Філологічні науки
Підсекція № 1
Ротова Н.В.
Українська інженерно-педагогічна академія
Проте інтертекстуальність має
відношення не лише до зазначених літературних напрямів, вона – явище прадавнє;
запозичення існувало завжди: ознаки цього феномену виявлено вже у Старому
Завіті, а “чужі” слова досить широко застосовувалися в античній літературі
та в епоху Відродження.
Серед теоретиків, що стояли
біля витоків методологічних засад дослідження інтертекстуальності, в першу
чергу необхідно назвати М. Бахтіна, який у роботі “Проблема змісту, матеріалу й
форми в словесній художній творчості” 1924 року починає розглядати художній
твір як “... місце перетину текстових площин, як діалог різного виду письма, –
самого письменника, отримувача (або персонажа) і, нарешті, письма, створеного
теперішнім або попереднім культурним контекстом” [2: 6–71].
Ці ідеї були використані й
певною міри переосмислені Ю. Кристєвою, яка вважається фундатором
філософсько-літературознавчих засад інтертекстуальності і якій, зокрема,
належить сам термін “інтертекстуальність” (1967 р.),
що розуміється як взаємодія різних кодів, дискурсів чи голосів, які
переплітаються в тексті. Дослідниця стверджує, що “... будь-який
текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом
усмоктування й трансформації якого-небудь іншого тексту. Тим самим на місце
поняття інтерсуб’єктивності стає поняття інтертекстуальності,
і виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному
прочитанню” [3].
Класичним визначенням понять
“інтертекст” і “інтертекстуальність” сьогодні прийнято вважати тлумачення, що
належить Р. Бартові: “Кожний текст
є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у
більш чи менш знайомих формах: тексти попередньої культури й культури
оточуючої. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат.
Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом
тощо – всі вони ввібрані текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до
тексту й навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для
будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведеною до проблеми джерел
і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження
яких рідко можна виявити, підсвідомих або автоматичних цитат, поданих
без лапок” [4: 417–418].
Схоже визначення пропонує І.
Арнольд: “Під інтертекстуальністю розуміється включення в текст або інших цілих текстів з іншим суб’єктом
мовлення, або їхніх фрагментів у вигляді маркованих або немаркованих,
перетворених або незмінних цитат, алюзій та ремінісценцій” [5: 346].
Під впливом теоретиків структуралізму й постструктуралізму в галузі літературознавства й філософії А.-Ж. Греймаса, Р. Барта, Ж. Лакана, М. Фуко, Ж. Дерріди, М. Ріффатера свідомість людини було ототoжнено з писемним текстом як виявом його фіксації . Отже, як текст стали розглядатися література, культура, суспільство, історія, сама людина, а будь-який новостворений текст сприймався як “інтертекстуальна інтер-акція” (Ю. Кристєва). Наступним кроком “пан-інтертекстуальності” стало проголошення “смерті” автора і, відповідно, індивідуального оригінального тексту, який повинен був розчинитися в явних і неявних цитатах (Р. Барт).
Схожої, проте значно
стриманішої позиції дотримуються представники московсько-тартуської школи. Так,
Ю. Лотман зазначає: “Культура в цілому може розглядатися як текст. Проте
надзвичайно важливо підкреслити, що це – складно
організований текст, що розпадається на ієрархію “текстів у текстах”
і утворює складні переплетіння текстів... Уявлення про текст як про
однаково організований смисловий простір доповнюється посиланням
на вторгнення різноманітних “випадкових” елементів з інших текстів. Вони
вступають у непередбачувану гру з основними структурами й різко збільшують
непередбачуваність подальшого розвитку [6: 72].
Ж. Женнет у книзі
“Палімпсести: Література другого ступеня (1982)” вважає можливим виділити п’ять
найголовніших інтертекстуальних відношень: інтертекстуальність як
співприсутність у одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат
тощо); передтекстуальність як відношення тексту до свого заголовка,
післямови, епіграфу; метатекстуальність як коментуюче й часто критичне
посилання на свій передтекст; гіпертекстуальність як осміювання або
пародіювання одним текстом іншого; архітекстуальність, що може усвідомлюватися
як жанровий зв’язок текстів [7].
Досить чітко засади
інтертекстуального підходу дослідження окреслено в роботі О. Жолковського
“Блукаючі сни”: “Інтертекстуальний підхід, зовсім не зводячись до пошуків
безпосередніх запозичень і алегорій,
відкриває нові горизонти цікавих можливостей. Серед них: зіставлення
типологічно схожих явищ (творів, жанрів, напрямів) як варіацій на загальні теми
й структури; виявлення глибинної (міфологічного, психологічного,
соціально-прагматичного) підґрунтя аналізованих текстів; вивчення зрушень цілих
художніх систем, зокрема, опису творчої еволюції автора як його діалогу
з самим собою й культурним контекстом тощо” [8: 4].
Н. Фатєєва, спираючись на надбання попередників і розглядаючи
інтертекстуальність як феномен, без урахування якого смисл художнього тексту
залишається незрозумілим, пропонує власну теорію інтертекстуалізації. На думку
вченої, дослідження тексту має
враховувати два види інтертекстуальності: авторську й читацьку. Саме такий
підхід дасть можливість повною мірою розкрити характер “діалогу” двох
концептуальних систем [218].
Теоретичні та практичні
проблеми інтертекстуальності розроблені й плідно використовуються в
роботах І. Ільїна, І. Смирнова, О. Жолковського та Н. Фатєєвої та багатьох інших.
Література:
1.
Руднев
В.П. Словарь культуры ХХ века: Ключевые понятия и тексты. 2-е изд. – М.: Аграф,
1999. – 384 с. 2. Бахтин М.М. Формы
времени и хронотопа в романе: Очерки по истории поэтики // Бахтин М.М. Вопросы
литературы и эстетики. – М., 1975. – C. 234–407. 3.
Кристева Ю. Бахтин. Слово. Диалог и роман // Вестник Московского ун-та. Сер. 9.
Филология. – 1995. – № 1. – С. 97–124. 4. Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика.
Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С.
413–423. 5. Арнольд И.В.
Объективность, субъективность и предвзятость в интерпретации
художественного текста // Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность:
Сб. статей. – СПб.: СПбГУ, 1999. – С. 341–350. 6. Лотман Ю.М.
Культура и взрыв // Лотман Ю.М. Семиосфера. – С.-Петербург: “Искусство–СПБ”,
2000. – С. 112–146. 7. Цит. за: Ткачук
О.М. Наратологічний словник. – Тернопіль: Астон, 2002. – 173 с. 8. Жолковский А.К. Блуждающие сны: Из истории
русского модернизма. Сборник статей. – М.: Советский писатель, 1992. – 432 с.
9. Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов.
– М.: Агар, 2000. – 280 с.