(Прикарпатський
національний університет ім. В. Стефаника)
До питання створення та функціонування інституту сімейного виховання
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування
Сирітство як соціально-педагогічна проблема є однією
із найболючіших трагедій суспільства. Згідно офіційної статистики, станом на 1
січня 2004 р. в Україні загальна кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, складала 96112 осіб. З них тільки 66492 біологічними
та соціальними (категорія дітей, котрі стали сиротами при живих батьках –
внаслідок ухилення або відсторонення батьків від виконання батьківських
обов’язків) сиротами опікуються. Решта дітей влаштовано в державні інтернатні
заклади.
Аналіз досліджень, проведеного Українським центром соціальних досліджень
серед вихованців шкіл-інтернатів, засвідчує, що інтернатна система лише
частково вирішує проблеми дітей-сиріт, але в цілому не здатна задовольнити їх
потреби в фізичному, соціальному та культурному розвитку. Тільки 16 відсотків вихованців
інтернатних закладів створюють сім’ю, 25 – працевлаштовуються на постійне місце
роботи, 1 – здобувають вищу освіту.
У вітчизняній науці
соціально-педагогічні підходи щодо виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування розглядали Л.Артюшкіна, Г.Бевз, Л.Волинець, А.Капська,
Н.Комарова, І.Пєша, А.Поляничко, І.Трубавіна О.Яременко та ін.
Окреслена проблематика не вичерпується наявними дослідженнями. Допомога
дітям-сиротам стає дедалі найважливішим суспільним завданням.
Беручи до уваги окреслені проблеми, в Україні для реалізації права кожної
дитини на виховання в сім’ї перевага надається сімейним формам утримання
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Традиційними є усиновлення
(удочеріння) та опіка (піклування).
Усиновлення (удочеріння) – оформлення спеціальним юридичним актом прийняття
в сім’ю
неповнолітньої дитини на правах сина чи доньки [5, 224].
Опіка (піклування) – особлива форма державної турботи про неповнолітніх
дітей, що залишилися без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які
потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів. Опіка
встановлюється над неповнолітніми, які не досягли 15 років, і над громадянами,
визнаними судом недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства (ст. 131
Кодексу України про шлюб і сім’ю). Піклування встановлюється над неповнолітніми
віком від 15 до 18 років і над громадянами, визнаними судом обмежено
дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами [5, 140 – 141].
На сучасному етапі поряд з традиційними формами утримання дітей-сиріт
досить інтенсивно ведеться розбудова соціальних інститутів – прийомної сім’ї та
будинків сімейного типу, спрямованих на вирішення проблем соціального сирітства
в Україні. Такі пріоритети окреслено в Конвенції ООН про права дитини, Законах
України “Про охорону дитинства”, “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”,
Положенні “Про прийомну сім’ю”, Наказі Комітету України у справах сім’ї та
молоді “Про затвердження програми “Соціальний супровід дитячих будинків
сімейного типу та прийомних сімей”, Національній програмі “Діти України” та
ін., що регулюють питання соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування.
Дитячий будинок сімейного типу –
окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не
перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування [3].
Прийомна сім’я – сім’я, яка
добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування, від 1 до 4 дітей на виховання та спільне проживання
[4].
Вихованці перебувають у дитячому будинку сімейного типу чи у прийомній сім’ї до досягнення 18-річного
віку, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному
закладі І – ІV рівня акредитації – до його закінчення.
Причому вони не втрачають статусу дитини-сироти і за ними зберігаються пільги і
державні гарантії, передбачені законодавством (слід зауважити, що всиновлена
дитина не має статусу сироти і відповідно – державних пільг).
Інститут прийомної сім’ї розрахований на соціальний захист дитини,
тимчасово позбавленої батьківської опіки (на короткий, обумовлений термін – від
кількох тижнів до повноліття дитини або на час перебування її кровних батьків в
ув’язненні чи на лікуванні). За сприятливих обставин прийомні діти можуть
повернутися в рідну сім’ю. Натомість опікунство та піклування, як правило,
встановлюється до набуття дитиною повноліття, тобто на постійній основі [1,
77].
Специфічною особливістю функціонування прийомної сім’ї та дитячого будинку
сімейного типу є організація соціального супроводу – вид соціальної
роботи, який спрямований на здійснення соціальної опіки, патронажу соціально
незахищених верств населення з метою подолання життєвих труднощів, збереження
та підвищення їх соціального статусу [5, 200]. Таким чином, держава в особі соціального
працівника, з одного боку, надає допомогу у вирішенні проблем, а з іншого –
контролює процес розвитку і виховання дитини.
Отож, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї є самостійними
формами виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування і
не відрізняються щодо вимог до виховання та життєзабезпечення дітей. Відмінності
простежуються насамперед у чисельності дітей. У прийомних сім’ях кількість
рідних і прийомних дітей не повинна перевищувати п’яти осіб, що практично не призводить
до зміни сімейного устрою і дозволяє вповні забезпечити повноцінний сімейний
комфорт дітям. Натомість, будинок сімейного типу часто нагадує міні-інтернат,
оскільки передбачає до 10 вихованців, а здебільшого, твердять науковці,
кількість дітей у таких сім’ях становить
15 – 20 осіб, що вимагає перебудови сімейних стосунків [2, 48].
Прийомні батьки беруть дітей на власну житлову площу, а при створенні
будинку сімейного типу батькам-вихователям має надаватися відомчий індивідуальний
житловий будинок або багатокімнатна квартира, транспорт, що в сучасних умовах є
надзвичайно проблематично.
Прийомні батьки можуть вести звичний спосіб життя, працювати за фахом тощо.
Натомість роботою батьків-вихователів у дитячому будинку сімейного типу є
виховання і догляд дітей, що зараховується до їх загального трудового стажу.
Водночас на законодавчому рівні до сьогодні відсутнє чітке визначення соціального
статусу батьків-вихователів, не розроблено механізм оформлення їм пенсійного
стажу та пенсії тощо.
Існування прийомної сім’ї як нового соціального інституту також стикається
з численними проблемами, що потребують нагального вирішення. Для повноцінного
її функціонування необхідно доопрацювати нормативні документи, зміцнювати і
поширювати мережі соціальних служб для молоді в усіх регіонах, комплексно і
систематично здійснювати:
·
роботу з кризовими сім’ями – задля
можливості повернення дітей з прийомних сімей в рідні;
·
роботу з добору прийомних сімей – задля
забезпечення кожній дитині можливості зростати в родинному колі;
·
соціальну підтримку – задля реалізації
життєвих перспектив прийомних дітей після досягнення повноліття: розв’язання
проблем житла, працевлаштування, навчання та ін. [1, 77 – 78].
Водночас слід зазначити, що немає підстав для категоричного протиставлення
альтернативних форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування. Дитячий будинок сімейного типу та прийомна сім’я є
самодостатніми формами опіки, мета яких відповідає соціально-педагогічним
вимогам щодо виховання дітей, сформульованим у Конвенції ООН про права дитини.
1.
Артюшкіна Л., Поляничко А. Сирітство в Україні як
соціально-педагогічна проблема (соціально-правовий аспект): Монографія. – Суми,
2002. – 268 с.
2.
Методичні рекомендації соціальним
працівникам щодо соціального супроводу прийомних сімей /Уклад. Н.Комарова,
Г.Бевз та ін.– К., 1999. – 103с.
3.
Постанова Кабінету Міністрів України від
26.04.02 р № 564 “Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного
типу” // Нормативно-правове забезпечення діяльності центрів соціальних служб
для молоді /Упор. С.Толстоухова, А.Павленко та ін. – К.: ДЦССМ, 2003. – С. 46 –
52.
4.
Постанова Кабінету Міністрів України від
26.04.02 р № 565 “Про затвердження Положення про прийомну сім’ю” //
Нормативно-правове забезпечення діяльності центрів соціальних служб для молоді
/Упор. С.Толстоухова, А.Павленко та ін. – К.: ДЦССМ, 2003. – С. 53 – 59.
5.
Словник-довідник
для соціальних педагогів та соціальних працівників /За
заг. ред. А.Капської, І.Пінчук, С.Толстоухової. – К., 2000. – 260 с.
Стинська
Вікторія Володимирівна – канд. пед. наук, доцент кафедри педагогіки ім.
Б.Ступарика Прикарпатського національного університету ім.В.Стефаника
м.
Івано-Франківськ,
вул.
Млинарська, 50, кв. 29.
д.
т. (0342) 50 94 86
р.
т. (03422) 2 33 62