Моісєєва Ф. А.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Феномен мови у комунікації

В статті розглядається феномен мови як специфічний предмет, без якого незавершений майже жодний метод дослідження гуманітарної сфери знання, який став однією із характерних рис соціально-комунікативної діяльності нашого часу. Проблема точності вираження і розуміння зайняла центральне місце не тільки у цієї сфері, але й у спілкуванні в цілому.

У теперішній час стає актуальним дослідження різних форм прояву егоцентризму й антропоцентризму мови, аналіз комунікативного простору, в якому виявляються, з одного боку, мовна особистість, людина як винахідник і носій мови, а з іншого боку – мова як відображення сутності і намірів людини, її своєрідності й унікальності, ментальності й емоційності. У другій половині ХХ ст. західними, зокрема, німецькими, філософами було висунуто низку нових парадигм філософської та соціологічної теорії форм соціальної інтеграції, узгодження особистісних і суспільних інтересів, окремих і загальних цілей та цінностей. Однією з таких парадигм, після «буття» та «свідомості», стала парадигма комунікації. Її осердям є трансцендентальна (К. Апель), або універсальна (Ю. Хабермас) мовленнєва прагматика, яка детермінує одне із найважливіших напрямів сучасної західної філософської думки – комунікативну філософію. Щодо мови, то цей феномен розглядався ще з античних часів – у Платона, Геракліта, Аристотеля, стоїків. Період середньовіччя являє суперечки між номіналістами і реалістами про онтологічну природу мови. Тільки в період Нових часів виникають наукові уявлення про мову як феномен людської культури. Заслуговує на увагу дослідження Вільгельма фон Гумбольдта про діяльнісно-енергетичну концепцію мови. Як вважав цей філософ, мова віддзеркалює «самобутність народного духу», і відповідно до цього, будь-яка мова характеризується власною структурою. За Гумбольдтом, ментальність носіїв мови формує її «внутрішню форму», також відбувається взаємодія мови та народу й у зворотному напрямку – мова формує його уявлення про світ. Мислитель наполягав на існуванні взаємозалежності мови, мислення, світосприйняття, картини світу, що склалася у її носіїв. Людина отримує знання про світ із мови. Таким чином, мова стає об’єктом філософських досліджень і пов’язується з багатьма іншими філософськими категоріями. Можна спостерігати, що ці погляди розвиваються у сучасній філософії культури, філософії мови, а також в антропології.

Розмаїтість видів соціальної взаємодії контекстів і намірів учасників спілкування знаходить своє відображення в різних мовленнєвих жанрах – від повсякденної розмови до емоційних визнань, від ділових нарад і переговорів до виступу в засобах масової інформації. При цьому мовленнєве спілкування через уявлення, мотиви, установки, емоції визначає соціальні і міжособистісні відносини. Мова в переговорній діяльності застосовується як основний засіб комунікації. Вона виражає специфічні риси переговорного дискурсу, тому можна говорити про існування особливої мови переговорів, яка містить специфічні канонізовані висловлення та кліше.

Якщо на початку ХХ ст. науковців займало питання, як мова улаштована, то у другій його половині більше уваги приділялось тому, як мова функціонує. Незважаючи на різність індивідуальних підходів дослідників до питання ролі мови в комунікації, всіх їх об’єднує інтерес до екстралінгвістичних, соціально-культурних, етнокультурних аспектів спілкування, зокрема, вивчаються ролі комунікантів та їх вербальна поведінка, взаємодія вербальних та невербальних каналів комунікації. Але багато її аспектів ще залишаються невизначеними.

У практиці застосування мови учасники комунікації вимушені складати новий лінгвістичний код, використовуючи різні комбінації висловлень, адаптуючи мову до різних контекстів, у тому числі й до переговорного процесу. Наявність такої мовної творчості є основною умовою комунікації. Дійсно, якщо учасники переговорів оперують різним трактуванням предмета переговорів, то виникає потреба узгодження для складання такого комунікативного коду, який буде сприйнятливим для них. Таким чином, актуальним питанням сучасного філософського дослідження переговорів є співвідношення понять «комунікація», «мова», «мислення».

Мова визначає форму мислення, яка втілюється у відповідному мовленнєвому коді. За класичною парадигмою філософії, світ відображається у свідомості людини як копія, а процес пізнання розуміється як відображення, копіювання реальності. Відповідно до цих уявлень, мова відображає зміст, який існує в зовні відносно суб’єкта пізнання. Філософія трансценденталізму, навпаки, відносить змісти до суб’єкта, який їх формує та вносить до буття – така модель визначається як проективна конструктивна (філософи від Декарта до Канта). Інтерсуб’єктивна парадигма у філософії представляє зміст не належним суб’єктові, у неї мова розглядається як простір його конструювання. Ю. Хабермас розподіляє спільні сенси, що виробляються в процесі комунікативної дії, на різні сфери. Мовна гра проходить нормальним чином, якщо діючий та промовляючий суб’єкт будує свої висловлення так, що він:

а) може інтенціонально повідомляти і відповідно розуміти прагматичний сенс міжособових відносин (які можна вербалізувати у мовленнєвих актах);

б) може інтенціонально повідомляти і відповідно розуміти значення, сенс об’єктивованих у реченнях змістів висловлень;

в) не ставить під сумнів претензії на значущість тих думок, що перебувають у процесі комунікації;

г) може визнавати претензії на значущість кожної норми дії, що виникає залежно від обставин.

Коммунікативна раціональність визнається філософом основою дискурсу та трактується як консенсус – стан відсутності примусових стосунків, що увійшли до структур комунікації та стоять на перешкоді свідомому розв’язанню конфліктів або їх врегулюванню. Консенсус стає умовою успішної діяльності людей. Він стосується запропонованого змісту висловлень, а також думок і намірів, як інтерсуб’єктивно значущих взаємноочікуваних вчинків, що супроводжують комунікативні висловлення. Ю. Хабермас розглядає комунікативну дію та дискурс як різні сторони процесу комунікації. Комунікативна дія містить інші різного роду дії, вчинки, переживання, які втілюються мовними висловленнями. Значення та сенси, що використовуються при цьому, являють собою процес обміну інформацією. Дискурс – це тільки мовні висловлення, а вчинки, інші дії, а також стан учасників комунікації виходять за його межі, не стають його складовими частинами. В дискурсі значення та сенси застосовуються як позначення проблем та претензій, однак при цьому передача інформації не відбувається.

Кожному типу комунікації відповідає свій тип соціуму. Більш того, тип комунікації є визначальним чинником розвитку суспільства. Ю. Хабермас стверджує, що будь-яка теорія комунікації є теорією суспільства. Соціальна дійсність розглядається як система, але виступаюча як підсистема загального комунікативного континуума. За думкою Ю. Хабермаса, саме мова (мовлення), комунікація є унікальною та найбільш суттєвою характерною ознакою людини. Комунікативна взаємодія суб’єктів «координується не за допомогою егоцентричних розрахунків на успіх, а через досягнення порозуміння. В комунікативній дії учасники з самого початку орієнтовані на власний успіх; вони переслідують власні цілі при умові, що зможуть узгодити плани своїх дій на основі загальних визначень ситуації». Спираючись на таку позицію, можна стверджувати, що мова застосовується як інструмент порозуміння між учасниками спілкування.