Соломатіна Єлизавета Юріївна

Інститут вищої освіти АПН України

Приватнi джерела та механiзми фiнансування в освіті

Основна задача сучасної економiчної полiтики держави щодо освiти полягає не у рацiоналiзацiї витрат, а у пiдходi до її фiнансуванн як до iнвестицiйного процесу у майбутнє, у застосуваннi вiдповiдних методiв та iнструментарiю. Держава має усвiдомити, що освiта являє собою високопродуктивну галузь нематерiального виробництва, яка створює людський капiтал - частину сукупного капiталу суспiльства. Людський капiтал є першопричиною та нематерiальним джерелом суспiльно-економiчного прогресу. Отже, не залишковий принцип, а доцiльна приорiтетнiсть є головним принципом фiнансування освiти.

Сьогодні кошти, що направляються на потреби освiти, є по сутi iнвестицiями, частиною попередньо створеної членами суспiльства вартостi, яка акумулюється через систему оподаткування у державному та мiсцевих бюджетах, на рахунках пiдприємств, а частково у виглядi доходiв населення. Отже, коли говорять про платнiсть освiти, йдеться не про перекладення тягаря витрат вiд держави на iншi суб'єкти, а про рацiональний механiзм iнвестування - нагромадження коштiв та перерозподiлу витрат, в тому числi в часi, таким чином, щоб надати можливiсть кожному з суб'єктiв максимально ефективно задовiльнити свiй попит на послуги освiти, а закладам освiти та їх працiвникам заслужено скористатися цим платiжеспроможним попитом для продажу своїх послуг та покращання їх якостi. Таким чином, зближення учасникiв на освiтянському ринку є взаємовигiдним та створює тут економiчний мотивацiйний механiзм розвитку [1].

Вiдповiдь на питання щодо прибутковості суб'єктiв вiд iнвестицiй в освiту у порiвняннi з прибутком вiд iнших напрямкiв iнвестицiйної дiяльностi має важливе значення, бо фактично означає знаходження спiввiдношення мiж попитом та пропозицiєю в освiтi, що є критерiєм її розвитку.

Результати численних дослiджень у рiзних країнах свiту та у рiзнi часи вказують на бiльш високу норму прибутку в освiтi у порiвняннi з iншими галузями [2], [4]. Володiння iнформацiєю про норми прибутку в освiтi в цiлому та її пiдсистемах вiдкриває можливостi для вiдповiдного регулювання розвитку та збiльшення вiддачi галузi. При цьому, чим детальнiша iнформацiя, тим бiльшi можливостi здiйснення ефективного управлiння освiтою на її низових рiвнях. Загальний пiдхiд до фiнансування освiти, тобто видiлення будь-яких ресурсiв передбачає спiвставлення витрат з результатами. Тут мають застосовуватися не методи розподiлу, а обгрунтування та аналiз на зразок конкретних iнвестицiйних проектiв: наприклад, якщо очiкувана норма прибутку (або соцiальний ефект) за перiод, що розглядається, вищi вiд цих показникiв у iнших проектах, кошти видiляються, i навпаки. Таким чином зрiвноважуються попит та пропозицiя на послуги освiти по всiх її рiвнях, iнституцiях, функцiях тощо [3].

Отже фiнансування освiти являє собою iнвестицiйний процес, що здiйснюється рiзними суб'єктами з метою приросту людського капiталу i прибутку на цей капiтал. Процес фiнансування може здiйснюватися через механiзми рiзного ступеню централiзацiї: вiд безпосередньої плати за навчання i до повнiстю державного (через податки) утримання освiти, а також у кредит. Схеми фiнансування у рiзних країнах формуються пiд впливом суспiльно-iсторичних та економiчних умов, але i в залежностi вiд продуманостi, науковостi та грамотностi державної полiтики в управлiннi освiтою [5].

Функцiонування одночасно державного та недержавного секторiв в освiтi може бути своєрiдним додатковим джерелом коштiв. Це зумовлено, по-перше, ефективнiстю конкуренцiї, при належнiй органiзацiї якої знижується вартiсть навчання або пiдвищується його якiсть. Фактично це означає економiю коштiв.

Наявнiсть недержавних закладiв освiти дає також вiдповiдне вивiльнення (зниження) капiтальних витрат держави на їх утримання. Якщо держава, галузь, регiон не в станi утримувати матерiальну базу своїх закладiв освiти, то останнi мають бути приватизованi. iншого виходу немає. Недержавна власнiсть в освiтi означає також можливiсть залучення кредитiв пiд вiдповiдне майнове забезпечення.

В умовах, що склалися, навчальний заклад, щоб вижити та розвиватися, має перетворитися у своєрiдне багатопрофiльне пiдприємство. Доречi, аналогiчнi явища характернi для бiльшостi країн, незалежно вiд економiчного достатку. Обмiн досвiдом на семiнарi ректорiв технiчних вищих навчальних закладiв показав, що сьгоднi iснує кiльканадцять легальних додаткових можливостей отримання доходiв (крiм бюджету) [3], [4].

На рiвнi навчального закладу доцiльне введення посади проректора з економiчних питань (комерцiйного директора, або менеджера), а також посад фахiвцiв з маркетингу, управлiння, фiнансового аналiзу тощо, їх забезпечення сучасними технiчними засобами та iнформацiєю.

Треба розвивати форми господарювання: створювати при установах освiти малi пiдприємства, запроваджувати внутрiшнiй госпрозрахунок, тимчасовi творчi колективи тощо. Система оплати працi має стимулювати спiвробiтникiв та колективи, заохочувати комерцiйну iнiцiативу.

Отже, якщо джерела фiнансування мають бути пов'язанi з iнтересами у здобуттi освiти, то механiзм вкладення коштiв має забезпечити їх ефективне проходження.

Пошук рацiональних форм власностi на об'єкти освiти має забезпечити зменшення державних витрат на утримання установ освiти, найбiльш повне задоволення попиту на послуги освiти та ефективне управлiння ресурсами (в тому числi, фiнансами).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Попович О.С. Шляхи фінансування української освіти. – К., 2004.

2. Система освіти в Україні. – К., 2005. – 70 с.

3. Higher education for the XXI century// IBRD, WB, 2004. – 105 p.

4. Lateineille M. Les particularités principales du système de la formation française // – UNESCO, 2006.

5. Les fonctions principales de l'instruction supérieure // Paris-Lille, 2006.