Економічні науки/ 5.Управління трудовими ресурсами

кравчук Ю.Б.

Харківський національний автомобільно-дорожній університет, Україна

Зайнятість як форма реалізації трудового потенціалу

Виходячи з логіки концепції людського розвитку, пріоритетним напрямом політики у сфері зайнятості має бути акцент на зростанні інноваційної ролі трудового потенціалу як складової людського потенціалу і бази формування людського капіталу. Економічна активність, тобто участь у ринку праці, є однією з основних форм участі у суспільному житті, що забезпечує не лише економічне зростання і матеріальний добробут, а й широкі можливості щодо соціалізації та задоволення духовних потреб людини. Таким чином, можливість реалізації трудового потенціалу має не тільки економічний ефект — вона сама належить до потреб людини і може вважатися виявом свободи.

Ефективність реалізації інноваційних важелів трудового потенціалу може підвищуватися у двох напрямах: а) удосконалення якісних характеристик трудового потенціалу, зокрема, підвищення рівня освіти та кваліфікації, накопичення досвіду роботи, покращення стану здоров'я населення, тощо; б) підвищення рівня зайнятості шляхом посилення мотивації трудового потенціалу до економічної активності та створення сприятливих умов для її реалізації.

Зосередимо увагу на другому напряму, який хоча й має дещо екстенсивну, кількісну спрямованість (кінцева мета — збільшення пропозиції робочої сили та обсягів зайнятості), є інноваційним за своєю сутністю, оскільки рівень економічної активності та рівень зайнятості населення належать до узагальнюючих показників розвитку ринку праці. Ці кількісні параметри відображають конкурентність ринкового середовища та ефективність інфраструктури ринку праці. Зрештою, інноваційне забарвлення підвищення рівнів економічної активності та зайнятості населення визначається змістом заходів і механізмів, що застосовуються для його досягнення.

Нині рівень зайнятості населення України є значно нижчим як порівняно з історичною ретроспективою — з радянським періодом, так і з сучасними показниками для більшості європейських країн.

Це означає, що першочерговим завданням інноваційної політики ринку праці має стати пошук ефективних механізмів підвищення економічної активності населення.

І хоча в Україні рівень економічної активності чоловіків віком 15-19 років становить 18,1%, жінок — 14,8%, цей показник істотно вищий, ніж у країнах — нових членах Євросоюзу, необхідно пам'ятати, що значна частина економічної активності молодшої вікової групи в нашій країні зумовлена поширенням зайнятості у напівнатуральних особистих селянських господарствах.

Рівень економічної активності чоловіків віком 20-29 років в Україні доволі близький до показників інших європейських країн. Проте у вікових групах 30-54 років, тобто у найбільш працеактивному віці, він значно нижчий: у країнах ЄС участь у виробництві приймає 92-96% чоловіків віком 30-49 років і 85-90% чоловіків віком 50-54 років, тоді як в Україні відповідні показники становлять максимум 89% у віковій групі 30-49 років та 79,1% у чоловіків віком 50-54 років.

За рівнями економічної активності жінок значне відставання України від західноєвропейських країн спостерігається у вікових групах 20- 29 років та 50-59 років. У першому випадку це пов'язано з відмінностями у повіковій інтенсивності дітородної активності: в українських жінок, як і в інших країнах Центральної та Східної Європи, в цьому віковому інтервалі сконцентровано переважну кількість народжень. У другому — з більш раннім пенсійним віком; як уже зазначалось, у переважній більшості європейських країн встановлено однакову межу пенсійного віку для жінок і чоловіків на рівні 60-65 років [1, с.262].

Водночас необхідно відзначити в Україні доволі високий рівень економічної активності населення пенсійного віку. Наприклад, у Франції, де пенсійний вік становить 60 років, у віці 60-64 років брали участь у виробництві лише 15,4% чоловіків і 13,4% жінок. В Україні відповідні показники становили 32,2% та 24,7% (при тому, що у жінок пенсійний вік становить 55 років). Частково це пояснюється залученням осіб старше працездатного віку до зайнятості в особистих селянських господарствах.

Проте цілком зрозуміло, що наявний віковий тренд рівня економічної активності населення України є абсолютно неприйнятним, особливо це стосується чоловіків.

Важливе значення має також питання щодо економічної активності української молоді. У 2006 р. з загальної кількості економічно активного населення віком 15-24 років (для дослідження ринку праці в міжнародних порівняннях береться саме такий віковий інтервал) більше чверті, або 804,5 тис. осіб були зайняті у неформальному секторі — переважно в особистих селянських господарствах [2, с. 64, 99]. Тобто і без того низький рівень економічної активності молоді значною мірою формується за рахунок паліативної зайнятості. Найпоширеніша причина неучасті молоді у виробництві — навчання, саме цю причину називають 88% чоловіків та 78% жінок серед економічно неактивного населення віком 15-24 років. Водночас слід зазначити, що у країнах Західної Європи показники охоплення дітей та молоді навчанням усіх рівнів освіти значно вищі, ніж в Україні і близькі до максимального (100%) значення, проте це не заважає широкій участі молоді у виробництві.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що стратегічним напрямом інноваційної політики зайнятості має бути мотивація населення до самореалізації через участь у ринку праці, активізація поведінки громадян щодо реалізації можливостей забезпечувати свій добробут власними силами. Серед багатьох причин сучасної слабкої мотивації слід виділити дві головні: застарілу модель соціального захисту і низьку оплату праці.

Хоча Україна одержала статус країни з ринковою економікою, вітчизняна система соціального захисту збереглася практично в тому вигляді, що була за радянських часів. Успадкований тягар роздутих соціальних зобов'язань, які доволі часто є необґрунтованими, несправедливими і, зрештою, невиправданими, тобто мають низьку ефективність або дають лише короткочасним результат, стає дедалі відчутнішим, перетворюється на один з головних гальмівних чинників на шляху розбудови соціальної, але й конкурентоспроможної економіки.

Сучасна система соціального захисту в Україні страждає на вади, притаманні бідній країні з соціалістичною доктриною: влада прагне надати допомогу надто широкому колу своїх громадян, що далеко виходить за межі фінансових можливостей держави, а безпосередні виплати (чи то по страхових подіях, чи то у формі соціальної допомоги) є дуже низькими і не запобігають бідності. Неприпустимо високе співвідношення різноманітних трансфертних виплат із заробітною платою протидіє настановам населення на активну економічну діяльність і провокує утриманські настрої в суспільстві.

Соціальна політика – практично це політика, спрямована на підтримку бідних верств населення за рахунок перерозподілу доходів середнього класу суспільства, а не на подолання бідності як такої. Безпосередніми наслідками цієї політики є загострення вже існуючих проблем, пов’язаних з надмірним розшаруванням суспільства, низькими стандартами оплати праці і поширенням бідності навіть серед працюючих.

Проблема бідності працюючого населення нині постає особливо гостро. Впродовж останніх років відстань між розмірами мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму для працездатних осіб і національною межею бідності практично не скорочується.

Незважаючи на швидке зростання, досягнутий середній рівень заробітної плати не може вважатися високим або принаймні достатнім, особливо з огляду на те, що доходи від зайнятості повинні бути матеріальною основою добробуту не тільки для працюючих та їхніх родин, а й усього населення.

Ще одним підтвердженням низького рівня заробітної плати можна вважати той факт, що рівень економічної активності населення за період росту заробітної плати практично не підвищився. Базова закономірність ринку праці полягає в тому, що за більш високого розміру заробітку більша кількість людей буде пропонувати свою робочу силу, тобто віддача трудового потенціалу буде зростати. Проте в Україні таких тенденцій поки що не спостерігається. Серед населення найбільш працеактивного віку — 25-49 років — в окремі роки відбувалося навіть деяке зниження рівня економічної активності. Це може означати лише одне: сучасний розмір заробітної плати не сприймається населенням як гідний або як належний, він не приваблює і не мобілізує трудовий потенціал.

Важливість вирішення проблем оплати праці багаторазово посилюється в контексті необхідності запровадження європейських стандартів якості життя. Глобалізація і формування транснаціональних ринків праці означають постійну втрату Україною трудового потенціалу через відплив найбільш активної і конкурентоспроможної частини населення за кордон, якщо там вона може заробляти більше, ніж в Україні. Сьогодні за межами України працює 7-8 млн. українців. Протидіяти цьому процесу можна лише через значне підвищення заробітної плати.

Без високої заробітної плати не може бути і високих соціальних трансфертів, а отже, низький рівень оплати праці є чинником бідності не тільки працюючого населення, а й непрацездатних його верств. Низька заробітна плата може стати головною перешкодою формування розвинутої ринкової економіки європейського зразка. Тому без кардинального реформування системи оплати праці неможливо розв'язати гострі соціально-економічні проблеми, що існують у суспільстві, вивести зростання трудового потенціалу у число найважливіших пріоритетів соціально-економічної політики.

Уже найближчим часом необхідно вирішити питання щодо приведення розміру мінімальної заробітної плати у відповідність до прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Це необхідно для забезпечення нормального співвідношення двох основних соціальних стандартів і реалізації відтворювальної функції заробітної плати. Водночас прийняття прожиткового мінімуму для працездатних осіб за мінімальний розмір заробітної плати надалі може стати стримувальним чинником щодо подальшого перегляду методики його визначення через небажаність додаткових витрат.

Сучасний рівень розвитку ставить вимоги щодо створення не просто достатньої кількості робочих місць, а робочих місць відповідної якості, здатних забезпечити повну продуктивну зайнятість в умовах свободи, рівності, безпеки та людської гідності.

Існуючий розподіл робочих місць (зайнятих і вакантних) за видами економічної діяльності та професійними групами, що є відображенням структури попиту на робочу силу вітчизняної економіки, абсолютно не відповідає потребам інноваційної моделі розвитку. Є нагальна необхідність впровадження нової стратегії розміщення робочих місць, спрямованої на модернізацію структури економіки і зайнятості населення. Нові робочі місця мають оцінюватися не лише за критеріями продуктивності та умовами праці, а й за можливостями розвитку працівників, перспективами нагромадження людського капіталу.

Створення нових робочих місць необхідне у високотехнологічних, інформаційних галузях. Заміна та модернізація робочих місць потрібні у сільському господарстві, промисловості та будівництві з метою впровадження сучасних прогресивних технологій, здатних підвищити продуктивність праці, послабити вплив несприятливих чинників на здоров'я працівників, знизити рівень виробничого травматизму. Додаткові нові робочі місця слід створювати переважно у сфері послуг, де існує незадоволений споживчий попит, що не може бути компенсований імпортом.

Основною функцією держави стає регулювання ринку праці, метою якого у соціально орієнтованій економіці має бути створення умов для реалізації громадянами прав на працю і підприємництво.

Юридичне визначення безробітних у Законі України «Про зайнятість населення» орієнтоване не фактичне становище людини на ринку праці, а на формальні ознаки: вік, працездатність, відсутність доходів. Це призводить до вихолощення самої сутності явища безробіття, його невідповідності стандартам Міжнародної організації праці. Значні групи економічно активного населення, молодше і старше працездатного віку, а також інваліди фактично залишаються поза межами державної політики зайнятості.

Відмінності у критеріях визначення безробітних за стандартами Міжнародної організації праці і раціональним законодавством призводять до протиріч у співвідношенні показників безробіття за даними обстежень економічної активності населення та Державної служби зайнятості: за результатами обстеження економічної активності населення протягом всього періоду спостереження фактична чисельність безробітних удвічі більша за офіційно зареєстровану. Зіставлення альтернативних показників безробіття дає змогу зробити висновок, що значна частина населення (особливо серед міських мешканців) не розраховує на державну допомогу в пошуках роботи, намагаючись працевлаштуватися самостійно. Це свідчить про недостатній рівень довіри населення щодо можливості знайти привабливі робочі місця через Державну службу зайнятості.

Щороку стабільно зростає чисельність осіб, направлених на професійну підготовку за допомогою служби зайнятості. Без сумніву, цей напрям соціальних послуг необхідний, оскільки нарощення освітнього та професійно-кваліфікаційного потенціалу є основою підвищення конкурентоспроможності на ринку праці. Разом з тим кількість безробітних, які проходять профпідготовку за кошти Державної служби зайнятості (тобто за рахунок внесків страхування на випадок безробіття), поступово наближається до чисельності працівників, які проходять таку підготовку за рахунок коштів підприємств. Тобто Державна служба зайнятості поступово перетворюється на одного з провідних агентів із закупівлі послуг професійної освіти.

Література:

1.Людський розвиток в Україні: інноваційний вимір (колективна монографія) / За ред. Е.М. Лібанової. — К.: Інт демографії та соціальних досліджень НАН України, 2008. - 383 с. 2. Економічна активність населення України 2006: стат. зб. / Держкомстат України, 2007.