История / 2. Общая история
Куцяк А. .
Національний технічний університет
України
«Київський політехнічний інститут»
Основні проблеми становлення
Української
Православної Церкви
Київського Патріархату
Релігія і церква
одні з найважливіших аспектів людського життя. Адже саме в них людина шукає
спокій для душі і тіла, в найтяжчі моменти життя вона заходить прихисток у
церкві. Робота допоможе глибше зрозуміти переконання церковних діячів. Метою
роботи є визначити, хто і чому був проти створення в незалежній Україні
незалежної церкви.
Відродження
духовності українського народу значною мірою пов’язане з відродження релігії і
церкви, досягненням реальної свободи совісті [2,
с. 551]. Підґрунтям стало святкування 1000-ліття
хрещення Русі 1988 р., яке відбулося в Києві та Москві за участю понад 100
офіційних представництв церков і релігій з усього світу [4, с. 533–534].
В Україні в цей
час існувало дві великі церкви — Українська Православна та Українська
Автокефальна. 25–26 червня 1992 р. в
Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав Українську
Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (МП)
в єдину Помісну Православну Церкву — Українську Православну Церкву КП. Собор
підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським і всієї України.
Так було створено Київський Патріархат. Статутом УПЦ КП став Статут УАПЦ з
відповідними доповненнями. 10 липня 1992 р. Статут УПЦ КП зареєстрували
державні органи України [5].
З проголошенням
незалежності в Україні мала з’явитися незалежна церква. Ідею підтримувала УПЦ
КП. Патріарх Філарет в інтерв’ю підкреслював, що набагато менші Помісні Церкви,
як ось Грузинська, Грецька, румунська, Болгарська тощо самі проголошували
автокефальність і свого часу їх визнали Православні Патріархи. З моменту
створення УПЦ КП митрополити УПЦ КП робили все можливе, аби УПЦ КП було визнано
автокефальною [1].
Після смерті
митрополита Мстислава Священний Синод призначив скликання Помісного Собору
УПЦ КП для обрання Патріарха Київського і всієї Руси-України. Помісний
Собор обрав Володимра (Романюка), що в той час був митрополитом Чернігівським.
Заступником Патріарха було обрано, майже одноголосно, митрополита Філарета.
Новообраний
Патріарх Київський, як і його попередник, хотів, аби УПЦ КП було визнано
автокефальною. Зі слів доктора філософії Богословської академії Д. Степанюка
можна оцінити діяльність Патріарха: «Патріархи Мстислав і Володимир заклали за
5 років підмурки Київського Патріархату, а Патріарх Філарет за 15 років свого
Патріаршества звів його чудову будову, яка сяє, мов куполи Михайлівського
Золотоверхого монастиря погожої днини» [3].
І хоча керувати
церквою Патріарху Володимиру судилось недовго, він зробив усе можливе, аби
підтримати ідею незалежної церкви. Його поховання вважають одним із
найскандальніших у всьому світі [3].
18 липня 1995 р.
спроба поховати тіло в Софійському соборі наштовхнулася на опір духовенства УПЦ
МП та силові дії загонів спецпризначення МВС України. В день похорону в Києві
Священний Синод і Вища Церковна Рада УПЦ КП звернулися до КМУ України з
проханням поховати Патріарха на території Видубицького монастиря. Уряд
натомість запропонував місце на Байковому кладовищі, тим самим, на думку
багатьох, демонструючи зневагу щодо Української Церкви та її вірних. 18 липня
Синод УПЦ КП ухвалив поховати Патріарха біля Софійського собору. Процесія
вирушила бульваром Шевченка, проте Володимирську перекрила міліція [3].
Коли завдяки
втручанню УНА-УНСО вдалося підійти до стін собору, вхід зачинили, а всередині
було повно міліції. Хоч саме тоді народні депутати шукали когось із керівництва
держави, щоби переконати в необхідності поховати Патріарха саме там. Внаслідок
дій міліції багато людей отримали серйозні травми. Лише близько 22 год. зняли
кордон, дозволяючи створити могилку і відслужили молебень [3].
Ці дії підкреслюють, що УПЦ МП хотіла придушити УПЦ КП, навіть тоді, коли її
заслугу перед народом уже визнали.
Після смерті Володимира
Патріархом Київським і всієї Руси-України було обрано Філарета.
Дії
Патріарха Філарета були дещо радикальніші, ніж у попередників. І вже в доповіді
на ІІ Всесвітньому Форумі українців у Києві (1997 р.) він пояснив, що Москва не
погоджується на українську автокефалію через прагнення позбавити Україну
підтримки церкви як духовного гаранта державності. На кінець 90-х рр.
священноначалля УПЦ КП визнало деяку некаконічність своїх дій, але вважало, що
канони історичні й не завжди відповідають вимогам часу. І коли 1997 р.
Архієрейський Собор РПЦ піддав анафемі Патріарха Філарета [1],
відносини між церквами тільки ускладнилися.
Предстоятель УПЦ
КП постійно підкреслював, що поки в Україні пануватиме «чужа церква»,
суспільно-політична ситуація тут лишатиметься непевною. Ситуацію ускладнили
події вересня 1997 р., коли російська міліція захопила центр КП, почалося
протистояння через газети та радіо [1].
В березні 1998
р. Патріарх Димитрій з Патріархом Філаретом підписали «Меморандум про наміри
об’єднання» але він не мав продовження. Патріарх Димитрій змушений був публічно
від нього відмовитися. Втім, за три роки після останнього Всеукраїнського
Собору (1995 р.) УПЦ КП не тільки повернула втрачене, але й розширила кількість
парафій на сході України [6].
Не можна
сказати, що суперечку було логічно розв’язано. Питання досі відкрите, адже
автокефальності УПЦ КП так і не досягла. Навіть при тому, що до її прихильників
належить більша частина українського населення.
За даними
московського журналу «Поліс», до УПЦ КП на Правобережжі належить 46,5% вірян і
29,4% всіх мешканців; до УПЦ МП — 12,8% і до РПЦ — 1,3% вірян (разом до МП
— 14,1% вірян), а щодо всіх мешканців — 8,1% (УПЦ) і 0,9% (РПЦ), разом — 9%.
Отже, за КП — 29,4%, за МП — 9% всього населення Правобережжя. На Лівобережжі
до УПЦ КП належить 38,9% вірян, або 10,9% усіх мешканців. До УПЦ МП — 13,6% і
до РПЦ — 28,2%, разом до МП — 41,8% населення Лівобережжя. Щодо всіх його
мешканців УПЦ КП має 10,9%, УПЦ МП — 3,8% і РПЦ — 8,1%, разом — 11,9% [6].
Отже, проблем, з якими зіштовхнулася УПЦ КП,
коли захотіла стати канонічною, було багато. Адже створення УПЦ КП відбулося в
стані емоційного піднесення, під час визнання незалежності самої країни. Тому
можна зазначити, що рішення УПЦ КП було трохи поспішним, а разом із тим неузгодженим
із вищими структурами, тож зрозуміло, що проблеми почалися відразу. РПЦ
негативно поставилася до УПЦ КП з початку її заснування. Багато вірян, які були
прихильниками РПЦ, вважали, що існування Української церкви просто неможливе.
Думки вірян були прямими наслідками вищих персон РПЦ.
1. Бєлікова Н. Ю.
Міжправославний конфлікт в Україні у 90-х роках ХХ століття : [Електронний
ресурс]. / Бєлікова Н. Ю. — Режим доступу: http://www.iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/9/articles/sec2/s2a2.html
2. Білоцерківський В. Я. Історія
України. Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. — Вид. 2, випр. і доп. — Харків : ОВС, 2007.
— 576 с.
3. Володимир Київський
Патріарх : [Електронний ресурс]. — Режим
доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Володимир_(Патріарх_Київський)#.D0.A1.D0.BC.D0.B5.D1.80.D1.82.D1.8C_.D1.96_.D0.BF.D0.BE.D1.85.D0.BE.D0.B2.D0.B0.D0.BD.D0.BD.D1.8F
4. Історія України. Довідник для учнів та
абітурієнтів. — Ч. 2.— Вид.
2, доп. і переробл. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2014. — 578 с.
5. Коротка історія створення УПЦ КП : [Електронний ресурс]. —
Режим доступу : http://fleet.sebastopol.ua/morskaya_derjava/2003_1/korotka_istorija_stvorennja_upts_kp/
6. Патріарх Філарет Коротка історія створення
Української православної церкви Київського Патріархату : [Електронний ресурс]. — Режим доступу :
http://hram.lviv.ua/1669-utvorennja-ukrayinskoyi-pravoslavnoyi-cerkvi.html