХІ століття відмічається бурхливе зростання різноманітних видовищних форм: після літературоцентристської епохи, що досягла свого апогею у ХІХ столітті, сьогодні все більш стрімко стверджує своє панування культура видовищна. Це явище пов’язане, з одного боку, із широким розповсюдженням нових мистецьких технологій (кіно, телебачення, відео, комп’ютерних та інтернет-технологій), з іншого – із відродженням традиції театру-ритуалу, народних святкувань, майданних дійств тощо. Аналізуючи місце видовищних мистецтв у художній культурі ХХ – початку ХХІ століття, наш час можна назвати видовищецентристським, адже саме видовище починає диктувати умови існування та функціонування традиційних видів мистецтва, в яких відбувається певна трансформація, переструктуризація, що призводить до первинності видовищних елементів у виразній системі багатьох мистецтв.

Зростання видовищності стало яскраво проявлятись і в академічному музичному виконавстві. Все частіше виникають опуси, у процесі виконання яких музиканти пересуваються по сцені, спускаються у глядацький зал, здійснюють інші «нетрадиційні» дії. Така візуально-видовищна складова музичного виконавства, що декларує позамузичне начало як одне з першоджерел змісту твору, відображає тенденцію, пов’язану із взаємодією музики і театру.

Існують дві форми прояву театральності в музиці – внутрішня і зовнішня. Внутрішня спирається лише на музичний текст у чистому вигляді, відображаючи дію ілюзорно, через асоціативність, коли композитор для втілення ідеї твору підпорядковує музичні засоби сценічним закономірностям, демонструє драматичне зіткнення музичних тем-образів, створює «звуковим арсеналом» образи візуальні тощо. Таким чином, народжується композиція, де слухачі стають учасниками подій у розумовій формі (глядацькій уяві).

Зовнішня форма обумовлюється законами театрального дійства та спирається на зримий ряд, використовуючи позамузичні засоби виразності. Театральність «забезпечує» музиці, по-перше, видовищність (дійство в лицях перед аудиторією), по-друге, дійовість (сполученість з часовим розгортанням подій), по-третє, умовність (ігрову стихію сценічного дійства). Усі названі якості виявляються у реальних діях музикантів-виконавців: видовищність – в оволодінні простором сцени через нетрадиційне розташування музикантів та сценографію (світло, декорації, костюмованість); дійовість – у пластиці, жестикуляції, рухах, переміщеннях, міміці, тобто через поведінковий момент; умовність – у новому статусі музиканта-актора, який руйнує «звичне» сприймання музики, стаючи «надто помітним».

Яскравим прикладом прояву театральності у музиці став інструментальний та хоровий театр. Втім, якщо проникнення театралізації у сферу «чистої» інструментальної музики може виглядати досить екзотично, то для хорової музики ці тенденції є природними, адже і в естетиці хорового співу, і в його історичному зрізі є ряд чинників, що вказують на «генетичну» схильність до театралізації (хоровий спів античного театру, хорова фольклорна традиція, оперний хор, кантатно-ораторіальні жанри, хоровий цикл та ін.).

Театралізація у сфері хорової музики, сценічна адаптація несценічних музичних творів є специфічною рисою художньої культури нашого часу. У сучасному хоровому мистецтві все частіше спостерігається відмова від традиційної для концертного виконання сценічної статики і пошук нових форм освоєння простору. Хоровий театр, як синтез хорового співу та сценічного втілення музики, передбачає залучення не лише співацьких та акторських засобів, але й режисерську участь, адже у виразному комплексі хорового театру об’єднані спів та пластика, сценічний рух та хореографія, драматична майстерність, гра на різних інструментах, ігрові моменти, звукові та світлові ефекти, костюми чи окремі аксесуари, декорації та реквізит. Хоровий театр відкриває можливості і для нових акустичних прийомів: сценічний рух виконавців обумовлює рух джерел звуку, стереофонічні, антифонні ефекти.

Хоровий театр, як театрально-концертна практика, володіє великим потенціалом комунікативних можливостей, адже нерідко допускає залучення слухача-глядача у процес виконання – відбувається його своєрідне перевтілення в активного учасника сценічного дійства.

Сучасні колективи повинні володіти великим потенціалом для роботи у сфері хорового театру, адже кожний артист має одночасно виступати у ролі хорового співака, соліста, пластичного та драматичного актора. Існує багато творів, при виконанні яких автори не передбачали сценічного втілення, однак творча активність виконавців та фантазія й художній смак режисера, котрі змогли подолати стереотипи та зробити сценічну постановку, дозволяють слухачам відкрити для себе нові змістовні грані навіть у добре відомому творі.

Даний художній напрямок дозволяє створювати рухливі та варіативні музичні проекти від філармонійних концертів та авторських вистав до тематичних «концертів у лицях», мішаних програм, окремих яскравих номерів для участі у святкових заходах різного рівня.

Отже, у рамках нового напряму хорового мистецтва хор являє собою ансамбль солістів (співаків-акторів), класичний хоровий концерт перетворюється на театрально-хорову виставу, народжуються нові сценічні музично-драматичні форми.

Візуалізація, театралізація музичного мистецтва характеризує позитивну динаміку сучасних соціокультурних процесів, сприяючи демократизації та популяризації музичної класики. Презентаційна практика хорового театру, звукозорове сприйняття театралізованої хорової музики (будь то мініатюра, сценка або хорова вистава) створює нові форми трансляції художніх смислів, що стимулюють потреби людей у контактах з високим мистецтвом. Крім того, даний феномен дозволяє не лише значно розширити аудиторію хорової музики, а й виховати артистів нової формації, здатних створювати нові музично-сценічні шедеври вокально-хорового мистецтва.