Політологія /6. Проблеми взаємодії влади і громадськості (вітчизняний і зарубіжний досвід)

к. соц. н., доцент Сахань О.М.

Національний університет

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м.Харків

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ДЕСТРУКЦІЇ ВЛАДИ

ЯК ЧИННИК КОНФЛІКТНОСТІ

У ФУНКЦІОНУВАННІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Політико-правові деструкції влади як чинник конфліктності у функціонуванні української держави проявляються у деструктивних рішеннях влади і наслідках, до яких вони призводять – порушенні структури самої влади, нестабільності існуючого в Україні конституційного ладу, загостренні конфліктів між різними гілками влади та поширенні управлінської кризи, гостроті протистояння влади й опозиції, бюрократизації суспільства, гальмуванні розвитку громадянського суспільства, порушенні конституційних прав і свобод людини, поглиблені соціальної нерівності в суспільстві тощо.

В Україні, як і в інших посттоталітарних державах, не існує високої культури управління політичними конфліктами, що дає змогу швидко і безпомилково знаходити найоптимальніші шляхи і методи, які можуть сприяти розв’язанню конфлікту із врахуванням і максимально можливим задоволенням інтересів усіх конфліктуючих сторін. Тому пошук засобів запобігання конфліктності функціонування нашої держави, що спричинені політико-правовими деструкціями влади є актуальним і потребує всебічного дослідження, розробки загальних і конкретних схем регулювання і вирішення конфліктів в Україні.

Більшість населення стали сприймати політичну конфліктність в нашій країні як ознаку соціальної нестабільності, кризи влади, вияв надмірних амбіцій окремих політиків та переважання особистих і групових інтересів у їхніх діях над загальнонаціональними, перш за все, як намагання еліти мати доступ до економічних ресурсів країни, можливість ними розпоряджатися та управляти державою.

Сучасний стан конфліктності в Україні має ознаки внутрішньодержавної загальнонаціональної кризи, яка багато в чому спричинена та залежать від деструктивності політичної влади країни. З одної сторони, наявна в країні деструкція влади сприяє появі та лише загострює політичні конфлікти, з іншої – сама конфліктність функціонування української держави призводять до ще більшої деструктивності.

Наслідки наймасштабнішої з часів незалежності України кризи, яка охопила всі структури суспільства та спричинила виникнення і розвиток безлічі соціальних суперечностей і зіткнень, в тому числі, перманентні загострення політичних конфліктів, вивільнили «конфліктний потенціал», який був закладений у перехідній політичній системі нашої молодої держави, в її організації та методах управління, негативно вплинули на свідомість та настрої громадян.

На ґрунті сформованих суперечливих настанов, подвійної моралі, закріплення недовіри до інститутів влади, посилення когнітивного дисонансу виникла соціальна фрустрація, політична пасивність і відсторонення більшості населення від політики. Масове розчарування в політичних лідерах внаслідок, з одного боку, завищених та не реалізованих очікувань, а з іншого, цинізму та «зрадництва» у відстоюванні дрібних, але особистих інтересів політичних лідерів призвело до того, що українські виборці дедалі в меншій кількості ходять на виборчі дільниці, тобто, підвищується рівень абсентеїзму (небажання, відмова громадян йти на вибори і голосувати). Так, відвідуваність виборчих дільниць у 80-ті роки складала 99,9 %, а вже у 1998 р. – 63,8 %; на президентських виборах 1999 р. – 74,9 %, на виборах 2002, 2006 і 2007 років електоральна участь досягала 70%. Зневіра громадян в політичних лідерах та загальна політична апатії призвела до значного зменшення виборців на президентських виборах 2010 р. та у виборчої кампанії 31 жовтня 2010 р. в місцеві органи влади, в якій взяли участь лише 45-50% громадян країни! [1].

Для порівняння, у Західній Європі, зокрема, у Великій Британії, Франції, Німеччині, явка виборців на дільниці складає близько 40%, тому, що європейцям байдуже яка демократична партія прийде до влади, в них усі політичні сили будуть дбати про добробут та розвиток держави. В цих країнах люди керуються принципами лібералізму та демократії і вважають, що йти чи не йти на вибори, це вільний вибір кожного громадянина.

Ситуація, що склалася в Україні після виборчих кампанії 2010 року є дуже небезпечною, оскільки до виборчих дільниць приходили здебільшого політично зацікавленні та фанатичні люди, в основному адміністративний (держслужбовці, в’язні, військові), лівий та право радикальний електорат, який утворився з найдисциплінованіших виборців. В результаті до влади прийшли ті політичні сили, які отримали підтримку у виборців з позитивним ставленням до тоталітарного режиму. Наприклад, в Донбасі, на Півдні та Сході країни В. Януковича підтримали від 40-50% електорату, 13-14% – на Півночі та в Центрі, а також 8% на Заході. Серед виборців лідера Партії регіонів переважали люди із середньою та середньою спеціальною освітою, головним чином, мешканців міст, підтримка яких була в 1,5 рази вищою ніж у його основних опонентів та виборці старшого віку, найбільш визначені у своєму виборі та орієнтованих на диктаторську владу.

В Європі та у Південній Америці за умов конфліктності функціонування держави, яку також спричинювали деякі політико-правові деструкції, владу в країні часто захоплювали демагоги і диктатори. Тож вибори у поєднанні з економічною кризою при демократичній формі правління, часто сприяють перемозі радикальних політичних сил, або ж збільшенню їх позицій та показників, які потім успішно використаються на парламентських виборах. Внаслідок виборів у Німеччині, при масовому абсентеїзмі ліберально-демократичного електорату в 30-ті рр. ХХ ст. до влади прийшов Адольф Гітлер.

Сучасна місцева чи регіональна еліта використовує для мобілізації (залучення) населення до конфлікту із своїми опонентами спекулятивні теми геополітичних орієнтацій України, другої державної мови тощо, які звелися в уявленні критичної маси виборців до протиборства двох моделей розвитку, двох суспільно-політичних «проектів». Ці деструктивні, з точки зору творення нації та розвитку держави, теми слугують лише «оболонкою», практично не рухаються вперед і після приходу до влади тієї чи іншої сторони, хоча дозволяють різним політикам досягати максимального електорального ефекту на поглибленні політичної конфліктності, як основної лінії своїх виборчих стратегій. Мобілізація електорату політиками за даним принципом (за порадами політтехнологів) запустила в дію механізм протистояння територій, двох економік, двох мов, двох геополітичних орієнтирів та, зрештою, двох систем цінностей. Це не що інше, як механізм саморуйнації політичної нації. Чинні політики, внаслідок власної некомпетентності чи відсутності належного державним діячам патріотизму, не вбачають у цьому загрози для України. Для них головне – розширити сферу впливу та зміцнити свої позиції у владі. Зворотнім боком безвідповідальності політиків стає безвідповідальність громадян, «громадянський саботаж» і загальна криза ідеї громадянськості. 

Сьогодні внаслідок незрілості політичної еліти України під загрозою опинилися самі демократичні принципи, процедури та цінності. Глибинним мотивом політичних конфліктів в нашому суспільстві є бажання їх учасників уникнути відповідальності, намагання перекласти її на партнера по владі, з причин низького професіоналізму політиків, їх невмілого керівництва, відсутності моральності. Люди, які прийшли до влади революційним шляхом, рідко стають конструктивними державотворцями, а продовжують діяти радикально і живуть за законами революційного часу. Відомо, що 90% людей, що потрапляють у владу в нашій країні, розглядають її виключно як інструмент власного збагачення, а ще 9% – як інструмент підняття свого іміджу та авторитету. Тому більшість політиків себе повністю дискредитували не виконанням більшості передвиборчих обіцянок, непослідовністю, брехливістю, зрадництвом, корупційністю тощо. Власне, цим і можна пояснити багаторічну нестабільність, постійну політичну та економічну кризу, слабкість влади та впливову деструктивність опозиції. Якщо так буде продовжуватися й далі – похитнеться також віра в демократичний спосіб управління. 

Слабкістю політичного соціуму України є занадто широкий і неструктурований спектр політичних сил, що в свою чергу ускладнює процес консолідації цих сил. Наявність ряду рівно потужних політико-економічних груп провокує постійні спроби змінити ситуацію на свою користь. В цих умовах владні структури не уникають популістських рішень, а опозиція – системних деструкцій щодо влади. Як механізм на протязі останніх років використовуються вибори, які фінансово знесилюють сторони, а після виборів через механізм цін та податків знекровлюють суспільство. Маховик цін, розкручуючись, зупиняє виробництво, збільшує безробіття, стає суттєвою перепоною оновлення економіки, значна частина українців у продуктивному віці реагуватиме на кризові явища традиційно – через трудову або політичну еміграцію. Отже, влада зацікавлена у формуванні та підтриманні штучних конфліктів, аби відвернути увагу від головних проблем сьогодення.

Найбільш гострі конфлікти в нашій державі відбулися в останні декілька років. Передвиборчі парламентські марафони, президентські кампанії давали можливість спостерігати все яскравіші прояви владної боротьби, про яку говорили в усіх верствах населення, родини розподілялися відповідно за кольором тих хто мітингує, населення країни перетворилося у вболівальників своїх політичних команд і сприймали їх поразку, як особисту драму життя. Поширення конфліктності в державі від органів влади до пересичених громадян призвела до масової психологічної травматизації населення, віддалені наслідки якої, за наявними даними, ще гірші, ніж безпосередні емоційні реакції розчарування, страху або гніву

Відомо, що кредит довір’я, що надається владі в ході виборчої кампанії або референдуму, як показує історія, вельми недовговічний. Період після останніх президентських виборів не зняв напруження в українському суспільстві. Управління нової влади протягом всього терміну не дозволяє об’єктивно проаналізувати стан всіх аспектів життя українського народу, адже в цих управлінських діях є багато суперечливих акцій і тривожних тенденцій, наприклад, незадоволення частиною суспільства політикою нової влади є дуже небезпечним станом, за ним – відчуження, депресія і приховане бажання помсти не так безпосереднім політичним противникам, як усім тим, хто «не такий». Хоча незначний потенціал оптимізму в окремої частини громадян зберігається і не останню роль тут грають найняті політтехнологи, які в період занепаду авторитету парламентаризму і цінностей демократії, за умов інфляції та економічної кризи, успішно запускають в народ ідеї наведення порядку, зміцнення вертикалі влади, сильної жорсткої руки, боротьби з владною корупцією. Крім того в складний період функціонування української держави мають місце різні дешеві політичні пророцтва, що добре діють на найменш захищенні та найбільш довірливі верстви населення, особливо селян. Дедалі більше політиків закликають покінчити з демократією та на тлі прагнення «порядку» й «сильної руки» встановити авторитарний режим, що виведе Україну з кризи, забезпечить стабільний розвиток, та припинить роздирання держави різними політичними силами.

Для протидії політико-правової деструкції влади та зменшення конфліктності української держави необхідно розпочати конструктивний діалог між усіма політичними силами країни, виробити єдину «концепцію майбутнього», котра базуватиметься не на порожніх політичних заявах чи амбіціях, а на достовірних фактах, підкріплених документально, висновках та дослідженнях фахівців. Політичні партії мали б представляти інтереси соціальних груп, а не територій. Стратегічний курс держави потребує забезпечення політичної стабільності, злагоди та консолідації суспільства. В українських умовах це можливо лише у процесі становлення громадянського суспільства, неухильного економічного розвитку, гарантій особистих прав та свобод усіх без винятку громадян України, інтеграції в «золотий мільярд», раціоналізації політики, формування політико-правової культури суспільства.

Література:

1. Що спричиняє виникнення конфліктів. – Режим доступу : http://edu.cirs.kiev.ua/component/content/article/78--e-o-.html