Економічні науки/ 12. Економіка сільського господарства

Стеценко О.М.

Дніпропетровський державний аграрний університет, Україна

Ринок землі

Земельні ресурси України, в тому числі землі сільськогосподарського призначення, визнаються основним національним багатством і перебувають під особливою охороною держави. Землі сільськогосподарського призначення для цілей товарного виробництва можуть бути придбані у власність виключно громадянами України, які мають відповідну сільськогосподарську освіту або досвід ведення сільського господарства, або займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва, а також юридичними особами України (заснованими громадянами України), установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва [1]. Дочірні підприємства іноземних компаній, а також спільні підприємства не мають права набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. У тому випадку, якщо така юридична особа все ж таки набуває право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення (в результаті дарування або спадкування), вона зобов’язана відчужити ділянку протягом 1 року [1].

Завдяки мораторію на відчуження земель (п.15 Перехідних положень ЗКУ), землі сільськогосподарського призначення, що перебувають у приватній власності, не можуть бути об’єктом купівлі-продажу до 1 січня 2007 року. Оскільки мораторій не поширюється на землі сільськогосподарського призначення державної власності, громадяни України та вітчизняні юридичні особи у період до 1 січня 2015 мають право придбати у власність до 100 га землі сільськогосподарського призначення державної власності (п.13 Перехідних положень ЗКУ) [3]. Переважне право купівлі землі сільськогосподарського призначення державної власності надано громадянам України, які постійно мешкають на території відповідної ради, де здійснюється продаж земельної ділянки [1].

Хоча за загальним правилом купівля-продаж земельних ділянок державної власності має здійснюватися на конкурентних засадах (аукціон/конкурс) (ст..127(2) ЗКУ), закону України про земельні торги дотепер не існує (відповідно до Прикінцевих положень ЗКУ, цей закон мав би бути давно ухвалений). Відповідно, усі земельні торги, що відбуваються в Україні, не є повною мірою легітимними [3].

Як прикладом є Польща, де є вільний ринок землі з обмеженням для іноземної власності.

Незважаючи на суворі законодавчі обмеження, які стримували розвиток ринку землі в Угорщині, купівля-продаж землі процвітає в країні. Дуже низькі ціни на землю (від 500 до 800 дол. США/га) однаковою мірою приваблюють західноєвропейських фермерів та угорських спекулятивних інвесторів. Хоча придбання землі ними не законне, за даними земельних бюро понад 300 тисяч гектарів орної землі придбано іноземцями та іншими юридичними особами.

У той час, як ринок землі (за винятком процвітаючого чорного ринку) постійно розвивається, існує жвавий ринок оренди землі, що швидко прогресує. Більшість земельних ділянок, придбаних шляхом компенсації, здається в оренду індивідуальним сільськогосподарським товаровиробникам, кооперативам та іншим приватним підприємцям, включаючи іноземних фермерів. Фактично, близько 60% продуктивної землі обробляється орендарями, і ця частка зростає рік у рік [2].

Розподіл ресурсів. Через заборону на виникнення ринку землі українські політики ще більше поглибили майже безпрецедентний невірний розподіл сільськогосподарських ресурсів. Брак ринку в Україні вже призвів до двох головних типів невірного розподілу. По-перше, якби землю можна було б продавати, більш успішні фермери мали б змогу купувати землю у менш успішних фермерів. Економісти-аграрники давно вже зрозуміли, що здатність до управління є єдиним найголовнішим фактором, що визначає успіх фермерської діяльності. Оскільки обмеження на мобільність землі в Україні роблять дуже важкою заміну менш здібних фермерів-управлінців більш успішними, український чи не найцінніший фізичний ресурс не сполучається з найліпшим менеджментом та ноу-хау, бо для цього в Україні не створено умов.

По-друге, земля також є ключем до відчайдушних нестач капіталу у сільському господарстві України. Бо земля у якості закладу господарства майже не мають надії на отримання капіталу, необхідного для модернізації та переоснащення. Абсолютно ілюзорною є сподівання, що необхідна сума капіталу колись може бути надана державою, хоча багато політиків в Україні продовжують пропагувати цей міф. Таким чином брак ринку землі є також у відповіді за те, що один із найцінніших фізичних ресурсів України – її земля, не сполучається з достатнім капіталом та сучасною технологіє [2].

По суті прямим наслідком нездатності держави закласти основи функціонуючого ринку землі є марнування української землі. Це є шкідливим не лише для економіки України. З огляду на перспективи розвитку світової економіки та навколишнього середовища вкрай нерентабельно марнувати в Україні мільйони гектарів найбільш родючої землі, коли скрізь у світі врожаї витискаються на межі економічно можливого та ще й в екологічно вразливих місцевостях. Українці турбуються про те, що великі ділянки землі будуть скуплені іноземцями, і це зрозуміло, проте повна заборона на купівлю землі є надмірною реакцією на ці перестороги.

Література

1. Земельний кодекс України від 25.10.2001р. № 2768-111 (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 20.12.2001 р. № 2905-111).

2. Україна на роздоріжжі / За ред. Акселя Зіденберга і Лутца Хоффманна – К.: Фенікс, 2002. – 477 с.

3. Управління державними землями сільськогосподарського призначення в Україні / Катя Дельс, Максим Федорченко. Пер. з англ.. – К.: ГО ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2008. – 104 с.