Паламарчук А.О., Чернишева С.В.

АДІ ДВНЗ «ДонНТУ»

СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Туризм у багатьох країнах світу є пріоритетним напрямом розвитку національної економіки та культури. Туристична галузь є складним об’єктом державного управління, тому державне регулювання туризму як багатогранної галузі (включає 40 суміжних галузей народного господарства) є дуже важливою.

Питанням становлення системи державного регулювання туризму приділяли уваги такі вчені, як Гнатюк М.Р., Федорченко В.К., Дьорова Т.А, Гонтай В.Ю. та ін.

Мета статті – визначити етапи та особливості становлення системи державного регулювання туристичної галузі в Україні за роки незалежності.

Всесвітня Туристська Організація (ВТО) стверджує, що в європейських країнах державна політика у сфері туризму впроваджується через центральні органи виконавчої влади, а саме національні туристичні організації, а також за допомогою правових важелів, підтримки туристичної інфраструктури і міжнародної політики [1]. Механізм реалізації туристичної політики включає:

-складання цільових програм із розвитку туризму на рівні держави та регіонів;

-розробку конкретних заходів щодо досягнення поставленої стратегічної мети;

-державне регулювання туристичної галузі.

Починаючи з 1990 р. обсяги в’їзного туризму в Україні скоротилися на 85%. Розпочався масовий виїзд наших громадян за кордон. Такі комерційні поїздки зумовили масове вивезення за кордон вітчизняних товарів і валюти. Єдиний державний орган - Головне управління по іноземному туризму при Раді Міністрів України - припинив існування в 1989 р., а на його базі створили державну корпорацію «Укрінтур», яка не вважала туризм першочерговим заняттям. Такі потужні організації як «Супутник», «Інтурист», «Укрпрофтур» перетворилися на приватні підприємства [2]. З 1990 р. по 1993 р. починається масове формування туристичних організацій, які в основному були зорієнтовані на виїзний туризм. Чимало таких фірм, користуючись практично повною відсутністю контролю з боку держави, менш за все дбали про інтереси туристів, уникали сплати податків.

Із ініціативи тодішнього прем’єр-міністра Л.Д. Кучми було створено в серпні 1993 р. Державний комітет по туризму, що почав діяти як вищий інституційний орган системи управління вітчизняною туристичною сферою, безпосередньо підпорядкований Кабінету Міністрів України. Держкомтуризму передали 52 підприємства загальнодержавної власності [1].

Державний комітет по туризму спрямував свою роботу на впорядкування системи туристичних підприємств, збереження матеріально-технічної бази, активне рекламування вітчизняного туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному ринках. За неповних 3 роки було досягнуто певних зрушень: галузь піднялась із хаосу і безладдя, оформилася організаційно. Було закладено основи для відродження вітчизняного туристичного ринку. Але згідно з Указом Президента України «Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму» від 31 травня 2000 р., Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України став правонаступником трьох державних комітетів, у тому числі Державного комітету України по туризму [2]. Завдяки цим та іншим заходам вдалося дещо впорядкувати діяльність у сфері туризму: зменшилась кількість шахрайства під час організації подорожей за кордон, було розширено асортимент та якість послуг.

Реалізація курсу України на європейську та світову інтеграцію неможлива без динамічного розвитку туризму та законодавчого врегулювання діяльності туристичної сфери України, тому з цією метою ВР України був прийнятий Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р., №324/95-ВР, який зазнав певних змін. Пізніше прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про туризм» від 18 листопада 2003 р. №1282-IV [1].

Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. накреслив стратегічну лінію розвитку туристичної сфери, став свідченням посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої гілок влади до туристичної галузі, її проблем і перспектив [2]. Цей закон із точки зору туристичної діяльності міжнародного законодавства, носить досить декларативний характер. Наше туристичне законодавство настільки недосконале, що не сприймається міжнародним співтовариством. Посольства іноземних держав вивчають українське туристичне законодавство і дають рекомендації своїм громадянам щодо відвідування України.

1998-2005 роки були зорієнтовані на прискорене в туристичній галузі нарощування матеріально-технічної бази та інфраструктури вітчизняного туризму. Пріоритетним стало будівництво нових об’єктів, розміщення та обслуговування туристів, які відповідали сучасним стандартам. Йдеться про стабільне нарощування валютних надходжень, сплати податків та обов’язкових платежів до бюджету. У 1999 р. був прийнятий Указ Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року», який виступив основним орієнтиром у впровадженні державної політики в туристичну сферу.

29 квітня 2002 р. Кабінет Міністрів прийняв нову постанову «Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки» [2]. 18 листопада 2003 року прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про туризм» [2]. На даний момент в Україні затверджені і впроваджуються в життя ряд програм розвитку туризму:

1. «Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 роки» від 29.04.02;

2. «Програма розвитку Криму як цілорічного загальнодержавного та міжнародного курортно-рекреаційного і туристичного центру»;

3. «Програма розбудови туристичної інфраструктури за напрямами національної мережі міжнародних транспортних коридорів на основних транспортних магістралях у 2004-2010 роках», від 12.05.2004 р. [1].

Таким чином, нашій державі необхідно робити все можливе для того, щоб український туризм став високорентабельною галуззю економіки, постійним джерелом валютних надходжень, сприяв розвитку національної культури.

Література

1. Гнатюк М.Р. Закон України «Про туризм»: Постатейний коментар / М.Р. Гнатюк. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – 200 с.

2. Федорченко В.К. Історія туризму в Україні: навч. посіб. / В.К. Федорченко, Т.А. Дьорова. – К.: Вища школа, 2002. – 195 с.