Азарова
Марія
Донецький
національний університет, Україна
Особливості
розвитку лізингу в Україні
Сьогодні в Україні
глибоко вивчається й осмислюється міжнародний досвід
орендних відносин з метою використання його у вітчизняній практиці.
У сучасному світі розповсюджені різні форми оренди. Одні з них нам добре
відомі, інші, знайомі менше. До числа
останніх і відноситься лізинг.
Лізинг є специфічним
різновидом оренди, що в певних випадках може набувати ознак
купівлі-продажу. Використання лізингу в господарській практиці
часто зумовлюється відсутністю або недостатністю коштів для придбання майна у
власність.
З огляду на це фахівці вважають лізинг одним з найбільш
перспективних шляхів розвитку відносин власності та залучення інвестиційних
коштів.
В Україні існує
декілька проблем здійснення лізингових операцій :
Жорстка залежність строку
договору лізингу від строку амортизації об’єкта лізингу. У
Законі
України „Про лізинг” [1] зазначено,
що строк договору фінансового лізингу не може бути менше “..строку, за який
амортизується 60% вартості об’єкта лізингу, визначеної в день підписання
договору”. Проблема полягає в тому, що термін амортизації об’єкта жорстко
встановлений Законом України „Про систему оподаткування” [2]. Тому склалася ситуація, за якої лізингоотримувач
і лізингодавець не мають можливості самостійно визначити строк користування
об’єктом фінансового лізингу. Наприклад, лізингодавець і лізингоотримувач
бажають підписати договір фінансового лізингу строком на 2 роки, що в їхньому
випадку є найбільш прийнятним й економічно доцільним. Однак відповідно до
Законів „Про лізинг” і „Про систему
оподаткування” лізингодавець може (відповідно вимогам визначення фінансового
лізингу) встановити термін фінансового лізингу не менш 2,5–6 років залежно від
типу устаткування.
Необґрунтовані вимоги до
складу і розміру лізингових платежів[3]. За чинним Законом „Про лізинг” лізинг – це платне користування
предметом лізингу[1]. Відповідно до вимог
цього Закону (пп. 1 п. 1 ст. 4) “сума відшкодування вартості
об’єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового
лізингу має включати не менше 60% вартості об’єкта лізингу, визначеної в день
підписання договору”. Однак договір фінансового лізингу передбачає обов’язковий
перехід права власності на предмет лізингу до лізингоотримувача. Зрозуміло, що
такий перехід може відбутися лише за умови сплати 100% вартості предмета
лізингу лізингодавцю. У Законі „Про лізинг” (п. 2
ст. 16) вказується склад лізингових платежів: “..сума, що відшкодовує при
кожному платежі частину вартості об’єкта лізингу, що амортизується за строк, за
який вноситься лізинговий платіж”[1]. Дану
норму можна трактувати таким чином, що сума відшкодування вартості об’єкта
лізингу в кожному платежі не може перевищувати суму, котра дорівнює
амортизаційним відрахуванням за період, за який вноситься платіж. У свою чергу,
це, на мою думку, є невиправданим обмеженням волі договірних відносин між
учасниками контракту фінансового лізингу. Сума і графік компенсації основної
вартості предмета лізингу лізингодавцю мають бути предметом домовленості між
лізингодавцем та лізингоотримувачем. Сума, що компенсує лізингодавцю частину
вартості предмета лізингу, може бути менше або більше суми амортизаційних
відрахувань за певний період.
В умовах обмеженого застосування товарно-грошових
відносин, заборони підприємництва, фондового постачання, ізоляції від
зовнішнього світу важко собі уявити можливість розвитку лізингу. Проте, у
сучасній економіці лізинг є найбільш перспективним видом договору оренди.
Перехід до лізингу
можна здійснити в декілька етапів. Перший - організаційний. Основна його мета -
створення на локальному рівні (районі, місті і т.д.) організацій (фірм) які
могли б займатися лізинговими операціями, їх засновниками можуть бути різні
господарюючі органи і суб’єкти, підприємства, підрозділи Держпостачу, банки а
також ініціативні групи підприємців. Окремим організаціям у силу фінансових і
інших проблем, тяжко буде справитись самостійно з новими проблемами. Тому можна
організувати лізингові фірми на акціонерній основі. У числі акціонерів бажано
мати банк. Після того, як визначиться коло творців лізингової організації,
вирішується питання про джерела її фінансування. Ними можуть бути (на
початковому етапі) внески засновників, кредити. Цей етап закінчується розробкою нормативно-методичних документів і юридичне оформлення
лізингової фірми.
Другий етап - функціональний. На цьому
відрізку часу лізингова організація починає здійснювати свої функції. На
початку не всі компанії у стані закупити відповідне, призначене для оренди
обладнання. У зв’язку з цим, доцільно в якості першого кроку займатися
посередницькими операціями . В першу чергу вивчається попит і пропозиція. Для
цього певним підприємствам і організація пропонується в спеціальній анкеті
вказати види техніки, які можуть бути передані в довготермінову оренду, і її
умови, а також обладнання і технічні засоби, в яких відчувається особливо
гостра потреба. [4].
У ході першого і
другого етапу вирішуються ще дві важливі задачі: розробляються законодавчі
основи розвитку лізингу, починається підготовка кадрів для цієї сфери.
Третій етап - координуючий. Лізингові
організації створюються спочатку на локальному рівні. По мірі розвитку виникає
необхідність встановити зв’язок між ними і синхронізувати першопочаткові дії в
обмежених, а пізніше у більш широких масштабах. Координуючі функції можуть
виконати органи Держпостачу чи банку. У перспективі з'явиться можливість
сформувати особливу лізингову галузь і визначити її місце у механізмі ринкової
економіки[5].
Підводячи підсумок, дійдемо
висновку, що на відміну від майнового найму і оренди, які оформлюються
двосторонніми договорами між наймодавцем і наймачем, оформлення відносин
лізингу може здійснюватися у формі багатосторонньої угоди за участю
лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об’єкта лізингу або двосторонньої
угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем.
Література