УДК 34:008

Дмитрієнко І.В., старший викладач Університету мислі, студентка юридичного факультету Харківського національного педагогічного університету имені С.Г. Сковороди

ОБЪЕКТ ЗЛОЧИНУ В КУЛЬТУРНО-ПРАВОВІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Історико-правовий генезис поняття «Об’єкт злочину». Проблема об'єкту злочину є не менш важливою та філософськи глибокою проблемою, ніж чим проблема вини та її спричинення, вона тільки менш розроблена в нашій літературі [1]. Оглядаючи сторінки історичного становлення поняття «об’єкт злочину», зазначаємо, що у межах радянської школи вітчизняної науки кримінального права вважалося загальновизнаним, що об'єктом злочинного діяння є охороняємі законом суспільні відносини. Не дивлячись на традиційну загальновизнаність за правовою теорією об'єкту як того, що охороняєься кримінальним законом, в даний час щодо того, що є об'єктом злочинного посягання, в літературі висловлювалися три основні точки зору. Згідно першої точки зору - об'єктом злочину визнаються не суспільні відносини, а окремо взята людина або якась безліч осіб, які в цивілізованому суспільстві презентують найвищу цінність та тому охороняються від злочинних посягань та інших правопорушень [2]. Згідно другої точки зору і теорії об'єкту, об'єктом злочину визнаються не тільки суспільні відносини та не тільки окремо взята людина або якась безліч осіб, а посягання на життя, здоров'я, власність та інші цінності (блага), на які націлено замах злочин, та які тому охороняються кримінальним законом. Треття точка зору базується на позиції того, що об'єктом злочину є водночас й сама людина, яка зазнає спричиненню шкоди в результаті злочинного посягання, та правові блага (життя, здоров'я, власність та ін.). Відродження в науці кримінального права трьох наведених нами точок зору додає проблемі вивчення об'єкту злочинного діяння абсолютно новий масштаб і рівень. Отож, якщо за радянського періоду основні суперечності вчення про об'єкт злочинного посягання знаходилися в межах всього лише однієї теорії (теорії об'єкту злочину як суспільних відносин) і не виходили за її межі, то на сучасному етапі актуальність проблеми об'єкту злочину зумовлена наявністю вже чотирьох точок зору, кожна з яких специфічно підходить до визначення об'єкту злочинного діяння. Зважаючи на дану обставину можна сформулювати основну суперечність вчення про об'єкт злочинного посягання: одні стверджують, що об'єктом є суспільні відносини; інші переконані в тому, що об'єктом є ні що інше, як правові блага (цінності); третті вважають, що об'єктом злочинного діяння може бути тільки людина; четверті називають об'єктом людину та правове благо водночас. Так, ще в 1925 р. А. А. Піонтковський писав, що об'єктом будь-якого злочинного діяння виступають суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правового примусу [3]. Проте одностайне визнання суспільних відносин об'єктом злочинного посягання ще не дає підстав вважати дану проблему остаточно вирішеною. Як справедливо відзначав А. Н. Брайнін, приведеним визначенням проблема об'єкта злочину в системі кримінального права аж ніяк не вичерпується: “По суті, вона лише тут починається, так як для вирішення найважливіших для судової практики питань, питань кваліфікації, необхідне вивчення об'єкта як елемента складу конкретної злочинної дії” [4]. Це зауваження з повною впевненістю може бути віднесено й до проблеми родового (групового) об'єкта злочину [4]. Прикладом теоретичної напруженості, деяких суперечок та складної динаміки теоретичних підходів при формуванні сучасного науково-теоретичного «іміджу» об’єкта злочину, його еволюції у історичній площині вітчизняного кримінального правостановлення та розвитку можуть слугувати теоретичні погляди А.А. Піонтковського, Я.М. Брайніна, Б.С. Никифорова та Г.П. Новоселова [5; 6], [7;8].

Спробуємо зупинится на деяких важливих, з нашої точки зору, моментах, зокрема співставленні та порівнянні деяких правових ідей та тез А.А. Піонтковського, Я.М. Брайніна, Б.С. Нікіфорова. Але спочатку зазначимо, що радянські видання звісних монографічних досліджень, певна частина яких перевидана, наприклад, у сучасній Російській Федерації, де фігурують деякі акцентовані нами автори, свідчать про актуальність цих творів. Не претендуючи на глибоке висвітлення підходів зазначених авторів стосовно поняття «об’єкт злочину», які вимагають, на наш погляд, скрупульозних досліджень, що виходили б далеко за межі нашого, зупинимось на тому, що за А. А. Піонтковським “загальне не існує до і поза конкретним, точно так само конкретне не існує поза загальним, будь-який об'єкт є єдністю загального й конкретного” [3]. Проте ні майно, ні державні чи громадські організації самі по собі, як й інші названі А. А. Піонтковським об'єкти, не можуть виступати в якості явища відповідних суспільних відносин, їхньої сутності. Вони є лише окремими структурними елементами, що тільки у своїй єдності та взаємодії складають суспільні відносини, що виступають об'єктом злочину. По цим же основам названі об'єкти не можна визнати і формою зовнішнього прояву самих суспільних відносин. Водночас не можна заперечити слушність сформульованого А. А. Піонтковським судження про те, що при вчиненні злочинів винний впливає безпосередньо не на суспільні відносини в цілому, а, насамперед на його окремі структурні елементи. Не погоджуючись з А. А. Піонтковським у тому, що “об'єкт злочину - це предмет впливу злочинця, який ми можемо безпосередньо сприймати” та що “об'єкт конкретного злочину - це те, що стоїть за безпосереднім об'єктом”, Я. М. Брайнін обгрунтовано писав: “За усіх випадків безпосереднім об'єктом злочинів є суспільні відносини, і завдання полягає в тому, щоб правильно, на основі ознак, виражених у кримінальному законі, визначити його. Саме в цьому все й полягає - виявити сутність явищ у самих явищах” [4]. Але пізніше Я. М. Брайнін, розділяючи в цілому погляди А. А. Піонтковського на безпосередній об'єкт злочину, приходить, до висновку про те, що злочин, посягаючи на ті або інші суспільні відносини, об'єктивно не знищує і не змінює їх, а завдає шкоди лише окремим елементам цих відношень. Проте, якщо окремі елементи є складовими частинами суспільних відносин як цілісної системи, то сформульований Я. М. Брайніним висновок певною мірою суперечить змісту філософських категорій частин і цілого, де ціле виступає як форма об'єднання вхідних у нього частин. Окрім того, якщо погодитися з позицією Я. М. Брайнина далі про те, що злочин не знищує і не змінює суспільних відносин, то неможливо визначити той об'єктивний збиток, що настає від злочинних посягань, ступінь суспільної небезпеки зробленого діяння і вирішити низку інших питань, важливих для вірного застосування кримінального закону. Вчиняючи злочин, посягаючи на суспільні відносини, особа завжди заподіює збиток, знищує або ушкоджує (змінює) об'єкт, що піддався цьому впливу. Як відомо, безнаслідкових явищ не буває. Ю.А. Демидов, говорячи про об'єкт посягання, уживає для його позначення термін “цінності”. З цього можна зробити висновок, що він не розрізняє об'єкт і предмет посягання. Хоча автор і називає об'єктом злочину суспільні відносини, проте, торкаючись їхньої класифікації, підтверджує, що цінності можуть бути соціальними, матеріальними та ін. [11].

Таким чином, чинне кримінальне право традиційно та пріоритетно об'єктом злочину визнає суспільні відносини. Водночас деякі автори, визнаючи загальним об'єктом суспільні відносини, вважають, що безпосереднім об'єктом злочину виступають не суспільні відносини, а ті чи інші державні чи суспільні інтереси, або матеріальне вираження відповідних суспільних відносин, майно (сукупності речей, самі речі, матеріали або люди). Якщо загальним об'єктом усякого злочину визнаються суспільні відносини, то не можна одночасно визнавати об'єктом окремих злочинів ті чи інші предмети матеріального світу. Окрім того, таке розуміння об'єкта викликає заперечення й по суті. Проте, у юридичній літературі при характеристиці безпосереднього об'єкта злочину нерідко виходять із того, що ним можуть бути й не суспільні відносини, а ті фізичні речі, на які здійснюється конкретний безпосередній злочинний вплив. Професор А. А Піонтковський, наприклад, вважає, що будь-який злочин, вчинений у нашій країні, прямо або побічно зазіхає на суспільні відносини та що об'єктом злочину можуть бути будь-які суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, але у низці випадків безпосереднім об'єктом злочину можуть бути не суспільні відносини, а майно, фізична особа (громадянин), продукти праці, інвентар, цінні папери та ін. У свою чергу, не визнаючи безпосереднім об'єктом злочину суспільні відносини, А. А. Піонтковський, при цьому підкреслює те, що, наприклад, незаконна розробка надр, незаконне користування землею, незаконна рибна ловля, незаконні лісорубки та ін. злочини не можуть кваліфікуватися як злочини проти власності (розкрадання). У такому загальному виді це положення не безперечно, тому що незаконна ловля риби може бути її розкраданням, тобто посяганням на майнові відносини. Різноманітна кваліфікація аналогічних діянь визначається розходженням конкретних суспільних відносин, що виступають об'єктом цих посягань. Без вказівки на ці суспільні відносини неможливо пояснити, чому злочинне посягання на одні матеріальні об'єкти визнається розкраданням, а посягання на інші таким не є. Оскільки А. А. Піонтковський називає предмет посягання його об'єктом, то це змушує його кожен раз вказувати на те, що за безпосереднім об'єктом злочину стоять конкретні суспільні відносини, що ще необхідно розкрити, щоб більш глибоко зрозуміти дійсне суспільно-політичне значення злочину. Таке подвоєння об'єкта злочину, вважаємо, певною мірою не є достатньо обгрунтованим, тому що воно створює уявлення про існування двох різноманітних видів об'єктів посягання та не вказує, який із цих двох об'єктів варто вважати об'єктом посягання в конкретному випадку вчинення злочину. В дійсності ж безпосереднім об'єктом злочину є саме суспільні відносини, тобто злочин завжди спрямований на зміну суспільних відносин. Будь-який злочин прямо, а не побічно зазіхає на суспільні відносини. За протилежного випадку ми повинні констатувати наявність якогось іншого об'єкта посягання, що не є суспільними відносинами. Нечітке розмежування предмета й об'єкта злочину, визнання безпосереднім об'єктом злочину не суспільні відносини, а інші явища, призводить прихильників цієї концепції іноді до не зовсім вірних практичних висновків при чіткої кваліфікації окремих злочинів. Наприклад, А А. Піонтковський вважав, що коли провідник вагона в поїзді продав декілька проїздних квитків пасажирам по завищеній ціні, звернувши, таким чином, у свою користь гроші, зайво стягнені з пасажирів, то все зроблене є зловживанням службовим положенням, передбачене ст. 364 та 365 КК [10]. Об'єкт злочину в цьому випадку - особисте майно окремих громадян, що провідник, використовуючи своє службове положення, перетворював у свою власність, повідомляючи пасажирам неправдиві відомості про вартість квитків. Окрім того, провідник вагона, не володіючи всіма ознаками, зазначеними в ст. 364 КК [10], не може бути визнаний посадовою особою, тобто він не може бити суб'єктом цього злочину. Але основне і вирішальне значення для правильної кваліфікації цих дії має їхня спрямованість на визначений об'єкт. За даного випадку основним безпосереднім об'єктом посягання виступають відношення власності. Використання провідником свого службового положення є лише засобом вчинення шахрайства. І оскільки таке зловживання службовим положенням не заподіює істотної шкоди в сфері керування, то додаткової кваліфікації по інших статтях КК воно не потребує. Критикуючи твердження А.А. Піонтковського про те, що безпосередній об'єкт за більшості випадків не є суспільними відносинами, Я. М. Брайнін правильно відзначає, що це твердження ускладнює проблему об'єкта злочину, тому що створює розірвання між поняттям безпосереднього і поняттями родового і загального об'єктів злочину. Я думаю, що якби не розуміти термін “майно” рівнозначним поняттю “річ”, або як сукупність майнових прав і обов'язків, майно не може бути визнано об'єктом злочину. Майно скоріш може не бути об'єктом злочину тому, що винний зазіхає не на майно, і шкода злочином заподіюється не майну, не речі. Навіть за тих випадків, коли річ знищується або пошкоджується при вчиненні злочину, то й тоді соціальна шкода заподіюється не речі, а її власнику. Майно хоча й тісно пов'язане з поняттям власності, але за своїми соціальними властивостями суспільними відносинами не є і не може розглядатися як явище, тотожне відношенням власності. Майно не може бути остаточно об'єктом посягання тому, що в громадському житті людей існують відношення не між людиною і річчю, а між людьми з приводу речей. Правомочності власника (володіти, користуватися, розпоряджатися) не мають відповідного обов'язку речі - подавати себе в її володіння, користування і розпорядження. Цьому праву власника відповідає обов'язок всіх інших осіб не перешкоджати володінню, користуванню і розпорядженню річчю. Отже, праомірне відношення існує тільки між людьми з приводу речей, а не між особами і речами. Власність, відношення власності не є відношення людини до речі.

Б.С. Нікіфоров правильно писав, що в кримінально-правовому змісті не можна не розрізняти власність як об'єкт низки злочинів і майно як предмет цих злочинних посягань [5]. Родовим об'єктом розкрадань майна Г.А. Кригер обгрунтовано називає майнові відносини і вважає, що визнання безпосереднім об'єктом розкрадання окремих речей або майна суперечить самому поняттю об'єкта і здатне лише заплутати питання про об'єкт злочину. Зсв об'єкта і предмета посягання на власність може призвести до неправильної соціально-політичної оцінки і юридичної кваліфікації діяння, тому що не будь-яке діяння у відношенні майна або з приводу майна являє собою злочин проти власності [9]. Неможливо, оперуючи тільки визначеною річчю або конкретним предметом, визначити об'єкт посягання, зрозуміти суть злочину, його соціальну спрямованість. Без з'ясування тих суспільних відносин, речовинним вираженням яких є предмет, річ, неможливо ні зрозуміти злочину, ні оцінити його суспільну небезпеку, ні дати йому правильну юридичну кваліфікацію. Для науки кримінального права характерно все ж таки більш визнання майна об'єктом посягань проти власності. Аналіз концептуальних положень теорії “об'єкт - людина”, теорії об'єкту злочину як правового блага, а також теорії, що визнає об’єктом і людину, і правове благо водноча, показує, що основний змістовний момент цих теорій полягає в такому уявлені про об'єктивний механізм злочинної дії, згідно якому будь-який злочин, заподіюючи шкоду, визначену спеціальним благом (цінностям), зрештою завжди заподіює шкоду людині. Відмінність даних теорій полягає тільки в слововживанні терміна “об'єкт злочину”, який використовується представниками цих точок зору в різних значеннях: одні називають “об'єктом злочину людину, спричинення злочинної шкоди якій проводиться шляхом спричинення шкоди його благам; інші іменують “об'єктом злочину” певні блага, заподіюючи шкоду яким злочин зрештою заподіює шкоду людині; треті використовують даний термін для позначення, як самої людини, так й тих соціальних благ (цінностей), заподіюючи шкоду яким злочин зрештою заподіює шкоду людині. У зв'язку з тим, що вище визначені теорії тотожні, при цьому ті, що визнають об'єктом і людину, і правове благо, то на підставі цього їх можна об'єднати в одну загальну теорію і назвати об'єднаною теорією спричинення шкоди людині. Зіставлення змістовних аспектів об'єднаної теорії спричинення шкоди людині і теорії об'єкту як суспільних відносин, демонструє той факт, що основна суперечність проблеми, яка існує в даний час в межах вчення про об'єкт злочинного посягання, полягає у суперечності між двома різними підходами в розумінні того, хто або що піддається спричиненню злочинної шкоди. Згідно першому підходу спричиненню злочинної шкоди завжди піддається людина. Згідно другому підходу спричиненню злочинної шкоди зрештою завжди піддаються суспільні відносини. Правильне вирішення питання про об'єкт злочину має важливе теоретичне і практичне значення. Саме об'єкт дозволяє розкрити соціальну сутність злочину, з ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежування його від суміжних суспільно небезпечних посягань. Об'єкт відіграє істотну роль і для визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних його ознак, є вихідним при кваліфікації злочинів, побудові системи Особливої частини КК. Усе це дає змогу зробити висновок про те, що проблема об'єкта злочину є однією з основних у науці кримінального права. Загальновизнано, що об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. В науці кримінального права найбільш визнаною є точка зору, згідно з якою об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Висновок про те, що об'єктом злочину є суспільні відносини, ґрунтується й на чинному законодавстві (див., наприклад, статті 293 і 296 КК) [10]. Однак у статтях КК часто містяться вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин (наприклад, статті 185-190, 115-119) [10] або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 208,214 та ін.) [10]. Об’єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найзначущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть завдати значної шкоди. У свою чергу, загальним об'єктом злочину є не постійна система суспільних відносин (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв'язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільно небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об'єкт кримінально-правової охорони). Отже, об'єктом будь-якого злочину, зрештою, завжди є об'єктивні відносини між людьми, які існують у суспільстві та охороняються законом про кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні (економічні, соціальні, політичні й ін.), та регулюються в суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями). Тільки відносини, як об'єкт злочину, мають об'єктивний характер, тобто існують поза та незалежно від нашої свідомості, а значить, і незалежно від кримінального закону і є первинними стосовно нього. Отже, суспільні відносини, котрі виступають об'єктом злочину, є первинними не тільки щодо закону про кримінальну відповідальність, але й щодо самого злочину. Злочин завжди посягає на об'єктивно існуючий об'єкт, на певну реальність. Не можна посягати та завдавати шкоди тому, чого ще немає в об'єктивній реальності. Навіть більше, внаслідок злочинного посягання не тільки завдається реальна шкода охоронюваним суспільним відносинам, але й, у свою чергу, створюються нові кримінально-правові відносини. Ці відносини складаються вже між злочинцем і державою з приводу вчиненого ним злочину.

Об’єкт злочину у контексті актуальних теоретичних аспектів. Переходячи до з’ясування значення об’єкта злочину в оцінці його суспільної небезпеки та за контекстом сучасних актуальних суспільних відносин, підкреслюємо, що об'єктом злочину є ті самі суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Для правильного з'ясування сутності об'єкта злочину і цлісного "механізму" злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію між різними елементами їх складових частин. У філософській і правовій науці загальновизнано, що структурними елементами суспільних відносин є: 1) суб'єкти (носії) відносин; 2) предмет, з приводу якого існують відносини; 3) соціальний зв’язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин. Структура будь-яких суспільних відносин завжди незмінна. Включення до структури якихось інших, органічно не властивих їй елементів (наприклад, зовнішніх умов виникнення відносин), як і виключення з її складу будь-яких обов'язкових елементів, призводить до того, що відносини втрачаються, зникають або ж замінюються якимись іншими, більш загальними поняттями. З другого боку, розглядаючи структуру суспільних відносин, слід зазначити, що вона є не просто сумою частин, з яких здається, а цілісною системою елементів, які її утворюють і які відповідним чином взаємопов'язані та взаємодіють. До складу будь-яких суспільних відносин входять їх суб'єкти (учасники відносин). Безсуб'єктних відносин у реальній дійсності не існує. Якщо немає учасників відносин, то не існує і самих відносин, які завжди являють собою певний соціальний зв'язок між самими учасниками. Суб'єктами суспільних відносин може бути сама держава, різні об єднання громадян, юридичні і фізичні особи. Встановлення учасників суспільних відносин, або (що одне й те саме) їх суб'єктного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, за багатьох випадків дає можливість визначити й ті суспільні відносини, що є об'єктом того чи іншого злочину. Цю властивість суб'єктів у суспільних відносинах досить часто використовує й сам законодавець як для окреслення меж чинності кримінального закону, так й для вказівки на ті суспільні відносини, які є об'єктом конкретного злочину. Так, у ст. 328 [10] зазначено, що відповідальність за розголошення державної таємниці несуть лише особи, як мають відомості, що становлять державну таємницю та стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків. У статті 154 [10] також безпосередньо закріплено, що відповідальність за примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв'язок може нести лише особа, від якої жінка чи чоловік були матеріально або службово залежні. Отже, правильне визначення суб'єктного складу і з'ясування соціальної ролі особи в ньому не тільки сприяє визначенню кола тих відносин, які охороняються конкретною кримінально-правовою нормою, але й дає можливість з'ясувати їх зміст, оскільки в соціальних функціях особи відбивається як зміст, так і характер соціальних зв'язків у відносинах. Предметом суспільних відносин справедливо називають усе те, з приводу чого або у зв'язку з чим існують і самі ці відносини. Тому предметом суспільних відносин можуть бути, насамперед, різного роду фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари чи предмети, що не мають ознак товару), а також сама людина. Наприклад, в об'єкті такого злочину, як ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139) [10], хвора людина - лише предмет охоронюваних законом відносин, а їх суб'єктами є медичні працівники.

Усі суспільні відносини залежно від особливостей їх предмета поділяються на групи - матеріальні і нематеріальні. Відносини, до складу яких входить матеріальний предмет (майно, ліс, водойми, дикі тварини тощо), називають матеріальними. У нематеріальних відносинах функції предмета виконують вже інші соціальні цінності (наприклад, державна влада або духовні блага). Обов'язковим структурним елементом будь-яких суспільних відносин є соціальний зв’язок, що його справедливо розглядають і як зміст самих відносин. Такий висновок зумовлений тим, що соціальний зв'язок є ніби дзеркалом внутрішньої структури суспільних відносин, у ньому виявляються його сутність і соціальні властивості. Під соціальним зв'язком, як правило, розуміють певну взаємодію, певний взаємозв'язок суб'єктів. Тому соціальний зв'язок притаманний лише людині і являє собою одну з форм загального зв'язку і взаємодії. Ззовні соціальний зв'язок найчастіше знаходить свій вияв у різних формах людської діяльності. Форми цієї діяльності можуть бути різноманітними: нормальна робота підприємств торгівлі, громадського харчування, підприємств служби побуту, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення безпечних умов праці на виробництві, нормальна службова діяльність та ін. За деяких випадків соціальний зв'язок, як і самі суспільні відносини, може бути не тільки у вигляді діяльності. Він також може існувати в пасивній формі, наприклад, у вигляді "позицій" особи щодо інших осіб у формі правового або соціального статусу громадян, у вигляді соціальних інститутів та інше. Викладене дозволяє зробити важливий у практичному відношенні висновок про те, що для з’ясування сутності соціального зв’язку необхідно встановити зміст діяльності (поведінки) суб’єктів відносин. Соціальний зв'язок як елемент суспільних відносин завжди знаходиться в нерозривному зв'язку з іншими їх структурними елементами. З одного боку, на його зміст впливають суб'єкти суспільних відносин, бо він є певною формою їхньої взаємодії і взаємозв'язку; з другого - його не можна розглядати у відриві від предмета суспільних відносин, яким завжди виступає те, з приводу чого або у зв'язку з чим виникають і функціонують суспільні відносини. Отже, і сам соціальний зв'язок завжди виникає й існує у зв'язку з тими чи іншими предметами суспільних відносин. Тому слід визнати, що соціальний зв'язок завжди має предметний характер. Безпредметного соціального зв'язку в суспільстві бути не може. Важливо акцентувати увагу й на тому, що соціальному зв'язку, як і суспільним відносинам, завжди властивий об'єктивний характер. Він існує як щось дане, реальне, наявне і лише в такому вигляді виступає як елемент об'єкта злочину.

Види об’єктів злочину. Суспільні відносини, на які посягають злочини та які є об'єктами таких злочинів, дуже різноманітні. Тому з'ясування усіх видів об'єктів та їх наукова класифікація є необхідними, адже вони сприяють більш повному розкриттю сутності, а також соціально-правової значущості об'єктів, дають змогу визначити їхній вплив на розвиток кримінального законодавства і вдосконалення практики його застосування. У науці кримінального права найпоширенішою є триступенева класифікація об'єктів за "вертикаллю" (загальний, родовий і безпосередній). У радянському кримінальному праві, як звісно, рахувалася загальновизнана тричленна класифікація об'єктів злочину (загальний, родовий, безпосередній), запропонована В. Д. Меньшагіним у 1938 р. Ця класифікація, вважаємо, досить цілком відповідала з тих часів потребам юридичної практики, дуже логічна, бо вона грунтується на співвіднесенні філософських категорій "загального", "особливого" і "окремого", тобто має у основі істинну правову методологію, маючу першоджерелами філософію права та правосвідомості. Загальним тут є вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом (загальний об'єкт), особливим - окремі однорідні, за своїми властивостями, відносини, які охороняються певною сукупністю кримінально-правових норм (родовий об'єкт), окремим - конкретні суспільні відносини, які охороняються конкретними кримінально-правовими нормами від конкретних злочинних посягань (безпосередній об'єкт). Така класифікація дає змогу визначити об'єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення. Хоча в багатьох випадках різні правознавці визначали родовий і безпосередній об'єкти різноманітним чином, а іноді називали тільки два види об'єктів - загальний і родовий, вважаючи, що безпосередній зливається з родовим, ця класифікація не викликала заперечень і признавалася правильної. Вперше вона була піддана критиці Б.С. Нікіфоровим. Обгрунтовано вказавши на плутанину, що припускається деякими авторами при визначенні родового і безпосереднього об'єктів, він приходив до висновку, що тричленна класифікація не є строго науковою й універсальною. По суті, ця система, за ідеями критиків, фактично подана головним чином винятками з правила, тому що стосовно до багатьох складів злочинів вказується тільки два об'єкти - загальний і родовий, або спеціальний, або загальний і безпосередній. Так, наприклад, М.І. Федоров, заперечуючи проти традиційної тріади об'єктів (загальний, родовий, безпосередній), вважає, що загального об'єкта злочину не існує, що загальний об'єкт злочину - це тільки поняття, а не реальна дійсність, не реальні явища громадського життя. Тому, на думку М.І. Федорова, так названий загальний об'єкт ні для науки, ні для практики нічого не дає і від нього варто відмовитися [13]. Є.А. Фролов також вважає, що тричленна класифікація не може бути визнана універсальною, тому що в низці випадків можна виділити тільки два об'єкти посягання, а в інших випадках - чотири [12]. Але відмова від загального об'єкта злочину, гадаємо, може призвести до недооцінки суспільної небезпеки злочину і може завдати шкоду науці кримінального права і практику застосування кримінального законодавства. Д.Н. Розенберг справедливо, мабуть, зазначає про те, що не можна шукати спеціальний об'єкт, властивий окремій групі злочинів, не спираючись при цьому на правильне розуміння загального об'єкта. Тричленна класифікація об'єктів злочину прийнятий і в кримінальному праві іноземних держав. Наприклад, Ф. Полячек розрізняє загальний (основний, по термінології автора) об'єкт злочину, особливий і окремий (індивідуальний) і вважає, що це розходження виходить із співвідношення окремого, особливого і загального. Безпосереднім об'єктом злочину, дійсно, можна вважати об'єкт конкретного посягання (життя П.П. Данилова, здоров'я И. З Захарова, власність та ін.) [16].

Дійсно, загальний об'єкт утворює сукупність усіх суспільних відносин, що поставлені під охорону чинного закону про кримінальну відповідальність. У цю сукупність входять за своєю сукупністю відносини (життя і здоров'я людей, мирне співіснування держав, економічна та політична основа держави, власність, система господарювання та ін.). Таким чином, загальний об'єкт охоплює різноманітні суспільні відносини, які значною мірою різняться між собою за своєю соціальною значущістю, сферою дії тощо. Загальний об'єкт злочину має важливе значення для визначення природи і сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпечності, відмежування від незлочинних діянь та ін. Під родовим (груповим) об'єктом злочину розуміють об'єкт, яким охоплюється певне коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через вони повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм. Отож, родовий об'єкт являє собою менш високий (усереднений) рівень узагальненості суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Причому, як це випливає зі сформульованого поняття, групування суспільних відносин здійснюється не довільно, а на підставі об'єктивно існуючих критеріїв, які обумовлюють їх тотожність або однорідність. Такими критеріями є різні елементи суспільних відносин, які охороняються, їх соціальне призначення в них (суб'єкти або предмети відносин, зміст і особливість соціального зв'язку). Основою ж такої класифікації суспільних відносин справедливо визнається та чи інша сфера державного або громадського життя. Тому родовими об'єктами слід визнавати відносини власності, систему господарювання, відносини, що забезпечують належний суспільний порядок і моральність та ін.

Значення родового об'єкта злочину полягає насамперед у тому, що він дає можливість провести класифікацію всіх злочинів і кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме ця його властивість була покладена в основу побудови Особливої частини КК, що дозволило законодавцю в цілому правильно об'єднати в межах одного розділу КК норми, в яких встановлюється відповідальність за посягання на тотожні чи однорідні суспільні відносини. Так, до розділу VI Особливої частини КК України "Злочини проти власності" включені норми, які встановлюють відповідальність за злочинні посягання на ті суспільні відносини, що покликані забезпечити недоторканність власності. До розділу XVIII Особливої частини «Злочини проти правосуддя" включені норми про відповідальність за посягання на існуючу в нашій державі систему правосуддя. Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об'єкт злочину. Під ним слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину. З цього визначення насамперед випливає, що безпосереднім об'єктом, так само, як загальним й родовим, можуть бути визнані тільки суспільні відносини, а не будь-які блага і цінності. Тому необгрунтованими є спроби підмінити суспільні відносини, що виступають об'єктом злочину, будь-якими іншими соціальними явищами: "елементами суспільних відносин", їх "матеріальним вираженням", тим, що стоїть за безпосереднім об’єктом; "умовами нормального функціонування соціального встановлення", що охоронюються кримінальним законом та ін. При такому визначенні безпосереднього об’єкта він ніби випадає з цілісної системи суспільних відносин. Отже, хоч на якому б рівні узагальнення ми не розглядали об'єкт злочину, ним завжди є суспільні відносини, що охороняються законом. Однак питання про те, які суспільні відносини можуть бути визнані об'єктом конкретного злочину, вирішується не наукою кримінального права чи правозастосовувальною практикою, а тільки законодавцем шляхом прийняття або скасування того чи іншого закону. Завдання ж науки кримінального права та судової практики полягає в тому, щоб встановити ті суспільні відносини, які визначені законодавцем як безпосередній об'єкт злочину, і розкрити їх справжній зміст.

Слід зазначити, що законодавець лише в деяких випадках вказує на безпосередній об’єкт у самому КК. Так, стаття 111 прямо передбачає, що державна зрада - це таке діяння, що завдає шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. У більшості випадків у статтях КК відсутні якісь вказівки щодо безпосереднього об'єкта конкретного злочину, і тоді для його з'ясування необхідний ретельний аналіз складу певного злочину. Встановлення безпосереднього об'єкта злочину має важливе значення для з'ясування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, правильної його кваліфікації, дає можливість якнайточніше провести розмежування між суміжними злочинами. У теорії кримінального права широко відома також і класифікація безпосередніх об’єктів злочинів "за горизонталлю". Сутність цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта виокремлюють основний (головний) і додатковий об’єкти. Необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один та той же злочин одночасно завдає шкоди кільком суспільним відносинам. Наприклад, при розбої (ст.187 КК [10]), - страждає власність і життя або здоров'я людини; при перевищенні влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством над особою (ч. 2 ст. 365 КК [10]), об'єктами виступають відносини власності та особа потерпілого. Такі злочини мають кілька безпосередніх об'єктів, з яких законодавець, як правило, вирізняє один, найбільш важливий, що зрештою й визначає суспільну небезпечність цього злочину, структуру відповідного складу та його місце в системі Особливої частини КК. Такий об'єкт традиційно називають основним безпосереднім об'єктом злочину. Цей об'єкт завжди входить до складу родового об'єкта злочину. Тому з'ясування цього об'єкта дає змогу правильно визначити місце тієї чи іншої кримінально-правової норми в системі Особливої частини КК. З іншого боку, встановлення цього об'єкта в конкретному злочині дозволяє визначити ту кримінально-правову норму, за якою повинне кваліфікуватися скоєне суспільне небезпечне діяння. Тому цей об'єкт є начальним як при виборі місця для тієї чи іншої норми в системі Особливої частини КК, так і для кваліфікації вчиненого "багатооб'єктного" (назвемо його так умовно) злочину. Необхідно також зазначити, що основним безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Звідси випливає, що основний безпосередній об'єкт відображає й основний зміст того чи іншого злочину, його антисоціальну спрямованість. Він більшою мірою, ніж інші об'єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину і тяжкість наслідків, що настали або могли настати.

Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об'єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди. Таким об'єктом суть бути лише відносини, поставлені законодавцем під охорону закону, або, іншими словами, відносини, визначені як такий об’єкт самим законодавцем. Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і необов’язковий (факультативний). Додатковий обов'язковий об'єкт - це такий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. Цьому об'єкту, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення злочину. Так, у складі основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим - життя або здоров'я людини. Додатковий факультативний об'єкт - це такий об'єкт, який при скоєнні певного злочину може існувати поряд з основним, а може бути відсутнім (наприклад, відносини власності і здоров'я громадян при хуліганстві). Встановлення того, що внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об'єкту, за інших рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при визначенні міри покарання винному. Додатковий об'єкт, так само як і основний безпосередній об'єкт, має важливе
значення для визначення соціальної сутності вчиненого злочину, для встановлення тяжкості наслідків, що настали чи могли настати. Ця властивість додаткового об'єкта часто використовується законодавцем для виокремлення кваліфікованих складів, наприклад, вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи (ч. З ст. 189 КК [10]), або для утворення самостійних складів злочинів (наприклад,
бандитизм - ст. 257 КК [10]) та інше.

Предмет злочину та його значення. Поряд з предметом суспільних відносин необхідно виокремлювати і предмет злочину як самостійну ознаку складу злочину. Предмет суспільних відносин і предмет злочину - це різні правові явища. Предмет відносин - це структурний елемент суспільних відносин. Предмет злочину, що існує поряд з об'єктом, є самостійною факультативною ознакою складу злочину. Кожний з цих предметів наділений своїми, властивими тільки йому ознаками, виконує свою соціальну роль, а також має різне правове призначення. Предметом злочину слід вважати будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких закон про кримінальну відповідальність пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину. З цього визначення випливає, що до предмета злочину необхідно відносити тільки певні речі, а не будь-які інші цінності. Таке рішення зумовлене тим, що законодавець, описуючи той чи інший злочин, найчастіше вказує саме на конкретні речі, а точніше, їхні ознаки, властивості. Наприклад, відповідальність за ст. 265 КК [10], яка передбачає склад незаконного поводження з радіоактивними матеріалами, може наставати лише в тому разі, коли предметом злочину є радіоактивні матеріали. Так само у всіх статтях, що встановлюють відповідальність за корисливі злочини проти власності, їх предметом є тільки чуже майно (статті 185-191 КК [10]). Оскільки ж предметом злочину може виступати лише певна річ, то предмет завжди є речовою (матеріальною) ознакою злочину. Окрім того, предмет злочину - це така ознака складу злочину, яка названа безпосередньо в самому законі. У цьому разі він є зв'язковою ознакою складу злочину. Так, у ст. 214 КК [10] зазначено, що предметом цього злочину можуть бути тільки дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння. Відповідно до редакції ст. 246 КК [10] предметом незаконної порубки лісу може бути лише ліс на корені. Законодавець, проте, далеко не завжди вказує на предмет як ознаку конкретного злочину. У разі, коли на нього немає вказівки безпосередньо в самому кримінальному законі, предмет не є ознакою складу злочину, і, навпаки, тоді, коли він зазначений у самому законі, злочин є предметним і для його правильної кваліфікації повинен бути встановлений конкретний предмет злочину. Більше того, в разі, коли предмет є зв'язковою ознакою, саме він найчастіше встановлюється раніше за все, і нерідко за допомогою отриманих про нього даних з'ясовується решта ознак складу злочину. Наприклад, при вирішенні питання про кваліфікацію дій осіб, які виготовили з метою збуту підроблену національну валюту України (ст. 199 КК [10]), передусім з'ясовують, чи мають підроблені банкноти або металева монета ті ознаки, які повинні бути притаманними предмету злочину (ці грошові знаки мають знаходитися в обігу, їм властива велика ступінь подібності зі справжніми монетами чи банкнотами тощо). Законодавець по-різному описує ознаки предмета злочину в законі про кримінальну відповідальність. Вибір того чи іншого способу (прийому) при законодавчому визначенні предмета злочину багато в чому залежить від характеру злочину, а також від індивідуальних властивостей його предмета. Так, за багатьох випадків у самому законі йдеться лише про певний вид предметів, і через те будь-який з предметів даного виду має однакове значення для кримінальної відповідальності. Наприклад, вважається цілком достатньою вказівка у статтях 368-370 КК [10] на хабар для визначення предметів цих злочинів. З'ясування ж змісту цього поняття дає можливість зробити висновок, що предметами хабарництва можуть бути будь-які матеріальні цінності (гроші, продукти, предмети побутової техніки та інші речі), так і майнові блага (надання путівки в санаторій, ремонт квартири та ін.). За цих та інших подібних випадків немає необхідності давати в КК вичерпні переліки можливих предметів цих злочинів. Цього не слід робити через те, що вказівка законодавця на певні його видові ознаки (визначення на рівні виду) позначає, що будь-який предмет цього виду має однакове правове значення. Наприклад, цілком видно, що на відповідальність за хабарництво не впливає те, які матеріальні цінності (гроші, товари та ін.) передавали як предмет хабара. Інше могло б призвести до необгрунтованого насичення кримінального закону переліком предметів, встановлення яких і без цього не викликає труднощів на практиці. Нарешті, у деяких випадках просто неможливо дати такий вичерпний перелік ознак предмета злочину, наприклад, коли практична діяльність людей викликає появу нових і нових предметів. Іноді законодавець безпосередньо в статті КК дає приблизний або вичерпний перелік предметів злочину, прагне максимально визначити їх у диспозиції кримінально-правової норми. Так, у ч. 1 ст. 204 КК [10] дається приблизний перелік предметів злочину: в самому законі є вказівка на те, що ним можуть бути алкогольні напої, тютюнові вироби або інші підакцизні товари. А стаття 310 КК [10] дає вичерпний перелік предметів посіву, що в ній передбачаються: посів або вирощування снотворного маку чи конопель.

В разі, коли диспозиція статті КК про відповідальність за певний злочин має бланкетний характер, перелік предметів злочину наводиться в тих нормативних актах, до яких відсилає сам кримінальний закон. Так, перелік наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, що є предметом злочину, передбачений, наприклад, у ст. 305 КК [10], у самому законі не наводиться. Цей перелік затверджується Комітетом з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров'я України. Аналіз зазначених у чинному законодавстві предметів злочину свідчить про те, що й інші речі, а також цінності законодавець найчастіше вирізняє як предмет з урахуванням особливого правового режиму, викликаного їх корисними чи шкідливими властивостями, а також з урахуванням їх економічного призначення. Саме ці ознаки (властивості) предметів і є тими обставинами, з приводу яких чи шляхом впливу на які вчинюється злочин. До таких предметів необхідно віднести податки і збори (ст. 212 КК [10]), порнографічні предмети (ст. 301 КК [10]), вогнепальну зброю, бойові припаси, вибухові речовини (ст. 263 КК [10]) та ін. З приводу корисних властивостей речей вчиняється більшість корисливих злочинів, і тому саме вони виокремлюються законодавцем як предмети відповідних злочинів (гроші, дорогоцінні метали, твори мистецтва та інші товари). Ці та деякі інші властивості тієї чи іншої речі, у свою чергу, викликають необхідність надання їй певної правової значущості в конкретному складі злочину, що й визначає її нерозривний зв'язок з самим суспільно небезпечним діянням. Предмет злочину за окремих випадків може збігатися з предметом суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Такий збіг має місце, коли ті чи інші предмети, які входять до структури об'єкта злочину, законодавець наділяє додатково і функціями предмета суспільного відношення, тобто надає ще додатково й інше правове значення. Так, збігаються предмет злочину і предмети суспільних відносин у таких злочинах, як крадіжка, грабіж, шахрайство, й інших злочинах проти власності. У зв'язку з викладеним виникає питання про місце предмета в складі конкретного злочину. Вважається, що предмет злочину не може претендувати на роль самостійної ознаки складу злочину. Таке рішення викликане тим, що склад злочину являє собою сукупність його обов'язкових елементів (об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єктивної сторони і суб'єкта злочину). Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає склад злочину та, отже, кримінальну відповідальність. Предмет же злочину, як уже зазначалося, є не обов'язковим, а факультативним стосовно загального поняття складу злочину. Отже, його можна називати лише ознакою, а не елементом складу злочину. Слід мати на увазі, що предмет злочину як самостійна ознака злочину завжди існує поряд з об'єктом. Саме об'єкт і предмет у сукупності утворюють самостійний елемент складу злочину. Однак, якщо об'єкт злочину є обов'язковою ознакою складу злочину, предмет - факультативною. Предмет відрізняється від об'єкта ще й тим, що йому не завжди завдають шкоди. Якщо шкода, завдана об’єкту, має соціальний характер, то предмету злочину внаслідок суспільно небезпечного посягання насамперед завдається фізична шкода, яка викликає певні негативні соціальні зміни в об'єкті. Шкода предмету як матеріальної речі завдається, коли злочин здійснюється шляхом його знищення, пошкодження чи змінення. Наприклад, при продажу в торгівельних підприємствах фальсифікованих товарів злочинець погіршує якість товарів, хоча і зберігає при цьому зовнішній вигляд (розведення сметани кефіром, спиртних напоїв водою, додавання до вершкової олії маргарину) (ст. 225 КК [10]). Страждає предмет і при вчиненні таких злочинів, як знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК [10]); незаконне полювання (ст. 248 КК [10]); незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249 КК [10]) та ін. Разом з тим при вчиненні цілої низки злочинів предмет не зазнає шкоди. Це має місце тоді, коли злочин вчиняється шляхом створення (виготовлення) заборонених до виробництва предметів або шляхом безпосереднього посягання на інший елемент охоронюваних законом суспільних відносин. Так, немає підстав говорити, що завдається шкоди предмету при транспортуванні алкогольних напоїв з метою збуту (ст. 204 КК [10]), виготовленні, ремонті зброї (ст. 263 КК [10]). Не завдається шкоди предмету злочину також при контрабанді (ст. 201 КК [10]), крадіжці майна (ст. 185 КК [10]) та ін. При вчиненні таких злочинів шкода об'єкту дається шляхом безпосереднього впливу на соціальний зв'язок, тобто на певний елемент суспільних відносин, які охороняються.

Поряд із предметом суспільних відносин і предметом злочину правомірним є виокремлення і такого поняття, як предмет злочинного впливу. Під предметом злочинного впливу слід розуміти той елемент суспільних відносин, які охороняються законом про кримінальну відповідальність, який піддається безпосередньому злочинному впливу та якому, отже, в першу чергу завдається шкоди. Тому таким предметом може бути суб'єкт, сам соціальний зв'язок, а також предмет суспільних відносин. Встановлення предмета злочинного впливу в кожному конкретному злочині полегшує з'ясування "механізму" завдання шкоди самому об’єкту, а також сприяє встановленню розміру і характеру наслідків суспільно небезпечного діяння. Отже, щодо потреб кримінального права предмет має потрійне значення: 1) предмет охоронюваних суспільних відносин; 2) предмет злочину; 3) предмет злочинного впливу.

Висновок. Підсумовуючи вищевикладене, хотілося б зазначити, що комплексне вивчення та дослідження об’єкта злочину, на сьогодні, залишається одним із першочергових завдань науки кримінального права, що поступово структурується у світове європейське правове поле, а одтак у європейську правову свідомість та правову культуру як якісних показників розвитку останніх, невід’ємною частиною котрих є українська кримінально-правова свідомість та кримінально-правова культура [17]. Саме від того, як повно та точно будуть вивчені та досліджені всі питання, зокрема поняття «об’єкт злочину», пов'язані із суттєвими різнобарвними трансформаціями самого злочину, буде залежати правильність слідчих дій та благополуччя нашої держави. Це також забезпечить швидке виявлення та притягнення до відповідальності осіб, дійсно винних у вчиненні злочину та виключить випадки притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб. На сьогодні науково-теоретичне дослідження об’єкта злочину ще не повністю відображає всі особливості практичного застосування норм кримінального права, зокрема в частині встановлення складу злочину, а тому воно потребує постійного вдосконалення. Однією з необхідних умов зі вдосконалення наукового вчення про об’єкт злочину (який є водночас й об’єктом кримінально-правової свідомості та культури), є усунення всіх неточностей та протиріч у внутрішньому змісті кримінально-правових норм, які за перехідного кримінально-правового правотворення, коли механізмом правового регулювання стає сама правова свідомість (П.І. Новгородцев, Г.В. Гегель, О.В. Петришин, М.І. Козюбра, В.Я. Тацій та ін.), ми ідентифікуємо актами кримінально-правової свідомості та правової культури [17]. На сьогодні майже всі питання, пов'язані із об’єктом злочину вивчаються та досліджуються наукою кримінального права, але, на наш погляд, потрібно усіляко розвивати міждисциплінарні зв’язки вивчення об’єкту злочину та ширше висвітлювати нові підходи до вивчення об’єкта злочину, пов’язані зі вступом України у Всесвітню торгову організацію та тими змінами, що відбуваються у об’єкті злочину, пов’язані зі становлення української економіки як типово ринкової, що постійно зазнає різних зовнішніх впливів, різних правових систем та правових ментальностей. Наполягаємо на тому, що показниками цивілізованого кримінального та кримінально-процесуального справовиробництва є не тільки якісні показники вітчизняної кримінально-правової свідомості та кримінально-правової культури, а стан загальної української правової культури, який має, на жаль, за нашими проведеними дослідженнями, кризовий цикл соціальної активності [11]. Отож, формування високого циклу загальної соціальної активності української правової свідомості та правової культури, за нашими дослідженнями, буде усіляко сприяти підвищенню циклу соціальної активності, перш за все, кримінально-правової свідомості та правової культури, а це, в свою чергу, буде сприяти правильному визначенню об’єкта злочину під час сучасної трансформації української правової системи у світове, європейське правове поле та у світову, загально цивілізаційну кримінально-правову свідомість та правову культуру, частиною яких є українська кримінально-правова свідомість та правова культура як належність видової правової природу у транині української, европейськозорієнтованої правової свідомості та правової культури як належностей родової правової природи [17]. Думаємо, що подальше вивчення зазначених питань та питань, пов’язаних з формуванням справжньої української правової культури значно сприятиме успішному дослідженню тих змін, які відбуваються як у самому об’єкті злочину, так й у підхідах до його вивчення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Шаргородский М.Д., Алексеев Н.С. Актуальные вопросы советского уголовного права // Ученые записки Ленинградского университета. Вып. 5. – М: Наука, 1954. – С. 188 – 189

2. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. – М: Право, 2006. – С. 43

3. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М.: Юристъ, 2007. – С. 29

4. Брайнін Я.М. Основні питання загального вчення про склад злочину. – К.: Вища освіта, 1964. – С. 59-62

5. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Право, 1960. – С. 89-90

6. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методические аспекты. – М.: Юристъ, 2008. – С. 257

7. Таций В.Я. Объект и предмет преступления. – Харьков: Право, 1988. – С. 38

8. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. – М.: Юристъ, 2008. – С. 259-260

9. Кригер Г.А. Объект преступления. – М.: Юристъ, 2008. – С. 97

10. Кримінальний кодекс України. – Харків: Одісей, 2001. – 240 с.

11. Демідов Ю.А. Об’єкт та предмет злочинного посягання. – Львів: Край, 2007. – С. 56-57

12. Фролов Є.А. Склад злочину. – Тернопіль: Лоза, 2006. – С. 29-40

13. Федорова М.І. Нові погляди на об’єкт злочину. – Київ: Гроно, 2006. – С. 289-290

14. Розенберг Д.Н. Злочин. - Київ: Дніпро, 2005. – С. 245-246

15. Полячек Ф. З. Новітні підходи до визначення об’єкту злочину. – Вільно: Ранок, 2007. – С. 268-269

16. Данилов П.П., Захаров И. З. Объект и предмет преступления. – М: Юристъ, 2008. – С. 56-57, 182-183

17. Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В., Чефранов В.О., Орлов І.О., Оробець К.М. Журнал “Віра І Розум” в духовному відродженні України (1999-2000 рр.) // Науково-теоретичні здобутки Слобідської України: про часопис “Віра і Розум”, його проблематику. Ювілейний збірник наукових праць. N 2. / Відп. редактор – канд. філос. наук, заступник головного. редактора часопису “Віра і Розум” Ю.М. Дмитрієнко. – Харків, 1999. – С.11-16; Оробец К.Н., Дмитриенко Ю.Н., Дмитриенко И.В. Я. Беме о метафизической бездне как первооснове девиантного правосознания (в контексте исследований философов права Национальной юридической академии им. Я.Мудрого) // Науково-теоретичні здобутки Слобідської України: філософія, релігія, культура (Досвід ретроспективного аналізу). Збірник наукових статей. N 1. / Відп. редактор – канд. філос. наук, доцент Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого Ю.М. Дмитрієнко.–Харків,1999.– С.45-47; Дмитриенко Ю.Н., Дмитриенко И.В. Харьковская духовная семинария в возрождении преемственности ментальных традиций в Слободской Украине // Науково-теоретичні здобутки Слобідської України: філософія, релігія, культура (Досвід ретроспективного аналізу). Збірник наукових статей. N 1 / Відп. редактор – канд. філос. наук, доцент Національної юридичної академії ім. Я.Мудрого Ю.М. Дмитрієнко.–Харків,1999.– С.85-88; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Девіантна правосвідомість як парадигмальна квінтеееенція девіантного (перехідного) правобутгя //ХХХІ научно-техническая конференция преподавателей, аепирантов й сотрудников Харьковской государственной академии фнзической культури. Часть 3. Общественно-экономичеекие науки. -Харьков, 2002. - С.54-55; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В., Оробець К.М. Філософсько-методологічний статус категорії „правовий стан” // Сучасна митна справа України: проблеми і перспективи. – Харків: Курсор, 2004. – С. 34-36; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В., Оробець К.М. Девіантна правосвідомість: методологічно-правові аспекти синергетичної інтерпретації неправових девіацій // Сучасна митна справа України: проблеми і перспективи. – Харків: Курсор, 2004. – С. 30-33; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В., Оробець К.М. Проблеми і перспективи акмеологічної епістемології девіантної правосвідомості // Сучасна митна справа України: проблеми і перспективи. – Харків: Курсор, 2004. – С. 37-40; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В. Справедливість як ідея та найголовніший принцип української правової культури (за соціологічно-правовими дослідженнями правових мотивацій неповнолітніх підлітків) // Партнерство міліції, орачів освіти та громадськості в процесі профілактики правопорушень серед неповнолітніх. Збірник наукових праць за матеріалами науково-практичного семінару „Партнерство міліції, органів освіти та громадськості в процесі профілактики правопорушень серед неповнолітніх” – Херсон: ХНУВС, ХЮІ, 2006. – С. 19-26; Дмитрієнко І.В. Принцип відповідності наявного стану української правової культури її цільовому стану (за соціологічно-правовими дослідженнями правових мотивацій неповнолітніх підлітків) // Партнерство міліції, органів освіти та громадськості в процесі профілактики правопорушень серед неповнолітніх. Збірник наукових праць за матеріалами науково-практичного семінару „Партнерство міліції, органів освіти та громадськості в процесі профілактики правопорушень серед неповнолітніх” – Херсон: ХНУВС, ХЮІ, 2006. – С. 76-84; Дмитрієнко І.В. Українська правова культура і правова надбудова // Проблеми захисту особистих немайнових прав фізичної особи. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції Прикарпатського юридичного інституту та Львівського державного університету внутрішніх справ (6 жовтня 2006р., м. Івано-Франківськ). – Івано-Франківськ: ПЮІ, 2006. - С. 273-284; Дмитрієнко І.В. Українська правова культура як критерій якісного стану українського суспільства // Держава і право. Збірник наукових праць. Вип. 35. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. - С.20-28; Дмитрієнко І.В. Українська правова культура: поняття, стан дослідження // Право і безпека. Науковий журнал. – 2006. Т.5. – N 4. – С. 19-24; Дмитрієнко І.В. Конституційні аспекти формування правової культури в Україні в постперехідний період // Форум права. – 2006. – N 3. – С. 54-56 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http // www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2006-1/07dumrco.pdf; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Нова технологія: напрямок комп’ютерного прогнозування сталого розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства та торгівлі, ураховуючий домінанту традиційної (класичної) форми правосвідомості та правової культури // Стратегічні напрямки розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства торгівлі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 40-річчю Харківського державного університету харчування та торгівлі (17 жовтня 2007 року). У двох частинах: Частина 2. – Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 196-197; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Прогнозування економічної та зовнішньоекономічної діяльності за формулою правосвідомості-норми права, ураховуючих природно-правову форму правосвідомості та правової культури // Стратегічні напрямки розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства торгівлі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 40-річчю Харківського державного університету харчування та торгівлі (17 жовтня 2007 року). У двох частинах: Частина 2. – Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 198-201 (0,33 д.а. – авторський внесок – 0,3 д.а. – обґрунтування взаємозв’язку природно-правової форми правосвідомості та правової культури, визначення та обґрунтування критерієв їх специфіки); Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Проблеми та перспективи прогнозування оптимальних форм управління і моделей господарювання за формулою правосвідомості-норми права, ураховуючих філософську форму правосвідомості та правової культури // Стратегічні напрямки розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства торгівлі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 40-річчю Харківського державного університету харчування та торгівлі (17 жовтня 2007 року). У двох частинах: Частина 2. – Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 202-205; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Прогнозування вдосконалення обліку, контролю та аналізу господарської діяльності у ресторанному господарстві та торгівлі за формулою правосвідомості-норми права, ураховуючих позитивну форму правосвідомості та правової культури // Стратегічні напрямки розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства торгівлі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 40-річчю Харківського державного університету харчування та торгівлі (17 жовтня 2007 року). У двох частинах: Частина 2. – Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 206-209; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Проблеми впровадження актуальної інформаційної технології: новітній напрямок комп’ютерного прогнозування стратегічних напрямків розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства та торгівлі, ураховуючий домінанту нетрадиційної (некласичної) форми правосвідомості та правової культури // Стратегічні напрямки розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства торгівлі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 40-річчю Харківського державного університету харчування та торгівлі (17 жовтня 2007 року). У двох частинах: Частина 2. – Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 210-213; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Тенденції еволюціонування та диференціації традиційної та нетрадиційної форми правосвідомості та правової культури співробітників підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства та торгівлі (за дослідженнями у галузі гуманітарних наук) // Стратегічні напрямки розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства торгівлі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 40-річчю Харківського державного університету харчування та торгівлі (17 жовтня 2007 року). У двох частинах: Частина 2. – Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 243-246; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Конкретно-історичні напрямки еволюціонування та диференціації філософської, позитивної, об’єктивної форми правосвідомості та правової культури співробітників підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства та торгівлі // Стратегічні напрямки розвитку підприємств харчових виробництв, ресторанного господарства торгівлі. Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 40-річчю Харківського державного університету харчування та торгівлі (17 жовтня 2007 року). У двох частинах: Частина 2. – Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 247-250; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Нові підходи до становлення методичних основ сучасної державної атестації студентів, ураховуючі домінанту філософської форми правосвідомості та правової культури // Модернізація вищої освіти та проблеми управління якістю підготовки фахівців. Контроль якості освіти. Державна атестація студентів. Тези доповідей V Всеукраїнської науково-методичної конференції, присвяченої 40-річчю заснування Харківського державного університету харчування та торгівлі (18 жовтня 2007 року). - Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 27-29; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Новітні перспективи диференційованих підходів до формування тем дипломних проектів, з урахуванням особливостей різних форм (типів) правосвідомості та правової культури // Модернізація вищої освіти та проблеми управління якістю підготовки фахівців. Контроль якості освіти. Державна атестація студентів. Тези доповідей V Всеукраїнської науково-методичної конференції, присвяченої 40-річчю заснування Харківського державного університету харчування та торгівлі (18 жовтня 2007 року). - Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 30-31; Дмитрієнко І.В., Дмитрієнко Ю.М. Проблеми визначення сучасних вимог до організації роботи ДЕК та пріоритети забезпечення іспитів з інженерно-технічного та економічного спрямування, ураховуючих домінанту позитивної форми державно-правової свідомості та правової культури // Модернізація вищої освіти та проблеми управління якістю підготовки фахівців. Контроль якості освіти. Державна атестація студентів. Тези доповідей V Всеукраїнської науково-методичної конференції, присвяченої 40-річчю заснування Харківського державного університету харчування та торгівлі (18 жовтня 2007 року). - Харків: ХДУХТ, 2007. – С. 32-34; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В. Перспективи підготовки кадрів навищої кваліфікації в Україні за формулою правосвідомості-норми права, враховуючих філософсько-правову (методологічно-правову) форму правосвідомості та правової культури // Другий міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (26-27 жовтня 2007 року). - Київ: Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, 2007. – С. 56-57; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В. Підходи до визначення сучасних вимог до культури в освіті, враховуючи домінанту позитивної форми державно-правової свідомості та правової культури // Другий міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (26-27 жовтня 2007 року). - Київ: Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, 2007. – С. 57-58; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В. Проблеми впровадження актуальної інформаційної технології; новітній напрямок комп’ютерного прогнозування: новітній напрямок комп’ютерного прогнозування стратегічних напрямків розвитку української мови як окремого предмету та інтегруючої методології мовної освіти в Україні, враховуючий домінанту нетрадиційної (некласичної) форми правосвідомості, правової та мовної культури // Другий міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (26-27 жовтня 2007 року). - Київ: Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, 2007. – С. 59-60; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В. Нова технологія: напрямок комп’ютерного прогнозування новітнього українського державного стандарту освіти, враховуючий домінанту традиційної (класичної) форми правосвідомості та правової культури // Другий міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (26-27 жовтня 2007 року). - Київ: Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, 2007. – С. 61-62; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В. Прогнозування інтеграції освіти та науки за формулою правосвідомості-норми права, враховуючих об’єктивно-правову форму правосвідомості та правової культури // Другий міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (26-27 жовтня 2007 року). - Київ: Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, 2007. – С. 63-64; Дмитрієнко Ю.М., Дмитрієнко І.В. Новітні підходи до вироблення оптимальної концепції та методології української системи національного виховання та освіти з урахуванням особливостей різних форм (типів) правосвідомості та правової культури // Другий міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (26-27 жовтня 2007 року). - Київ: Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, 2007. – С. 65-66; Дмитрієнко І.В. Проблема впливу правового виховання на правову культуру в перехідний період історичного становлення України // Право і безпека. Науковий журнал. – Т.5. – N 5. – Харків: ХНУВС, 2006. – С. 15-19