Право/1.Історія держави та право

Тиганій К. А.

Одеський Національний Політехнічний Університет, Україна

Основні складові демократизації органів місцевого (міського) самоврядування

Місцеве самоврядування визнається одною з найважливіших складових демократичного ладу, адже воно дозволяє індивідам проявити власну громадську і політичну активність, є одним з елементів громадянського суспільства, репрезентує інтереси місцевого населення і покликане узгоджувати та задовольняти ці інтереси у відповідності до правової системи держави.

Протягом ХІХ ст. в Європі сформувалося декілька наукових теорій (концепцій) місцевого самоврядування: прав вільної громади, громадсько-господарська, громадівська, державницька, самоврядних одиниць як юридичних осіб. Їхньому формуванню передувало протиборство двох тенденцій в організації державного управління – централізації і децентралізації. Політичні події кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. сприяли посиленню децентралізаторських тенденцій особливо у великих державах з поліетнічним складом населення, які в силу своїх розмірів об’єктивно не могли ефективно управлятися лише центральним урядом. Ідеї створення самоврядних інституцій знайшли прихильників і були втілені в життя навіть в таких надцентралізованих державах, як Прусія, Австро-Угорщина та Росія.

Україна, яка мала власний, чималий історичний досвід розвитку самоврядних інституцій [1], отримала можливість його використання, взявши участь у загальноєвропейському процесі демократизації місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування стали чи не єдиними інституціями, де українці мали можливість долучитися до управління місцевими справами, виявити політичну активність.

Демократичні надбання, досвід діяльності самоврядних інституцій накопичений протягом ХІХ – початку ХХ ст. в Російській імперії, за часів існування СРСР було зведено нанівець. Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. українська держава зіткнулася із необхідністю відроджувати самоврядні інституції причому одразу за сучасними правовими, економічними, соціальними та політичними європейськими стандартами. Виходячи з вищезазначеного, актуальними є дослідження з історії становлення, демократизації органів місцевого самоврядування.

Кількість досліджень, присвячених питанням формування та розвитку органів місцевого самоврядування за останнє десятиріччя помітно зростає. В роботах Т. Гошко [1], М. Корнієнка [2], М. Баймуратова [3], М. Орзіха [4], Ю. Панейко [5], Г. Графського, М. Єфремова, В. Карпеца [6] та ін. розглядаються питання історії становлення правових концепцій міського самоврядування, їхня практична реалізація, здобутки, вади та наслідки.

Метою статті є визначення основних складових процесу демократизації органів міського самоврядування.

Сучасна правова та політична наука визначає поняття "демократія" як форму державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

В теорії права розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів.

За допомогою інститутів представницької демократії визначається порядок розгляду і вирішення державних, громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Інститути представницької демократії формуються через загальні вибори, під час яких громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади народним представникам. Крім парламентської форми, носіями представницької демократії є органи місцевого самоврядування.

Для становлення демократії в державі необхідною умовою є високий рівень правової та політичної культури населення. Для цього необхідно здійснити цілий комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, реформувати правові засади діяльності органів державної влади, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Місцеве самоврядування не може розвиватися тільки на громадських засадах. Воно існує поряд з державними формами і механізмами управління.

Важливе значення для становлення демократії має підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником демократизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи авторитарної держави характерна безправність місцевої влади, то в демократичному суспільстві здійснюється ретельно продуманий і раціональний розподіл компетенцій та повноважень різних рівнів влади. Внаслідок такого розподілу місцеві органи самоврядування в демократичних країнах мають реальні права самоуправління. Центральна влада не втручається у сферу компетенції місцевої влади. Прерогативою місцевої влади є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров'я, підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.

Розвиток демократії не завжди означає поглиблення самоуправління. Наприклад, можливість обрання найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою процедурою демократизації виборчої системи, може нічого не дати для розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність керівників на виробництві зі збереженням за ними монополії на основні управлінські функції.

Найбільш важливою, серед багатьох інших ознак демократії та демократичності суспільства, є можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей. Головною ознакою демократичності суспільства безсумнівно є наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної правової та політичної культури стало розуміння верховенства прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, релігійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Демократизація вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв'язання виниклих конфліктів – з іншого. Для цього необхідно щоб громадяни, вчилися жити в умовах демократії, тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.

Характеризуючи якість реалізації процесу демократизації органів місцевого самоврядування важливим є дотримання основних демократичних принципів – влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль.

Принцип більшості не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах.

Демократична організація суспільства неможлива без дотримання плюралізму. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Вона функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

Один з основних демократичних принципів – принцип рівності проголошений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. та втілений у ХХ ст. в Загальній декларації прав людини проголошує правову та політичну рівність всіх громадян [7, с. 55 – 61]. Сучасне тлумачення цього принципу констатує, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність громадян. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують допомоги.

Згідно з принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики. У демократичному суспільстві кожна з гілок влади наділена повноваженнями, урівноважує одна одну і не дозволяє жодній посісти панівні позиції в суспільстві.

Виборність основних органів державної влади в демократичному суспільстві передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензів осілості, віку. Решта обмежень у виборчих правах (за національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими ознаками) явно суперечать природі демократії.

Передумовою свободи слова є гласність. Вона передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

Принцип здійснення незалежного контролю органів влади дає можливість контролювати владу не тільки "згори", а й постійно та ефективно "знизу". Відсутність контролю за діяльністю владних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо.

Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення. Для цього необхідно використовувати ті інститути демократії, які витримали випробування часом, модернізуючи їх у разі потреби, рішуче відмовлятися від форм демократії, які не відповідають конкретно-історичним умовам; створювати нові демократичні інститути для сприяння розвиткові самоуправлінських засад у державному і громадському житті.

Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж цінності демократії значно переважають її негативні наслідки. Так, демократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих недемократично піддаються оперативній корекції, забезпечують зворотний зв'язок і вчать громадян мистецтву управління на власному досвіді.

Нерозуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну небезпеку перетворення демократії на охлократію, анархію або тиранію та диктатуру. Демократія повинна опиратися на законність і владу, яка її забезпечує.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечує розумний компроміс між зростанням політичної, громадської активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв'язання виниклих конфліктів – з іншого. Для цього необхідно, щоб громадяни вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства.

Література:

1. Гошко Т. Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI – початок XVII ст.). – Львів: Афіша, 2002.

2. Основи муніципального права України: Навчальний посібник / За ред. М. І. Корнієнка. – К., 2000.

3. Баймуратов М. А. Муниципальное право Украины в вопросах и ответах: Учебное пособие. – Одесса, 2000.; Европейские стандарты локальной демократии и местное самоуправление в Украине. – Харьков, 2000.

4. Орзіх М. Самоврядні території в системі державного устрою України // Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип. 1. – К., 1993.

5. Панейко Ю. Теоретичні основи самоврядування. – Львів: Літопис, 2002.

6. Институты самоуправления: историко-правовое исследование / В. Г. Графский, Н. Н. Ефремова, В. Й. Карпец и др. – М., 1995.

7. Загальна декларація прав людини // Хрестоматія з правознавства: Навч. посіб / Уклад. Л.О. Лоха, О.Д. Наровлянський. – К.: Юринком Інтер, 2003.