Економічні науки/ 10. Економіка підприємства

К.е.н. Миронова Р.М.

Дніпропетровський державний аграрний університет, Україна

Напрямки зниження та шляхи вдосконалення структури виробничих витрат

В умовах перехідної економіки динамічність виробничих витрат значною мірою викликано змінами в макроекономіці. Однак це не виключає необхідності пошуку шляхів їх зниження на кожному конкретному підприємстві.

За умов ринкових відносин має змінитися і самий підхід до планування витрат і результатів виробництва. Коли в умовах планової економіки існували загальні та обов’язкові для всіх норми і нормативи витрат (галузеві та міжгалузеві), що дозволяло формувати планову калькуляцію і контролювати додержання підприємствами зазначених нормативів, то з переходом до ринкових відносин визначальною рисою повинна стати конкуренція виробників, отже і конкуренція виробничих витрат.

Стає неможливим застосування єдиних і обов’язкових для всіх підприємств норм і нормативів, що робить нереальним здійснення централізованого контролю за додержанням підприємствами планових обсягів виробничих витрат. Підприємства самостійно визначають методи калькулювання продукції та обсяги затрат на її випуск, що відповідає міжнародній практиці ведення бухгалтерського обліку (формування виробничих витрат).

Однак при складанні планових калькуляцій на більшості підприємств завищуються матеріальні витрати, що пояснюється відсутністю інформації про рівень цін на сировину та матеріали, які включаються до складу матеріальних витрат. Виявилася певна складність при практичному використанні методичних нормативних документів, що регламентують порядок віднесення тих чи інших виробничих витрат на собівартість.

Аналіз витрат електроенергії на виробництво продукції показав, що діючу нині систему відпуску і оплати електроенергії побудовано за затратним механізмом, тобто за таких умов ні виробник, ні споживач не зацікавлені в її економії. Підприємства замовляють значно вищий ліміт потреби в електроенергії, ніж фактично споживають, оскільки за його перевитрачання сплачуються штрафи, які значно перевищують саму плату за замовлену потребу електроенергії. Підприємства платять за замовлений ліміт електроенергії, а не за фактично спожиті її обсяги. У кінцевому підсумку підприємства включають до собівартості продукції вартість заявленої електроенергії, яка здебільшого перевищує фактичну, що призводить до зростання цін.

Наступною проблемою споживачів електроенергії є несвоєчасна оплата ними використаної електроенергії. До таких підприємств застосовуються штрафні санкції у вигляді пені, яка включається до собівартості продукції. Разом зі спадом обсягів виробництва на підприємствах зростають питомі витрати паливно-енергетичних ресурсів на одиницю продукції.

Проблемою являється визначення та перегляд норм матеріальних і трудових витрат. Відсутність законодавчих норм щодо єдиного підходу в оплаті праці призводить до значної диференціації її рівня на підприємствах однієї галузі, і вона інколи не завжди є заробленою.

За існуючих умов, коли законодавчо не визначено відповідальність підприємств за завищення собівартості, відсутні правовий механізм зацікавленості в її зниження та контроль за нею з боку держави, вирішити питання щодо стримування зростання собівартості, а також і цін, неможливо. Тільки за рахунок створення економічної зацікавленості підприємств у зменшенні виробничих витрат можна розв’язати дану проблему.

Впровадження запропонованого механізму позитивно вплине і на формування сприятливого інвестиційного клімату, оскільки капітальні витрати, що не включаються до складу виробничих витрат, не підлягатимуть оподаткуванню. Таким чином буде стимулюватися впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу, реалізація яких, в свою чергу, буде передумовою для подальшого зниження рівня виробничих витрат.

Зниження собівартості продукції передбачає скорочення витрат по кожному елементу її структури. Розглянемо основні шляхи такого скорочення по головних елементних групах собівартості.

1. Виробничі витрати, пов’язані з використанням предметів праці (сировини, матеріалів, палива, електроенергії тощо). Скорочення витрат за рахунок даної групи елементів вимагає, з одного боку, їх здешевлення, з другого – зменшення затрат на одиницю виробленої продукції, у тому числі через зменшення залишків основного виробництва, їх продуктивного використання.

2. Затрати, пов’язані з використанням засобів праці (основних фондів). Затрати засобів праці входять у собівартість у вигляді амортизаційних відрахувань. Постійне зростання технічної оснащеності й цін на засоби виробництва зумовлюють зростання абсолютних розмірів амортизації та її питомої ваги у структурі собівартості. Однак це зовсім не означає, що в розрахунку на одиницю продукції такі затрати повинні збільшуватись. Все залежить від співвідношення темпів зростання суми амортизаційних відрахувань і обсягів продукції, яка виробляється. Якщо виробництво продукції зростатиме швидше, то на одиницю товару припадатиме менша частка амортизації. Отже, при незмінних інших умовах, собівартість одиниці продукції зменшуватиметься. До основних шляхів запобігання випереджаючого зростання амортизаційних відрахувань належать:

– підвищення продуктивності праці у галузях, де створюються засоби праці, що здешевлюватиме їх;

– поліпшення якості машин, обладнання, споруд тощо, яке дасть змогу скоротити затрати на підтримання їх у належному робочому стані протягом проектного строку використання;

– зменшення частки вартості пасивної частини фондів у їх загальній вартості;

– утримання від придбання нового типу машин і обладнання у випадку, коли приріст цін на них перевищує приріст їхньої продуктивності;

– використання наявної техніки і обладнання з максимально допустимим навантаженням.

3. Затрати на заробітну плату. Скорочення собівартості за рахунок заробітної плати при збільшенні її абсолютних розмірів можливе лише за умов, коли більш високими темпами підвищується продуктивність праці. В іншому випадку відбувається «проїдання» господарства. Забезпечити стале переважаюче зростання продуктивності праці можна лише шляхом постійного техніко-технологічного оновлення виробництва, удосконалення його організації. Отже, і в цьому випадку науково-технічний прогрес виступає визначальним фактором розв’язання проблеми.

4. Затрати, джерелом покриття яких виступає вартість додаткового продукту. Такі затрати можна поділити на затрати обов’язкові (постійно здійснювані будь-яким підприємством) і затрати непродуктивні. Спосіб зменшення частки обов’язкових витрат (відрахування на соціальне страхування, сплата процентів за кредит, орендна плата і т. д.) у собівартості по суті той самий, що й спосіб зменшення частки амортизації або заробітної плати. Слід враховувати, що кредит здатний прямо сприяти не лише зменшенню частки власне проценту у собівартості продукції, а й скороченню всіх зазначених груп виробничих витрат, якщо він раціонально використовується для активізації господарської діяльності, підвищення ефективності виробництва.

Непродуктивні виробничі витрати (штрафи, відшкодування збитків і т. д.), як правило, пов’язані з низьким рівнем технологічної та виконавської дисципліни на підприємстві, невиконанням підприємством своїх договірних зобов’язань, несвоєчасним здійсненням платежів, порушенням законів, що регулюють господарську діяльність. Тому і цілком зрозуміла природа заходів по зменшенню рівня непродуктивних витрат.