Павлюк
М.В.
Провідний напрям міфоепічної традиції
полягає у викладі історії від появи Всесвіту до появи етносу. Через свої
персонажі вона “визначає” головні ознаки етносу – самоназва, поділ на
давні племена (гілки спільноти), нормативи добору етнонімів, порядок міграції
тощо. На утворення етнонімів ужито, зокрема, й такий різновид комбінаторних
змін звуків у слові як метатеза (від гр. metáthesis
“переставлення”), тобто переставлення звуків або складів у межах слова (чи
складу). Метатеза потребує щонайменше два приголосні звуки, хоча поле її вияву
значно розширює група з трьох приголосних звуків, до якої можуть потрапити
звуки різних частин слова, напр., два приголосні основи та один – іменного
показника. Варіацію становить метатеза складів, напр., суах. mbuzi
/ zimbu “коза”; або складу, напр., слов. *rat,
*lat ← *ort, *olt; *trat, *tlat, *tret, *tlet ←
*tort, *tolt, *tert, *telt. Метатезу поширено в португальській,
українській, словенській, єгипетській, семітських та банту мовах. Бракує її
тональним мовам та мовам із раннім розвитком аглютинації. Метатезу пов’язують,
зазвичай, із порушенням мовлення, несвідомим чи свідомим. Проте, через брак або
лише зародження афіксової морфології метатеза разом із алотезою, редуплікацією
та тональністю складають провідні засоби словотвору, звісно, в давніх за часом
або ладом мовах. Відзначимо приклади метатези в міфоепічній традиції,
покладаючись на здобутки порівняльно-історичного мовознавства, міфи та епос
індоєвропейських народів, дослідження етнонімів тощо.
1. Виняткове місце в природотворчій
діяльності богів посідає створення Землі, надто, коли з неї вони роблять людей,
тобто назва Людини походить від назви Землі. Зважити на слово Людина-Люди
мусимо з огляду на те, що воно було, певно, першим іменниковим етнонімом, про
що свідчать самоназви етносів у давнину та сьогодні: ненець “муж, чоловік,
людина”, тгаї “людина” тощо – герм. manni “люди”, лит.
žemaitai “[низові]
люди” тощо. Саме в назві Землі стикаємося з метатезою: іє. *dheghom-/*dhghem-, напр.,
хет. tekan, род. відм. taknas; тох. А tkam, тох. В kem ← *ghdhom-/*ghdhem-.
Порівняймо назви в парі Земля – Людина: гр. χθομ =
χθον - χθονιος
“народжений від землі”; лат. humus - homo; лит.
žeme - žmuo (ст.); слов. zemlja - zemljakъ; герм. … - гот.
guma, да. guma, двн. gomo. Германці вдалися до метатези в
запозиченні з латини: нвн. Erde,
ан. earth ← лат. terra. Слов’яни первісну
назву Людини замінили описовою zemljakъ → čelověkъ “істота, чий вік
відбиває чоло”. Українці замінили його власним новотвором – формою однини від
збірного “люди”: укр. Людина ← Чоловік ← Земляк. Метатезу в назві
Людини перенесено, певно, на назву тотему індоєвропейців – ведмедя.
Відтвореного вигляду його назви засвідчено в хетській мові: іє. *rktos ←
*rtkos , хет. hartagga. Решта мов має ту назву по метатезі, напр., інд. rksah,
гр. αρκτος. Три спільноти одного гурту –
германці, балти та слов’яни, до якого
належали й хети, затримали, вірогідно, первісний тотем на відміну від решти
спільнот. Метатезу в назві вони замінили описовою назвою: герм.*ber “принесений
(народжений)”; балт. *tlokis “волохатий”; слов. *medvědь “медоїд” (така ж описова назва, як і
čelověkъ; певно,
обидві заміни вчинено одночасно). Українці вдалися до метатези в новотворі:
укр. ведмідь ← медвідь ← medvĕdь. Зважимо й на
кельтську “копію” германської назви: birn.
Отже, метатеза супроводжує міфоепічне етнонімування вже в такій істотній
парі персонажів як Земля – Людина за участю тотема Ведмедя, що ніби перебирає на себе ту
метатезу, що мала б статися в слові Людина. Винятки притаманні спільнотам
одного гурту, що зберегли тотем єдности.
2. За індійським переказом спершу створено Ману – першу людину, що жила на
Землі, та Яму – першу людину, що на ній померла. Таким чином боги “запровадили”
на Землі смерть, що засадно відрізняє людей від богів. Ім’я Яма
має значення “близнюк”, як і його відповідники: іран. Йима, герм. Імір, балт.
Юміс , пор.: яп. Йомі-но куні “Країна мертвих”. У слов’ян те ім’я
перетворилося, певно, на пересічне слово “яма ← місце поховання ←
Яма”. Ману в індійців став предком людей кожного періоду Ману. Епос каже про
14-ох Ману. У санскриті слово manu набуло серед
інших значення “людина”. У германців ту пару склали велет Імір, принесений у
жертву задля створити Всесвіт, та син Ерд-Землі Ман, що став предком германців
та головою родини епонімів їхнього етносу. Як пересічне слово те ім’я набуло
значення “муж, чоловік”, хоча ан. man “людина”. Таке ж
перетворення сталося й у слов’ян: mọžь ← *mon-gjo.
Римляни оповідають про Нумітора, 14-го володаря Альба Лонги, скинутого молодшим
братом Амулієм. Скидається на те, що та пара відповідає індійській парі Manu –
Yama з метатезою в імені першого: Numi-tor ← (*Manu
- *Amu) → Amu-lius. А вже їхнє завдання за міфом –
“запровадити” смерть на римській землі виконали Нуміторові онуки – засновники
Риму Ромул та Рем. Отже, припустимо метатезу в імені Нумітор, що заховує назву
Людини, та пов’язує, можливо, індоєвропейську традицію з уральською:
хан.-ман. Нумі-Торум; удм. Інмар; ком. Єн – кар.-фір. Юмала; ком. Йомаль,
Омоль; мар. Юмо (Йими).
3. З іранського переказу можна вивести ймовірну назву країни індоєвропейців
Гванірата зі збудованим Йимою осередком, що звався Вара “Огорожа”. Відповідники
тієї назви підлягають чергуванню називників (початкових приголосних), знаного в
етнонімах. У слов’ян дві назви огорожі перетворилися на
пересічні слова, напр., укр. вір та *город “місто” – Ясногородка, Білогородка,
Чорногородка (пор.: герм. Асгард, Мідгард, Утгард). Метатезу знаходимо в тій
варіації назви Огорожі, що її обтяжено показником; за метатези він зникає. Від
|
іран.
Vara слов.
(*vorъ) |
герм. Gardr –
гр. Árgos слов. *gordhos –
балт. Rīga |
клт.
Tara |
яп.
Nara |
назви Огорожі
може походити етнонім, напр., Аргос – аргів’яни,
проте, зважимо на таке саме чергування називників у фонопарних етнонімах.
|
іран. [yazbi] |
ілір.
kolapiani |
слов.
du(d)lĕbi |
клт.
mandubii |
|
герм.
wispi |
іран.
kaspii слов.
kašebi |
гр.
theshiai |
ілір.
messapi |
4. Свою країну мають і спільноти. В
індійців та іранців її назва містить самоназву спільноти, що походить від
самоназви єдности Ар’яварта, Ар’яна
Веджа ← arya ← *ardes. Її
варіації зберегли, також, тохари arśi та дарди darda; фракійці та фригійці
з метатезою в складі та з препозитивними показниками “старшого” й “молодшого”
етносу th-ra-koi, ph-ry-goi ← *arkoi,
*yrgoi. Ще одна пара етнонімів спільнот становить ніби метатезу складів:
вірмени – хети arim - mira. Решта спільнот ужила заступлені самоназви. Індійці
замінили самоназву ар’я на бгарат за
ім’ям Бгаратá, нащадка
голови родини епонімів етносу з Місячної династії. Він мав фонетичного двійника
в Сонячній династії. “Сонячний” Бгарата та його брат Лакшманá мають
фонетичних відповідників у греків – Спáрта й Лакедéмон, а Бгарата
ще у вірменів з метатезою та балтів: інд. Bharata, гр. Sparte,
вірм. Yervand ← *Yevrand,
балт. Brutene.
5. Міфоепічна традиція наводить
перелік 16-ти “кращих країн” етносу, зокрема, назву країни епічних подій,
непересічність значення якої ґарантувала їй збереження, певно, всіма
спільнотами. У балтів і дардів та назва зазнає метатези приголосних, у
германців – першого складу: дард. Kalaša ← інд. Koçala; балт.
Svalia ← слов. Visla; герм. Uppsala ← іран. Buhara. Одна індійська
“краща країна” Áñga має за
відповідника етноніми герм. angli, ілір. enchelei, дард. glangali
тощо. У греків той етнонім зазнав метатези, а потім, заміни тотемною
назвою: mirmidones “мурахи” ← aiginai
(о. Егіна) ← *ainigai.
6. З метатезою стикаємося в родині
епонімів етносу. Її зазнає ім’я єдиної дочки:
інд. Madhavi ↔ гр. Iodame. На
користь грецького імені, як первісного, свідчить системність добору іменних
показників, проте, за індійським ім’ям стоять
називникові етноніми, зокрема, в греків, до того ж, із обома носовими з огляду,
певно, на вірм. Nuarda: іран. Nisaya, Nisa
- mada, massagetai, tissagetai; гр. Nissa - Messenia; іт. Nersae -
marsi; ілір. nesti - masei; герм. naristi - marsi; слов. Nysa - mazowszani;
хет. nesa, Nenassa - Masa; фрак. asti(?) - moisi; балт. ? -
maršiogala тощо. Родину епонімів етносу в слов’ян
заступає родина богів, тому Іодамі та Мадгаві відповідає богиня Мокош, як і
дитині кожної, Тебі(Фіві) та Шибі – дочка богині П’ятниця.
Отже, маємо ще один приклад метатези з дальшою контамінацією імені з назвою
базарного дня тижня, оскільки дочка Мокоші стала покровою торгівлі: П’ятниця ←
*Peta ← *Tepa. Метатези зазнає, також, ім’я
індійського епоніма та етнонім Turvasu ← *Tuvrasu, що має
фонетично парний етнонім із переміною називника turvasu –
sauvīra, пор.: слов. тиверці – сівера. У 1-ій такій фонопарі
етнонімів (коли брак називника чергується з його наявою) спостерігаємо метатезу
вже в 2-ому етнонімові: and-umbara – kerambaka (← *kembraka), пор.:
герм. ambroni – kimbri. Розглядувану
метатезу знаходимо й у дардів: torvali ← *tovra-li. Той
етнонім прибирає, до того ж, і другий показник – інший плавний, а парний
етнонім втрачає навіть нормативний savi ← *savir. Є ще
одна така пара етнонімів із переміною порядка: vamai –
phaluri ← *vali - *phali. В ілірійців знаходимо метатезу в другому
етнонімові тієї ж фонопари tevrisci – eravisci (← *sevarisci)
та надмірне маркування обох етнонімів ув іншій парі ilerei
– plerei (illyrioi - pleraioi).
7. Відзначимо й метатезу у фракійській
фонопарі показникових етнонімів: фрак. daci – getae, пор.:
іран. dahae – saka.
8. Відзначимо, також. фонопару
етнонімів, що зазнала “слов’янської”
метатези в складі: радимичі – серадзяни ← *ard- -
*serd-, пор.: ілір. ardiei - sardeati; фрак.
artaki - serdi; герм. harudes - swardones; іран. aor[d]soi –sir[d]aka; вірм.
artsakh – šir[ts]ak; клт. ordovices - ?; іт. Ardea - ?; дард. ? –siradži.
Метатеза в міфоепічній традиції
індоєвропейців виявляється на всіх щаблях та в усіх гілках її сюжету, та
потрапляє до засад етнонімування. Знадобиться, ймовірно, особливе її визначення
з огляду на зумисне використання в тій традиції разом та, можливо, в системі з
іншими мовними засобами (чергування називників, перенесення показника,
заступлення етнонімів тощо). У давні часи вони мали, певно, істотне значення та
відігравали важливу роль.
Література:
Вступ до
порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов (за
ред. О.С. Мельничука). – К.: Наукова думка, 1966.
Ковалев Г.Ф. Этнонимия славянских языков. –
Воронеж: ИВУ, 1981.
Лингвистический
энциклопедический словарь. – М.: НИ БРЭ, 2002.
Майзель О.В.
Пути развития корневого фонда семитских языков. – М., 1965.
Абакумов О.В.,
Бучко Г.С., Бучко Д.Г. Ономастика України першого тисячоліття нашої ери. – К.:
Наукова думка, 1992.