Рудницький Л.В.

аспірант кафедри фундаментальних економічних дисциплін

Державної академії статистики, обліку і аудиту

Розвиток селянських (фермерських) господарств як метод поліпшення зайнятості трудового потенціалу Житомирщини

Аграрна реформа в Україні з самого початку була спрямована на становлення і розвиток селянських (фермерських) господарств (далі СФГ). Цей процес умовно можна розділити на два періоди: 1991–1995 рр. – початок їх створення; 1996–2007 рр. – функціонування СФГ як рівноправної форми господарювання.

У 2002–2005 рр. кількість СФГ зросла лише на 1,4%. Певні зрушення відбулися у 2006 р. Порівняно до 2005 р. за цей рік кількість СФГ зросла на 7%, площа земельних угідь в розрахунку на одне господарство збільшилась на 73,1%, а виробництво валової продукції майже в 2 рази. У середньому на одне СФГ за 2002–2007 рр. більше ніж в 2,5 рази зросло виробництво валової продукції. Але поки що за даним показником СФГ є невеликими господарствами. Поки що незначна питома вага СФГ у виробництві валової продукції сільського господарства (табл. 1).

Таблиця 1

Доля виробництва в валовій продукції селянських (фермерських) господарств (відсотків до загального обсягу в Україні)

Показник	2002	2003	2004	2005	2006	2006 +,–до 2002
Валова продукція – всього	0,6	0,8	0,7	1,0	1,8	+ 1,2
у тому числі: продукція рослинництва	0,8	1,0	1,0	1,6	2,6	+ 1,8
продукція тваринництва	0,3	0,4	0,4	0,3	0,4	+ 0,1

Більшість СФГ поки що є дрібнотоварними з відносно невисокими показниками господарювання. У 2006 р. в розрахунку на одне СФГ було вироблено 11,8 тис. грн. (у приватно-орендних – 559 тис. грн.), а на 100 га сільськогосподарських угідь – 21 тис. грн. По цьому показнику СФГ значно відставали від господарств населення. У 2006 р. питома вага СФГ у валовій продукції сільського господарства склала 1,8%, а в сільськогосподарських угіддях – 5,6%.

Загальні негативні тенденції, що проявляються в розвитку фермерських господарств в Україні простежуються і в Житомирській області. Дані, що характеризують місце фермерських господарств в сільському господарстві області наведені в таблиці 2.

Таблиця 2

Місце селянських фермерських господарств в сільському господарстві Житомирської області, станом на 01.01.2007 р.

Кількість агропромислових формувань, всього	1502
у тому числі на 01.01.2007 року:
Колективних сільгосппідприємств	18
Приватні підприємства	253
Господарські товариства	318
Фермерські господарства	758
Інші суб’єкти господарювання	155

Отже, як можна бачити з даних таблиці 2 всього в області зареєстровано 758 фермерських господарств. У їх користуванні знаходиться 67,5 тис. га сільськогосподарських угідь. За очікуваними результатами у 2007 році ними планується виробити 80,9 тис. тонн зерна, 60 тис.тонн цукрових буряків, 7,6 тис. тонн картоплі, 14,6 тис. тонн молока, 1,5 тис.тонн м’яса у забійній вазі. На розвиток фермерства в області планується залучення коштів цільових програм із державного бюджету та обласного відділення Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

Серед основних чинників, які гальмують процес розвитку СФГ в Житомирській області слід виділити наступні: 1) зовнішні щодо СФГ; 2) організаційні на рівні СФГ. До першого блоку відносяться: загальна кризова ситуація в економіці, у тому числі в аграрній сфері; диспаритет цін на промислову і сільськогосподарську продукцію; обмежені можливості держави у наданні СФГ фінансової підтримки, пільгового кредитування; відсутність розвинутої інфраструктури аграрного ринку; недоброзичливе ставлення і свідоме гальмування розвитку СФГ з боку місцевих владних структур, керівників різних організаційних структур і навіть багатьох селян; нерозвиненість кооперативних і інтеграційних зв’язків СФГ між собою та іншими підприємствами, особливо третьою сферою АПК. До другого блоку чинників віднесені: людський фактор; відсутність належного стартового капіталу; недостатні розміри земельних наділів, відстала матеріально-технічна база. Обидва блоки чинників тісно взаємопозв’язані і пересікаються між собою. Зазначені проблеми притаманні і іншим формам господарювання. Однак слід зважити на ту обставину, що вони функціонували раніше. СФГ створювалися фактично з нуля. Для цього потрібний чималий стартовий капітал.

Важливо, що господарства населення спеціалізуються на трудомістких видах продукції, де розміри земельних наділів не відіграють вирішальної ролі. За період 1990–2006 рр. відбулася певна трансформація сутності і ролі господарств населення:

1) господарства населення по економічній вагомості стали пріоритетним сектором у виробництві валової продукції сільського господарства;

2) відбулася їх певна уособленість від приватно-корпоративного сектору, їх зв’язки все більше набувають економічного змісту;

3) у складі господарств населення з’явилась особлива група – дрібнобізнесові господарства, а відповідно вони стали єдиним місцем зайнятості для їх власників;

4) зросла питома вага господарств населення в загальних доходах їх власників (за деякими даними, в сім’ях, які проживають у сільській місцевості, питома вага надходжень від ОПГ за роки аграрної реформи зросла від 28,8% до 54,2%).

Концепція подальшого розвитку селянських (фермерських) господарств в Житомирській області повинна базуватися на врахуванні світових тенденцій розвитку приватних господарств, а також всебічному опрацювуванні основних напрямів і заходів подальшого розвитку СФГ і господарств населення. Основною тенденцією, яка притаманна розвитку фермерських господарств у країнах Заходу є посилення концентрації виробництва продукції у великих господарствах і скорочення кількості господарств в аграрному виробництві. Так, у США у 2003 р. 70 тис. фермерських господарств із 1,9 млн. (3,6%) реалізували 67% товарної продукції країни. А ферми, що належали окремим особам або сім’ї (як одному власнику), нараховували 1,5 млн. або 82% їх загальної кількості. Вони реалізують лише 12,2 % від загального обсягу продукції. Серед цих ферм 900 тис. збиткові за основною діяльністю, а також з врахуванням державної підтримки і ще 570 тис. мають доход в розмірі 5 тис. дол., що є прихованим збитком при відрахуванні державної допомоги. У цілому в Західній Європі 10–15% великих ферм виробляють 45–55% і більше сільськогосподарської продукції. Така тенденція обумовлена науково-технічним прогресом та впровадженням його досягнень в сільське господарство. А це потребує збільшення розмірів господарств, що є важливим чинником зростання продуктивності і ефективності виробництва.

Розвиток СФГ потребує вирішення багатьох інших проблем. Паювання землі і видача земельних актів, розвиток оренди землі, а згодом дозвіл на її купівлю–продаж, дозволять значно пом’якшити проблему досягнення оптимальних розмірів землекористування. Саме це дасть змогу ефективно використовувати сучасну техніку і технологію. Орендна плата за землю, яку виплачують фермери, поки що низька і від цього вони у виграші. Але є всі підстави вважати, що вона буде зростати. І це змусить фермерів більш ефективно використовувати землю або купувати її. В останньому випадку фермер зможе використовувати усі переваги приватної власності на землю.

Щодо подолання “диспаритету цін” на промислову і сільськогосподарську продукцію, то ця проблема проявляється “хвилеподібно”. Особливої гостроти вона набула у 1992–1997 рр. і дещо пом’якшилась у 2004 р. Але високий збір зернових у 2006 р. призвів знову до різкого зниження на них цін. Аналіз шляхів досягнення паритету цін і доходів у розвинутих країнах (із врахуванням місцевих умов) дає підстави для визначення можливих напрямів вирішення проблеми еквівалентного обміну в Україні. Оскільки на пряму дотацію державою певного рівня цін нам розраховувати поки що не приходиться, необхідно використовувати такі напрями: 1) в Україні низька купівельна спроможність абсолютної більшості населення, а тому необхідне стимулювання попиту на сільськогосподарську продукцію шляхом підвищення доходів усіх верств населення, а також обмеження імпорту тих видів продукції, які в достатній кількості виробляються в Україні; 2) введення заставних цін та заставних закупок зерна у всіх господарств аграрного виробництва; 3) розвиток постачально-збутової кооперації СФГ між собою і їх інтеграція з підприємствами третьої сфери АПК; 4) державні закупки зерна; 5) переробка і реалізація продукції самими СФГ, що дасть змогу використати той прибуток, який присвоюють посередницькі структури; 6) зниження собівартості сільськогосподарської продукції.