УДК 34:008

DMITRIENKO I.V. (Дмитрієнко І.В., старший викладач Університету мислі, здобувач наукового ступеня кандидата юридичних наук ХНУВС)

FEATURES OF CONCRETE HISTORICAL AND MODERN FORMATION

CONTINUITY FORMATION AND DEVELOPMENT OF THE TARGET CONDITION OF THE UKRAINIAN LEGAL CULTURE (IN THE CONTEXT OF THE UKRAINIAN TRADITIONAL RIGHT AND LEGAL ONSCIOUSNESS)

ОСОБЕННОСТИ КОНКРЕТНО-ИСТОРИЧЕСКОГО И СОВРЕМЕННОГО ФОРМИРОВАНИЯ ПРЕЕМСТВЕННОСТИ СТАНОВЛЕНИЯ И РАЗВИТИЯ ЦЕЛЕВОГО СОСТОЯНИЯ УКРАИНСКОЙ ПРАВОВОЙ КУЛЬТУРЫ (В КОНТЕКСТЕ УКРАИНСКОГО ТРАДИЦИОННОГО ПРАВА И ПРАВОВОГО СОЗНАНИЯ)

Виходячи з ідейного надбання наших останніх досліджень, ми можемо стверджувати про те, що, незважаючи на тривале панування еллінівської та римської правосвідомості на значних територіях сучасної України, вплив як східних, так і західних сусідів слов'ян, суспільні відносини впродовж тривалих віків регулювалися власним народним правом, що сформувало та у подальшому тривало відбивало їхню морально-звичаєву правову культуру, правову свідомість і національну культуру, правові почуття, устремління, здоровий глузд у якості пріоритетних засад майбутнього правотворення. Українська правосвідомість, культура та право, за проведеними дослідженнями, є органічною частиною світового права, світової правової культури та світової правосвідомості [1]. Українська правова культура епохи Середньовіччя, за ідеями П.І. Новгородцева, М.І Ільїна, Л.В. Петрової, М.І. Козюбри у суспільстві регулятивно функціонує як така, що має структурними початкові елементи: 1) достатньо упорядкований у кодифікованому відношенні рівень розвитку правових текстів; 2) соціально налаштований рівень нормативної врегульованості правової діяльності (практики); 3) некризовий цикл соціальної активності нормативної врегульованості правової свідомості (коли у формулі норми права існує домінанта україноцентричної складової пропорції або домінанта будь-якої складової пропорції, що європейськоцентрично зорієнтована); 4) прогнозовано визначений рівень правової освіченості більшості активних суб'єктів правосвідомості. Українська правова культура сердньовіччя характеризувалася, за П.С. Єфименко, О.Я. Єфименко, О.І. Левицьким, О.Ф. Кістяківським, П.П. Чубинським, П.І. Новгородцевим, М.І Ільїним, Л.В. Петровою, М.І. Козюброю природним характером виникнення, різноманітністю культурно-правових звичаїв, партикуляризмом, обрядовістю, символізмом; майже кожен процесуально-правовий акт мав свої обряди, символи, що сприяли закріпленню в народній свідомості звичаєвих правових норм, які сформували ту чи іншу конкретно-історичну форму обрядовості правової культури як ту чи іншу модель конкретно-історичної специфіки української правової культури кожного періоду її становлення. До того ж правові акти здійснювалися за участі багатьох свідків. Значною мірою це було властиве й звичаєвому праву Х\/І-Х\/ІІІ ст., яке діяло поряд з державним законодавством, що постійно розвивалося. Навіть після проведення в Росії судової реформи 1864 р. волосним судам дозволялося в процесі розгляду справ у випадку необхідності керуватися нормами звичаєвого права ("за законом, за звичаєвістю та внутрішнім переконанням") [2].

Окремі перші дослідники давньоруського права одностайно відмічали значний вплив на руське право скандинавської (норманської) правосвідомості, що являла собою, фактично, для руського права ціловий стан і яка була конкретно-історично перенесена більш міцною правосвідомістю на новий україноментальний грунт та швидко засвоїлась. Однак питання про те, наскільки глибоким був вплив Норманської правової культури на українську поза військовою сферою, досі залишається спірним. У підручнику "Історія держави і права України" [3], виданому нещодавно, йдеться про неонорманізм або неонормадську правову культуру як відродження норманської теорії походження Київської Русі в деяких зарубіжних країнах. Ідея значного (або ж визначального) впливу варяжської правової культури на становлення та розвиток давньоруської державно-правової культури та давньоруського права обстоювалася прихильниками набагато раніше, у так званій норманській теорії, що виникла ще у XVIII ст. Створена німецькими вченими (Г.Ф. Міллер у дисертації "Походження імені народу російського" та його учні й послідовники), ця теорія була сприйнята й деякими російськими істориками (М.М Карамзіним, Ф.Л Морошкіним, К.Д Кавелін), у тому числі й істориками-юристами (М.П. Погодіним). Загальне висхідне положення норманської теорії, що зводилося, по суті, до тези про запровадження чи насадження варягами варяжської правової та законодавчої культури, матеріалізованої у нових державних і правових інститутах серед підвладного слов'янського населення, при дослідженні давньоруської правової культури втілилося в ідеї повного (чи майже повного) запозичення східними слов'янами скандинавських культурних і правових норм та інститутів внаслідок активних процесів перенесення більш міцної правосвідомості у середовище правової культури з менш міцною правосвідомістю. Слід зазначити, що, навіть, серед представників норманської теорії не було абсолютної єдності в поглядах на становлення давньоруської правової культури, права та правосвідомості, а також на характер правоусвідомленого перенесення процесуально-правових норм скандинавської та германської правової культури на українську. Всебічно вивчав цю проблематику та виклав на початку XX ст. у своїй праці "Норманська теорія в історії російського права" Ф.В. Тарановський [4]. Так, відомий історик М.М. Карамзін [5] відмічав, що до приходу варягів правова культура древлян мала "обьічаи дикие, подобно зверям", радимичі й в'ятичі "обитали во глубине веков". Аналізуючи правову культуру змісту "Руську Правду", Карамзін неоднократно підкреслював, що "славяне отримали свої цивільні устави устави від скандинавів", що варяги "принесли с собою общие гражданские законы в Россию". Відмічаючи подібність культурно-правових норм "Руської Правди" з германськими та скандинавськими законами, автор вважав, що слова "тивун", "віра" та деякі інші, що містяться в "Руській Правді", скандинавського та німецького походження, що складють типові архетипи регулятивних нормативів законодавчої культури у структурі української правової свiдомостi. Не можна не врахувати ту роль, яку відіграла норманська правова культура в організації Київської держави, розвитку права засобами ідейно-світоглядної нормативності більш раціональної норманської правосвідомості, у зрівнянні з колишньою давньою украънською, коли за правовими ідеями А. К. Уледова потрiбна була така правова культура, що повно розкривала б нормативно врегульований правовий стан суспільства, виявляючись в типових правомірних способах діяльності, суспільних і правових відносинах, правомірній поведінці, мові, стані активності правової свідомості, правових звичаях, традиціях. При чому розуміння правової культури як якісного стану правового життя суспільства на кожному даному етапі його розвитку дозволяло б охопити та різноаспектно виміряти як все правове життя в цілому, так й всі основні сфери окремо. Взаємовплив скандинавської та української правової культури полягав не в тупому запозиченні перенесених “чужих” норм правосвідомості, а у численних серійних праворефлексивних їх взаємодіях, у творенні нової спадкоємності використанні культурно-правової та законодавчої термінології, юридичної та законодавчої техніки, окремих правил. Подібність звичаєвих правил поведінки варварських народів зумовлена насамперед впливом дії однакових суспільно-історичних факторів, проте розвиток статичного права не може не відображати власні процесуальні тенденції генезису суспільних правовідносин. Ще більшого впливу на українську правову культуру та правосвідомість здійснила візантійська правова культура та правосвідомість, особливо після налагодження торговельних відносин, укладання договорів і прийняття християнства на Русі та поширення норм церковного права, що призвело до формуання активної договірної правосвідомості, правової культури та їх спадкоємності. За висловом М.Ф. Владимирського-Буданова, виникнення християнської правової культури спричинило "справжній переворот в усіх сферах правового життя". Вплив нормативного поля візантійської правової культури став необхідним і неминучим, який сформував нову нормативність українській правовій свідомості та правовій культури. Однак слід зауважити, що переворот цей призвів не до заміни в цілому місцевої української правової культури візантійською, а лише до "необхідного засвоєння церковної правосвідомості, вільної рецепції деяких кодексів візантійського світського права [6]. На той же час, прийняття християнства, перенесення візантійської правосвідомості на терени укранських земель, нове перетворення та подальший розвиток церковної правосвідомості, перенесення та засвоєння різних правових інститутів стимулювало розвиток власної законодавчої культури, законотворчу діяльність руських князів, які раніше в правовій сфері задовольнялися тим, що застосовували процесуально діюче звичаєве право з його традиційними архетипами (при відправленні правосуддя). Історична українська правова культура багатою мірою суперечила християнській моралі та нормам церковної правосвідомості: багатоженство, способи та умови здійснення шлюбу, відпущення дружини, наложництво та інше - усе потребувало виправлення. Упровадженню візантійської правової культури сприяло й те, що греки, які прибули до Русі з Візантії, не бажали користуватися в особистих і майнових відносинах місцевими правовими звичаями, надаючи перевагу своєму звичному візантійському праву. Разом з православною правовою культурою та вірою, яка зумовила рецепцію візантійської правової свідомості та культури, Давня Русь прийняла від Візантії й Номоканон [7]. Існуючі джерела правової культури надають можливість судити про те, що на той час на слов'янські правові мови та діалекти були перекладені два корпуси церковних норм, що можна ідентифікувати своєрідними архетипами матерільних атрефактів правової культури: а) Номоканон Іоанна Схоластика і б) Номоканон патріарха Фотія та поширені на Русі у вигляді "Кормчої книги" (назва походить від слова кормило, керманич), які стали новими першоджерелами української правосвідомості та правової культури. Наприкінці IX ст. найвідомішим став Номоканон патріарха Фотія, в якому паралельно церковним правилам були підібрані статті й коментарії до них з Кодексу й Новел імператора Юстиніана. Переклад Номоканону був зроблений святим Мефодієм, просвітителем слов'ян у IX ст.

Про правову культуру давнього украiнського суспiльства можна судити на підставі наявного рівня розвитку таких нормативно-правових актів, правових документів та інших, наприклад, таких, як «Руська правда», Номоканона Іоанна Схоластика, Номоканона патріарха Фотія, що були поширені на Русі у вигляді "Кормчої книги", iншоi лiтератури, що мала істотне юридичне значення. Поширення норм візантійсько-цивільної правосвідомості в Україні здійснювалося найчастіше духівництвом засобами реглятивної раціоналізації релігійної правосвідомсті через збільшення посилання на Номоканон та узаконення візантійських імператорів у принагідних випадках для підкріплення власних доводів. На основі цих джерел духівництво прямо чи опосередковано намагається схилити руських князів до зміни традиційних установлень правової культури, правової культури та традиції, що походили зі старих звичаїв давньої України-Русі, не узгоджених чи-то з новими нормативними архетипами та началами нової державно-правової свідомості, чи-то з нормативними архетипами нової релігійної та візантійської правосвідомості. Вони, наприклад, піклуються про знищення розбою установленням смертної кари на підставі "градського" закону, забороняють князям віддавати своїх дочок заміж за іновірців, продавати християн, визнають незаконним багатоженство та вступ у четвертий шлюб чи з близькими родичами і без священного обряду вінчання. Через церкву, церковну правову культуру та церковну правосвідомість, через посередництво візантійського Номоканону юридичні поняття та інститути римського права, засобами перенесення римської правосвідомості на простір української правової культури, проникають в українське законодавство, українську законодавчу культуру, впливаючи на нього. Багато із статей давніх рiзнолiнiйних, з домiнантною нелiнiйних князівських статутів, судебників та уложень безпосередньо засновані на нормативних постановах візантійських імператорів, особливо Костянтина Великого (306-337), Юстиніана І (527-565), Лева Мудрого (717-741), Михайла Комніна (1143-1180), в яких матеріально артефактово сконцентровані ідейно-світоглядні архетипи візантійської правосвідомості. Багато посилань на практичне значення Номоканону чи Прохірону Василя І Македонянина (867-886) зустрічається в джерелах правовой культури як того часу, так й джерелах правової культури Польсько-Литовської доби. Розуміння нами правової культури як нелінійного середовища рiзних векторiв розвитку активних праворефлексiй, що виокремлюють необхідний лінійний масштаб для ідейно-світоглядного "виміру" ступеня історичної зрілості та розвиненості правової системи зближає поняття "культура" та "суспільний прогрес": якщо суспільний прогрес ідентифікує поступальний розвиток правового суспільства, то правова культура розкриває якісний правовий стан суспільства, виявляючись в прогресивній та модерновій спрямованості нормативних постанов візантійських імператорів, особливо Костянтина Великого, Юстиніана І, Лева Мудрого, Михайла Комніна, способах правової діяльності, суспільних і правових відносинах, поведінцi, мовi, циклi соціальної активності правової свідомості, правових звичаях, традиціях. Значний вплив на становлення та розвиток української правової культури та на нормативне засвоєння церковної правосвідомості світським законодавства Україною-Руссю здійснив також болгарський Закон судний людем (865), компільований з різних джерел візантійської правосвідомості. Окрім того, безсумнівним авторитетом користувалися постанови соборів, синодів і патріархів Константинопольської церкви, а також грамоти останніх у справах Руської митрополії, які регулятивно розвивали ірраціональні норми звичаєвої правосвідомості. Візантійські закони слугували якісними зразками для законотворчості українських законодавців, їх прямо використовували державна влада й церква. Номоканонічна правова свідомість та культура відбивали основну рису правосвідомості візантійської церкви - поєднання регулятивних норм світської та духовної влади, а тому включали норми як духовного, так і цивільного процесуального та статичного права, духовної, цивільної процесуальної та статичної правової культури. Збірки Номоканонів в Україні поширювалися як в оригіналі (грецькі тексти), так і в перекладі під назвою Кормчих книг, що згодов ставали новими першоджерелами української правосвідомості. До зазначених джерел додавалися канонічні норми Вселенської церкви, а також постанови візантійських імператорів з церковних справ, які церква вважала можливим прийняти.

Класичне створення власного законодавства під впливом візантійських зразків правової культури, а згодом й вітчизняної законодавчої культури, реалізованої у процесуальних нормах візантійської правосвідомості та перенесених в українську правосвідомість, та відповідних правових ідей стало виходом із зазначених протиріч. Багато церковно-правових актів мали державне походження, видавалися різними інстанціями та органами - великими та удільними князями і візантійськими імператорами. У цьому зв’язку першими актами державного законодавства, що сформували цілісну парадигму процесуальних і статичних правових норм на Русі, є князівські статути, які як акти державно-правової свідомості київських князів, створювали чинні норми права. Ці джерела української правосвідомості як першоджерела правової давньої української культури прямо підкреслюють свій зв'язок з Номоканоном і взагалі з церковним законодавством, церковною законодавчою культурою. Церковний статут Ярослава Мудрого (1019-1054) прямо говорить про те, що його норми виходять з Номоканону і спираються на нього. Рецепція візантійського права, здійснена на процесуальному підгрунті перенесення візантійської та римської правосвідомості, а разом з тим римського права, збагатила українську правосвідомість новими правовими поняттями й нормами, тобто бачимо у наявності якісний розвиток української правової свідомості та культури. Подібність норм давньоруської правосвідомості та правосвідомості сусідніх народів, середовищно визначених правовою культурою як таких, що ментально залежать від правового стану соціальної активності спадкоємності правосвідомості, можна пояснити не стільки прямим запозиченням іноземних правових норм та перенесенням норм більш розвинених правосвідомостей у часо-простір укранської правової культури, а й подібністю суспільно-економічного устрою Русі та інших держав, природною інтеграцією суспільно-правових інститутів, взаємним проникненням різноментальних правових культур. Однак можна впевнено говорити про певні закономірності внутрішнього розвитку українського народу, його правової культури. Українська правова культура, не зважаючи на значний вплив правової культури інших народів, сформувалась як глибоко національна. Значення правового європоцентризму в українській правосвідомості завжди не було вирішальним, і зовсім незначним був його вплив, зокрема, наприклад, на козацьке право. Запорізька Січ виникла з неписаного досвіду народного життя, яке й створило властиві йому закони, основи правосвідомості та необхідні установи. Січ узаконила давні правові звичаї, місцеві обряди та народні традиції, надала їм загального значення й обов'язковості, тобто визнала їх офіційно, перетворивши їх з процесуальних норм козацької правосвідомості у статичні норми козацького права, артефактово реалізованого в козацькій правовій культурі. Лише необачна людина наважувалася порушувати рівновагу правової культури козаків, за що піддавалася суворому покаранню. На рівновазі примусу та моральних норм, що прийняли форму правокультурних звичаїв, покладених у козацьку правову культуру, і тримався суспільний лад Козацької держави. Національні демократичні ідеї козацтва, ідентифіковані в козацькій правовій культурі, здійснили вплив на правову систему й правову думку всієї України Так, М.П. Драгоманов стверджував, що Конституція Пилипа Орлика (1710), розроблена під впливом республіканської правосвідомості кошового отамана Костянтина Гордієнка, насправді була запорізьким проектом і могла виникнути тільки в такому демократичному суспільстві, як козацька спільнота. При вивченні ранньої української правової культури та звичаєвого права є певні труднощі, пов'язані з наявністю відносно невеликої кількості писаних джерел, збірок законів, кодексів давніх часів і середньовіччя. Для дослідження української правової культури, як правило, використовують різні шляхи: це, перш за все, різноаспектне вивчення та дослідження звичаєво-правових норм правосвідомості українського походження. Пізнання української правової культури утруднюється також специфічним характером процесуально-правових норм, а також тим, що норми досі не були достатньо й належно зібрані та опрацьовані. У 20-х рр. XX ст. до зібрання й дослідження цих норм, як звісно, приступила Комісія для вивчення історії західноруського та українського звичаєвого права, правової культури при Всеукраїнській Академії наук. Три її збірники були тільки першим кроком до колосальної за своїм розміром праці - зібрати звичаєві правові норми з усієї території розселення української нації, як ті норми, що є регулятивною основою української правової культури. Але ця робота незабаром обірвалася. Український народ протягом тривалого часу не міг творити свого права в найдосконалішій формі - писаного законодавства за винятком короткочасного відновлення української державності 1917-1920 рр. Правниче минуле України та українська правова культура вивчалося (та вивчається зараз) лише як матеріал, що входив складовою частиною до правового розвитку інших націй. Його розглядали як частину історії розвитку правових норм Росії або Польщі. На особливості української правової культури та українського звичаєвого права вказує А.І. Яковлів у статті "Звичаєве право" що ввійшла до збірки "Українська культура" [8]. Він, як і багато інших вчених, вважає, що "основним і найважливішим джерелом української правової культури та українського права є неписане звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв і підпорядкування звичаєвим правилам правничого життя й побуту" [9]. Якщо сутність правового прогресу полягає в становленні правової свободи, то правова культура характеризує правосоціалізований духовний і матеральний ступінь правової свободи суспільства та особистості, їхні певні правові стани, що можуть або нормативно резонувати один з одним, або ні, але неухильно та поступово наповнюючись нормативними актами цивілізованої, світової та європейськоцентричної спрямованості, які зовнішньо оцивілізовують вітчизняне право і законодавство.

Давні норми неписаного, загалом, звичаєвого права візуалізуються та анатуються, насамперед, у правовій культурі, зберігаються в народній пам'яті у формі певних психологічних переживань, почуття правди й обов'язку чинити так, як вказують правові звичаї, та назовні ці норми виявляються тільки в принагідні моменти у формі чину відповідно до внутрішнього змісту звичаєвої норми права як норми правової культури. Отож, розуміння правової культури як якісного стану правового життя суспільства на кожному даному етапі його розвитку надає можливість охопити та статистично і соціологічно виміряти у кількісному та якісному відношенні як правокультурні духовні та матеральні артефакти у цілому, так й за основними сферами окремо. Чин як зовнішня форма вияву звичаєвого права у матеріальних та духовних артефактах правової культури супроводжується іноді особливими обрядами, що згодом переутворюються у звичайні правові процедури правової культури, завдання яких полягає в тому, щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам'яті правовий чин, а разом з ним і його юридичну форму, яку цей чин здійснював. Правові акти здійснювалися за такою правовою процедурою обряду правової культури: за участі багатьох свідків і не тільки в давню добу, а й у XIV—XVIII ст., коли норми правової культури, побудовані як звичаєві правила поведінки, діяли поряд з іншими джерелами, у тому числі й державним законодавством, верифікованим у законодавчий культурі. Або, iншими словами говорячи, правовi обряди, що переутворились у звичайнi правовi процедури правокультурного опосередкування давнього нормотврення та правозастовування, стали найважливішими чинниками оптимального утворення правової культури, сформованi як рiзнi показники некризового циклу соціальної активності правосвідомості: економічні (прогресивна ринкова система господарювання, достатня розвиненість права власності, побудована на світових засадах рівності суб’єктів господарювання), соціально-політичні (ступінь забезпечуваної державою правової свободи), духовні системоутворюючі (регулятивно реалізована україноментально структурована правова ідея у чинних нормативно-правових актах) та юридичні системоутворюючі (законодавча кодифікація, систематизація та верифікація нормативно-правових актів). Правова обрядовість - ще одна стержнева риса української правосвідомості, культури та українського права, на яку вказує А. Яковлів. Вона значною мірою присутня в усіх галузях правосвідомості, культури та права, однак надто багата в царині процесуального права, що вимагає найбільшої активної чинності. Майже не існує такої культової процесуальної дії чи інституту, які б не мали свого обряду-символу, застосованого протягом віків у процесуальному здійсненні ідейно-світоглядної детермінованості правової культури. Наприклад, обряд "личкування" (обряд особистого свідчення, що підтверджувався показом лиця - речі-доказу ще до початку суду комусь з представників влади) при розшуку майна при крадіжці, "закид шапки" при укладанні договору закладу, культурно-правовий обряд "поволання" у кримінальних злочинах тощо. Культова обрядовість надавала українській правовій культурі, праву, правосвідомості життєвість, публічність, притягувала увагу до судового процесу, викликала співучасть у громадськості, сприяла збереженню звичаєвих норм права як звичаєвих регулятивних процесуально-правових основ правової культури у народній пам'яті. Шляхом постійного вживання у правовівй культурі протягом тривалого часу певних правових речень, образів та культових символів, в яких формувалися, формулювалися та зазнавали нормативності правові дії, викристалізувалися в принципи звичаєвого права як принципи української правової культури, права та народної правосвідомості у вигляді правових формул, приказок. Наприклад, у "Руській Правді" та інших джерелах зустрічаємо: "невільна людина не може бути свідком", "за холопа не платять віри", "своя хата - своя й правда", "правда не втоне у воді, не згорить в огні", "усі за одного, один за всіх", "наше - не наше, але й не ваше", "копа переможе й попа", "карай та назад оглядайся", "силою не дають, силою однімають" тощо. Про правову культуру суспільства, рівень її розвитку можна судити на підставі наявного та цiльового рівня розвитку нормативно-правових актів (його відповідності світовим законодавчим документам), правових документів та інших, що мають суттєве юридичне значення, текстів, наприклад, багато норм звичаєвого права й общинної моралі як норм і моралі правової культури Київської Русі як наявного рiвня правовоi культури, що регламентували майнові, сімейні та спадкові відносини, традиційно будуть використовуватися ще й за часів Польсько-Литовської доби, за пізніших часів аж до XVIII ст., тобто правова культура як небіологічне явище завжди залишає якийсь слід, це те, що можна побачити очима, пригадати у своїй пам’яті та ін. Правову культуру утворюють не самі по собі перераховані компоненти правової дійсності (правові тексти, правова діяльність, правова свідомість, у цілому сам суб'єкт), але - ці компоненти, узяті з погляду рівня їх конкретно-історичного розвитку, наприклад, "правило мертвої руки", яке стало підставою для привласнення феодалами спадку після смерті глави сім'ї у вигляді землі, худоби, врожаю, сіна тощо. Ідея українського звичаєвого (народного, національного) права, матеріально та процесуально реалізована в пріоритетних традиціях української правової культури, тісно пов'язується з ідеєю національної державності, з національною та державною самобутністю України, що за умов імперської влади мала не лише історико-пізнавальне, а й політичне значення. За умов тривалого та різноджерельного конкретно-історичного відродження й поступового становлення української державно-правової свідомості, основних державно-правових інститутів України поступово зростає інтерес до поглибленого вивчення культурно-історичних процесів державотворення й правотворення на українських землях у минулому. Одним з таких процесів було виникнення та функціонування звичаєвого права як нормативно-процесуальної основи української правової культури. Особливостi формування спадкоємностi розвитку конкретно-iсторичного цiльового стану української правової культури полягають у тому, що її забезпечувала прогресивна трансформацiя процесуального права, створююча таку спадкоємнiсть, яка концептуально базувалось на правi звичаєвому, що формувало та забезпечувало таку правову культуру рiзногалузевих iстотних правовiдносин, яка надiйно гарантувала якiсну трансформацiю українського суспiльства.

Список використаних джерел:

1. Владимирський-Буданов М.Ф. Ч.1. Обор истории руського права. - Ростов-на-Дону, 2012

2. Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського звичаєвого права ВУАН : У 8 т. - К., 1930. - Т. 4

3. Історія держави і права України : У 2 т. / За ред. В.Я.Тація, А.І. Рогожина. - К.,
2011

4. Тарановський Ф.В. Норманська теорія в історії російського права. – М: Юристъ, 2012

5. Карамзин В.П. История государства Российского. – М., 2011

6. Владимирський-Буданов М.Ф. Ч.1. Обор истории руського права. - Ростов-на-Дону, 2012

7. Дмитрiєнко Ю.М. Специфіка правової регуляції нормами правосвідомості у контексті рівності її суб’єктів // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Вип. 3. – Львів: ЛДУВС, 2006. – С. 336-345

8. Яковлів А. Звичаєве право // Українська культура : Лекції / За ред. Д. Антоновича. - К., 1993

9. Сергеевич ВИ. Вече и князь. Русское государственное устройсгво и управление во времена князей Рюриковичей. - М., 1867