Право/1. Історія держави і права

Мелещенко С.С.

Київський фінансово-економічний коледж

Національного університету ДПС України

Джерела сучасного спадкового права

Говорити про римське право є актуальним і в наш час. Римські юристи зробили вагомий внесок в розвиток юриспруденції, створили право, яке стало загальним правом для всього античного світу. Вони зуміли переробити звичаї міжнародного обігу, звели їх у єдину чітку систему, яка стала зразком юриспруденції класичного періоду, основою для свого подальшого розвитку у видатному зводі Юстиніана. Саме римські юристи виробили найкращі формули для різних юридичних актів, зокрема, договори, заповіти тощо.

Одночасно з розвитком практики розвивалася римська юридична освіта. З ускладненням законодавства виділився окремий напрям юридичної роботи – консультування.

Завершальним етапом формування класичного римського права були кодифікації Юстиніана. Його рівень розвитку був дуже високим, здавалося, що воно у такому стані може пережити державу. Саме кодифікації Юстиніана мали безпосередній вплив на юридичну практику багатьох країн світу.

Спадкування в Римі відбувалося як за законом так і за заповітом. Заповітом у римському праві визнавали розпорядження особи своїм майном на випадок смерті, лише тоді, коли воно містило призначення спадкоємця. Щоб заповіт отримав юридичне значення, він має бути оформлений належним чином. Цивільне право допускало три різних способи складання заповітів:

- проголошення заповідачем своєї передсмертної волі в куріатних комісіях (зборах);

- заповіт воїна, що оголошувався перед військовим боєм;

- заповіт у вигляді манципації [8,ст. 74,75].

У праві посткласичного періоду було прийнято розрізняти приватні й публічні заповіти. Приватні заповіти складалися в присутності семи свідків. Публічні заповіти відбувалися перед магістратом, судом або імператором. У заповіті насамперед визначалися спадкоємці, призначені його укладачем. Письмова форма необов’язкова. Спадкоємець повинен був бути призначений особисто заповідачем, ясно й точно. Спадкоємцями не могли бути особи, які не були зачаті до моменту смерті, або діти державних злочинців[8,ст. 76,77].

Якщо власник не залишив заповіт, яким визначена доля приналежності його майна на випадок смерті, то це майно переходило до осіб, які зазначалися у законі ХІІ таблиць.

Цивільне право підрозділяло спадкоємців на три черги:

- „свої спадкоємці” – входили в родину померлого;

- агнати, тобто особи, які були в минулому пов’язані зі спадкодавцем відносинами підвласності й складалися б у подібному зв’язку, якби не смерть;

- когнати - члени одного роду зі спадкодавцем; тобто, кровні родичі померлого, а також колишній власник вільновідпущеника в якості його патрона.

За законом на обов’язкову частку майна мали право:

- ті хто знаходились під опікою померлого;

- неповнолітні діти;

- спадні й висхідні родичі.

Розмір обов’язкової частки становив одну четверту частки, яку б ця особа одержала при спадкуванні за законом.

Якщо провести паралель римського спадкового права зі спадковим правом в Україні, коло спадкоємців поділяється на шість черг. До першої черги належать, зокрема діти та дружина [7,ст. 596,597,598]. Якщо проводити паралель з Римом, то слід сказати, що римлянки мали досить обмежені права щодо спадщини. До другої черги належать брати та сестри спадкодавця, дід і баба, за римським правом такі родичі мали право на обов’язкову частку. До третьої черги належать рідні тітка та дядько спадкодавця [7,ст. 608-613], у Римі взагалі про таких і не йшлося.

Говорячи про оформлення заповіту, то слід сказати, що у Римі заповіт мав складатися при семи свідках, в Україні непередбачено складання при свідках. В римському праві форма заповіту могла бути як усною, так і письмовою, в нашому сучасному праві заповіт, а точніше спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню [6,ст. 340].

Використана література:

1. Текст Конституції України, прийнятий сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-4 від 08.12.2004, ВВР, 2005, № 2, ст. 44.

2. Цивільний кодекс України, книга шоста.

3. Закон „Про нотаріат”.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 року „Про практику розгляду судами України справ про спадкування”.

5. Цивільне право України: Підручник/ Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова. - К.: Істина, 2003.- 776с.

6. Цивільне право України: Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2006. – 356с.

7. Цивільне право України: Підручник/ О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн.2. – 640 с.

8. Марчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Видання 3- тє, доповнене. – К.: Атіка, 2001. – 624с.