Політологія/4. Політичне лідерство (історія, проблеми, перспективи)

Падова І.Г., Рибаков В.В.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

Теорії, концепції політичного лідерства

Лідерство – невід’ємний компонент політичної діяльності. Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови формування постійно хвилюють людство. Під лідерством розуміється складний механізм взаємодії лідерів і підлеглих. Головними складовими частинами даного поняття є, по-перше, здатність лідера точно оцінювати ситуацію, знаходити правильне рішення поставлених завдань, впливати на розум і енергію людей з метою мобілізації їх на виконання поставлених цілей; по-друге, лідерство як особливий механізм взаємодії лідера і підлеглих допускає, що останні приймають і активно підтримують його рішення і дії, свідомо та добровільно підкоряються йому. Політичний лідер – це авторитетний член організації, групи, суспільства, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати вагому роль у політичних процесах і ситуаціях. Політичне лідерство – це вищий рівень лідерства, оскільки воно відображає політичні процеси та відносини у вищих структурах влади, фіксує владні відносини між суб’єктом і об’єктом політики на верхівці політичної піраміди. Політичне лідерство – це постійний пріоритетний і легітимний вплив одного або декількох людей, що займають владні позиції, на все суспільство, організацію або групу.

Розглянемо деякі західні концепції лідерства. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається «теорія рис». Вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабніше мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій і т. д. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідерові слід мати високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Ці якісні та кількісні характеристики мають привести до створення нової якості, тобто лідерові належить уміло вирішувати весь комплекс вищеозначених питань, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути. Критики теорії рис підкреслюють, що її основним недоліком є теза про те, що здатність бути лідером є вродженою, ці риси перейшли до нього генетично, а тому управлінськими рисами наділене незначне коло людей. Отже, за цією теорією лідерство не є продуктом конкретних соціальних умов, ситуацій, а вродженого комплексу біопсихічних характеристик, які забезпечують наділеній цими рисами людині владу.

Для політичного лідера однією з головних рис є здатність справляти політичний вплив на своїх послідовників. Цей аспект лідерства пояснює «теорія послідовників». Вона тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником і послідовниками. Ці відносини можуть бути: односторонніми, коли впливає лідер, і залежати від рівня концентрації влади у лідера та рівня його політичної ваги, а також особливих якостей; двосторонніми, коли відбувається вплив на лідера з боку його послідовників, а не тільки з боку лідера на останніх.

«Ситуаційна теорія лідерства» стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у «піраміді влади». Теоретики ситуаційного підходу (В.Ділл, Г.Хиптон, А.Голднер та ін.) саме дією ситуації пояснюють таке явище як культ особи.

«Особистісно-ситуаційна теорія». Вчені Г.Герт і С.Мілз виділили чинники, які потрібно враховувати під час розгляду феномена лідерства: риси і мотиви лідера як людини; постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним; стиль лідера; інституціональний контекст, тобто ті офіційні правові параметри, в яких працює лідер. Отже, лідерство стало розглядатися як відношення між людьми, а не як характеристика окремого індивіда, що позиціонує себе на роль лідера.

«Психологічна теорія» ґрунтується на психоаналізі З.Фрейда. В основі психоаналізу З.Фрейда – теорія фрустрації, яка пояснює стан збудження людини якщо вона усвідомлює, що існують перешкоди на шляху до реалізації її інтересів. В основі лідерства лежить, на його думку, подавлене лібідо — здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого, ніж ти маєш чи можеш. Це почуття присутнє у творчості, в мистецтві та лідерстві. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені відносини між ним та масою, бути здатним стримувати агресивні настрої останньої. Послідовники Фрейда Е.Фромм, Т.Адорно та ін. стверджують, що людина за природою індивідуальна, одержима волею до влади. Для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, яка дозволяє визволитися від особистих комплексів шляхом нав’язування своєї волі іншим людям.

Отже, специфіка діяльності політичного лідера пов’язана з його посадовим перебуванням у певній структурі управління і передбачає тривале використання влади. Відмінна риса політичного лідерства – нерозривний зв'язок з феноменом влади.

Література:

1) Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – 288с.

2) Адорно Т Авторитарная личность. – М., 1998. – 304с.

3) Панарин А.С. Политология: Учебник. – М., 2004. – 228с.