Лавріненко О. В., кандидат юридичних наук, доцент, Донецький юридичний інститут Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка

Галузеві принципи обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці та єдності й диференціації правового регулювання умов праці: проблеми взаємодії й нормативної структуризації в новому Трудовому кодексі України та характер їхнього кореляційного зв’язку із предметом та методами трудового права

Актуальність дослідження понятійного апарату та механізму реалізації галузевих принципів трудового права обумовлена реформування законодавства про працю, необхідністю прийняття більш досконалого, порівняно із чинним КЗпП України, базового кодифікованого закону – Трудового кодексу. Між тим, системний аналіз змісту проекту Трудового кодексу України (р/н 1108) (далі – ТКУ) дає підстави для низки критичних зауважень: по-перше, у ст. 3 «Основні засади правового регулювання трудових відносин» Кодексу пропонується закріпити аж 19 галузевих принципів, серед яких немає такого визначального для всієї галузі трудового права принципу («засади»), як принцип обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці, що є категорично неприпустимим. По-друге, у ст. 6 «Регулювання трудових відносин» проекту ТКУ, на наш погляд, ігноруючи по суті вирішальну роль і значення трудового договору та пріоритетне значення такого Кодексу в системі трудо-правових нормативно-правових актів, пропонується закріпити, положення про те, що «трудове законодавство регулює трудові відносини, визначені цим Кодексом... Відносини, пов’язані із проходженням служби в органах внутрішніх справ... регулюються трудовим законодавством, якщо інше не передбачено спеціальними законами». Методологічно такий підхід є хибним, адже, як можуть ті чи інші спеціальні поточні закони по суті повністю скасовувати дію загальних – засадничих за характером положень спеціального кодифікованого нормативного акту? На практиці це призведе до системних порушень трудових прав окремих категорій працівників, у тому числі ОВС України, «декларатизацію» загальних гарантійних положень Кодексу. У ст. 6 ТКУ має йтись не про «інше», що потенційно «деформує» або навіть «знищує» можливість однозначного розуміння галузевої належності службово-трудових відносин, а про особливості (диференціацію) правового регулювання умов праці такої категорії найманих працівників, та, що має наразі неабияке значення, суворо в межах, передбачених Кодексом. Зауважимо, що останнє положення (механізм диференціювання умов праці) закладено розробниками в проект ТКУ – у ст. 12 «Акти трудового законодавства», де, зокрема, передбачено, що «основним актом трудового законодавства України є Трудовий кодекс України. Актами трудового законодавства є також закони, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу і містять норми, що регулюють трудові відносини. Законами можуть установлюватися особливості регулювання трудових відносин державних службовців, працівників аварійно-рятувальних служб, членів екіпажів морських, річкових та повітряних суден, працівників, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами, та інших категорій працівників. Якщо суб’єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює трудові відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов’язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Трудового кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Трудового кодексу України». Але, як бачимо, означений механізм диференціювання умов праці окремих категорій працівників пропонується використовувати лише в тому випадку, коли йдеться про необхідність урегулювання певних видів трудових відносин, яке відрізняється від того, що передбачено Кодексом. А в нашому випадку?.. Свідомо чи ні, але по суті застосування цього механізму-гарантії для сфери правового регулювання службово-трудових відносин працівників ОВС «заблоковано» розробниками ТКУ через використання такого формулювання в ст. 6 «Регулювання трудових відносин» проекту ТКУ, як «відносини, пов’язані із проходженням служби в органах внутрішніх справ... регулюються трудовим законодавством, якщо інше не передбачено спеціальними законами». Виходить, «інше» (а тут мова йде, як свідчить усталена практика «відомчого нормотворення», як правило, про «завуальоване» зниження рівня трудових гарантій, обсягу тих чи інших трудових прав працівників ОВС порівняно з іншими категоріями працюючих за трудовим договором), можна запроваджувати, наприклад, на рівні спеціальних норм законів про ОВС, про дисциплінарний статут ОВС тощо, але це аж ніяк не передбачає («не запускає») використання, передбаченого ст. 12 проекту ТКУ, механізму диференціації через внесення одночасно змін і до ТКУ, що є, як на нас, дійсно, важливою гарантією дотримання насамперед гарантій трудових прав найманих працівників. «Інше» – відхід від положень ТКУ (а потенційно – і від трудового права. Так воно, скоріше за все й буде на практиці), за логікою редакції ст. 6 ТКУ – це те, що передбачено (допускається) самим Кодексом (!), а не «те, що регулює трудові відносини інакше, ніж цей Кодекс». Виходить парадоксальна ситуація: сам Кодекс потенційно допускає виведення зі сфери його (а потенційно й трудового права) дії правового регулювання окремої категорії працівників?.. То тоді постає запитання: службово-трудові відносини працівників ОВС згідно із прямим приписом ст. 6 «Регулювання трудових відносин» проекту ТКУ («відносини, пов’язані із проходженням служби в органах внутрішніх справ... регулюються трудовим законодавством...») є різновидом соціально-трудових відносин, мають трудо-правову природу, чи правове регулювання останніх (а за логікою розробників ТКУ воно саме так), просто передбачає субсидіарне застосування норм цього Кодексу?..

Усе означене свідчить про явну недосконалість запропонованого в ТКУ механізму взаємодії й реалізації галузевих принципів обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці та єдності й диференціації правового регулювання трудових відносин.

Як у загальній теорії права, так і на рівні галузевих юридичних наук , у тому числі й трудового права, усталеним уважається підхід, за яким виокремлення певної галузі права здійснюється на підставі двох основних критеріїв – предмет та метод (и) правового регулювання. Між тим, наявна практика свідчить, що до галузеутворюючих критеріїв відносяться й інші – наприклад, наявність відповідної системи спеціального законодавства чи кодифікаційного акту, зацікавленість законодавця у виділенні окремої галузі тощо. Перелік галузеутворюючих критеріїв слід вибудовувати на ієрархічній основі, позаяк деякі критерії очевидно мають взагалі другорядне значення, окремі з них – є вельми спірними чи взагалі заперечними. На наш погляд, існуючі загальнотеоретичні постулати підлягають частковому перегляду й уточненню, з урахуванням насамперед того, що головними (первинними) галузеутворюючими критеріями є наявність предмету правового регулювання як сукупності певних груп суспільних відносин та системи галузевих («основних») принципів, яка вибудовується, а згодом і набуває нормативного закріплення (єдність таких принципів і галузевих норм є діалектичною, адже принципи дістають вияв у нормах, а норми права, згруповані за ознакою загальності змісту, виражають певну ідею, себто є засобами об’єктивації принципів), на основі наявного кореляційного зв’язку з предметом та методом (ами) правового регулювання відповідної галузі права. Система галузевих принципів є, як на нас, визначальною, детермінуючою за характером під час вибору арсеналу методів правового регулювання та безпосередньої характеристики особливостей їхнього вияву в процесі регулювання конкретних груп суспільних відносин, що формують предмет даної галузі права.

Оскільки галузеві принципи є основою, вихідними й керівними засадами будь-якої галузі права як системи норм, то цілком очевидно й природно, що останні є водночас і основою, «стрижнем» того методу (ів), за допомогою якого (их) відбувається регулювання відповідних груп суспільних відносин. Галузеві правові принципи визначають специфіку, особливості методу (ів), притаманного (их) тій чи іншій галузі права, але на відміну від методів такі принципи є явищами, по-перше, більш високого порядку абстрагування, а тому – первинними, передуючими, а, по-друге, вони співвідносяться як категорії «сутності» та «явища», а відтак повинні розглядатися в різних площинах. Якщо «сутність» (принципи) є чимось загальним, то «явище» (методи (и)) – одиничним, яке виражає лише якийсь момент вияву «сутності» у певному сегменті (стадії) процесу правового регулювання; якщо «сутність» є чимось глибоким і внутрішнім, то «явище» – зовнішнім, ситуативне об’єктивованим. Саме тому галузеві принципи перебувають біля витоків конструювання галузей права: законодавець, перш ніж впровадити той чи інший метод у структуру певної галузі права, зреалізувати прийом, тип чи засіб правового регулювання має обов’язково попередньо визначитися із системою й сутністю відповідних галузевих принципів та неухильне надалі керуватися останніми. Така взаємозалежність галузевих принципів і методів правового регулювання позначається на визначенні та змісті як перших, так і других: наприклад, у доктрині трудового права широко відоме явище, коли застосування (поєднання) єдності й диференціації правового регулювання трудових відносин кваліфікується і як окремий галузевий принцип, і як характерна особливість, специфічна ознака, риса галузевого методу (ів). При цьому, що має тут неабияке методологічне значення, система галузевих принципів має конструюватися з обов’язковим урахуванням того, що за статусом галузевий принцип є одним із головних критеріїв, що дозволяє структуризувати, виокремити галузь у загальній системі права; він органічне взаємодіє у своїй системі з іншими її складниками – галузевими принципами; такий принцип відображає лише ті риси галузі права, які мають найвагоміше суспільно-юридичне значення в конкретних історичних умовах.

Природною вбачається наявність системного зв’язку всіх галузевих принципів із предметом галузі трудового права. Первинним за характером кореляційного зв’язку виступає предмет правового регулювання, а система галузевих принципів є похідною за статусом, але водночас таким само, як і предмет правового регулювання, основним чинником (критерієм) самостійності галузі трудового права. Галузеві принципи є визначальними під час вибору арсеналу методів (способів, прийомів) правового регулювання та характеристики особливостей їхнього вияву в процесі регулювання конкретних груп суспільно-трудових відносин, що сукупно формують предмет галузі трудового права.