Філологічні науки/8. Рідна мова і література

Сухарєва С. В.

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Іманентні і трансцендентні мотиви польськомовної полеміки поберестейського періоду

Традиційне зображення трансцендентної дійсності у польськомовній прозі поберестейської доби полягало на застосуванні полемічними авторами сімох літературних технік: контрасту, негації, афірмації, символіки, відокремлення надприродної сфери від земного буття, опосередкованого чи безпосереднього впливу учасників трасцендентного життя і образної системної атрибутики [4, 864–866].

Передусім, у полемічних трактатах були абсолютно відсутні обмеження у представленні біблійного виміру часу. „День Господній”, згідно християнських вірувань – kairos, у який передбачається прихід Христа для остаточного суду над світом і всім сущим, переростає у категорію вічності. Внаслідок цього отримуємо королівську метафору Бога – остаточної дійсності, яка протиставляється земним реаліям. Паралельно зі специфічним підходом до біблійного часу, нових атрибутів набуває також просторова характеристика Апокаліпсису.

Апокаліптичний хронотоп зливає в одне ціле час і простір. Цей іманентно-трансцендентний перехід не зустрічається в художній літературі зосібна, а характерний виключно для біблійної герменеї творів. Учені схиляються до думки, що апокаліптичне зображення було одним із видів біблійного профетизму. Однак важливою різницею у порівнянні зі старозаповітними пророцтвами переважно іманентного типу є понадісторичний, хронотопічний характер апокаліптичних передбачень.

Біблійній апокаліптиці співзвучні полемічні апокаліптичні мотиви поберестейського періоду стосовно нового неба і нової землі. Проте поруч з небесними обителями прибічники ортодоксійного православ’я, опираючись на твори патристики, зображали теж земний рай, так званий духовний. Загалом можна сказати, що кожен з полемічних авторів мав своє, суб’єктивне бачення небесної будущини, обіцяючи її тому чи іншому політичному табору, залежно від віросповідання.

Протилежним актом в Біблії була руйнація Вавилону, викликана гордістю і чисельними переступами. При цьому вагомим аспектом зображення стало падіння вавилонської вежі внаслідок гордині і відсутності єдності поміж різними народами. Після підписання Брестської унії болюче розірвання Східної Церкви на дві ворогуючі частини символічно дуже наближалося до біблійного вимішання мов у Вавилоні (образ зруйнованої спільної справи).

Ідейний контраст, будучи своєрідним віддзеркаленням Божих обітниць щодо майбутнього, найчіткіше виступав у творчому доробку Смотрицького, який свого часу обіцяв небесні дари то православним, то унійним прибічникам. У “Треносі” письменник не піддавав сумніву ту правду віри, що представники ортодоксійної Східної Церкви “doskonałej onej wiecznych dóbr remuneracji i niezwiędłej żywota Korony / z pewną i bespieczną nadzieją oczekiwają” [5, 4]. Цю позицію пізніше відстоював також Андрій Мужиловський, заперечуючи унійну “Апологію” Мелетія Смотрицького [3, 19].

Мотив контрасту в Біблії доповнюється образами, розвиненими на основі архетипу світла, – лампою, освітленим містом на пагорбі, коштовностями, сонцем і  зорями. Типове зображення місяця внизу характеризує його як неповне небесне світило. Спрацьовує в даному випадку і давня легенда про  Каїна, який у місячному сяйві підніс на вилах свого рідного брата Авеля. Інколи євангелічне зображення світла не має жодних порівнянь, а тому іманентний рівень у ньому цілком відсутній. Таким прикладом без аналогій може бути ясність на Горі Тавор, де відбулося Господнє Преображення. Маємо справу з з біблійним світловим ейдосом, з якого все розпочалось і  до  якого, в кінцевому результаті, все зведеться наприкінці минущого світу.

Як євангелічне світло полемісти зображали самого Господа-Правду, що мало стати безсумнівним доказом їх правоти. Фальшиві свідчення натомість належали до світу темряви, проте жодної загрози Божій справі не становили. З католицького боку таке світло правди відстоював зокрема Й. Мороховський, виступаючи в “Парегорії” проти “Треносу” Смотрицького [2, 1]. Архетип світла в українській польськомовній прозі кінця XVI – початку XVII ст. був нерозривно пов’язаний з еклезіологічною концепцією спасіння. Пізніше, у власне барокову літературну добу, цей ейдос модифікувався в концепт світла з супровідною багатогранною світловою символікою і бінарною опозицією концепта темряви.

Важливим етапом розвитку трансцендентного мислення став історичний факт зародження Вибраного Народу. Образ палаючої купини, який тісно пов’язаний зі специфічним видом права – укладенням Богом союзу з людьми, а зокрема з Мойсеєм, становить своєрідну біблійну революційність. Виникає якісно нова суспільна громада, з поглядами, спрямованими в небесні сфери, з Божим Законом (Декалогом) і нечуваною символічною обрядовістю (символи очищення, обмивання, обрізання, жертвоприношення). У поберестейських польськомовних диспутах ця біблійна фаза знайшла свій вияв у літургічній та догматичній проблематиці, паралельно розкриваючи суть “духовного обрізання”, “обмивання у водах хрещення” і відомої Божої просьби: “Не жертви хочу, а любові” (Mt 9, 13).

Біблійний Закон був покликаний формувати моральне життя людини. Тому уніати і їх опоненти з різних кутів зору обігрували проблему совісті, переходячи з зовнішнього на внутрішній рівень біблійної герменевтики. Мудра людина, як стверджували натхненні автори Святого Письма, – це, перш за все, та, яка зберігає традицію і досвід попередніх поколінь. Головні полемічні мотиви у представленні біблійної Мудрості: пошуки людської справедливості, основаної на Божих Заповідях; возвеличення Панни Мудрості, яка завжди супроводжує Бога і прохання про її наставництво; апологія Божої справедливості, яка ходить у парі з милосердям. Можна вважати, що біблійні Книги, в яких переважав аспект мудрості (персоніфікація в трансцендентному стилі), стали першим коментарем і зразками інтерпретації біблійного права. Саме в такому світлі розглядали їх Іпатій Потій, Ілля Мороховський, Лев Кревза, Мелетій Смотрицький, Андрій Мужиловський та ін.

Найбільшого поширення в полемічній поберестейській дискусії, веденій польською мовою, набула фаза біблійних пророцтв. Нортроп Фрай характеризує це явище як “інтенсифікацію профетичної візії” [1; 141]. Найбільш поширеним серед полемістів був авторитет Ісаї з приводу особливої форми його покликання. Ідентифікація авторів трактатів з цим натхненним старозаповітним автором додавала їм більшої значимості перед лицем супротивника: вони – “вибрані”, до яких промовляє сам Господь. Загалом, подібна авторська парадигма з імітацією пророцтв покликана психологічно утверджувати смислову повноту біблійної герменеї польськомовних полемічних праць поберестейської епохи. Паралельно з оптимістичним типом профетичних висловлювань полемісти вдало моделювали зразки біблійних пророцьких погроз.

Таким чином, шляхом типології як своєрідної форми єврейської риторики доходимо до синтезу іманентних і трансцендентних аспектів одного і  того ж ейдосу.

Література:

1. Frye N. Wielki Kod. Biblia i literatura.– Bydgoszcz: Homini, 1988.– 246 s.

2. Morochowski Heliasz. Пaphгopia albo utulenie uszczypliwego Lamentu.– Wilno: Drukarnia Leona Mamonicza, Typographa J. K. M., 1612.– 225 s.

3. Mużyłowski Andrzej. Antidotum przezacnemu narodowi ruskiemu.– B. m. dr., 1629.– 96 [IV] s.

4. Ryken L., Wilhoit J. C., Longman III T. Słownik symboliki biblijnej.– Warszawa: Vocatio, 2003.– 1217 s.

5. Smotrzycki Melecjusz. Threnos, to jest Lament jedynej Ś. Powszechnej Apostolskiej Wschodniej Cerkwie.– Wilno, 1610 // Collected Works of Meletij Smotryc’kyj. With an Introduction by David A. Frick.– Ukrainian Research Institute of Harvard University.– 805 p.– P. 1 (1) –235 (220).