Ковальчук Н.П.

Рівненський державний гуманітарний університет

Типологія пунктуаційних помилок та причини їх виникнення

Відповідно до основної мети навчання української мови одним із головних завдань є вироблення в школярів умінь і навичок комунікативно виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях під час сприймання, відтворення висловлювань з додержанням українського мовленнєвого етикету [3]. На жаль, реалізація завдання щодо засвоєння учнями базових правописних умінь і навичок на сучасному етапі, як показало опитування вчителів, є менш значимим. 74% рецепієнтів вважають, що в учнів основної школи недостатній рівень пунктуаційної грамотності. Основною причиною, що спонукала вчителів на таку відповідь, є кількість пунктуаційних помилок у письмових роботах учнів, які засвідчують низький рівень сформованості пунктуаційних умінь і навичок.

Тому мета нашого дослідження полягає у визначенні наукових засад класифікації пунктуаційних помилок і виявлення причин їх виникнення; актуальність визначається нерозробленістю цього питання в українській лінгводидактиці, існуванням різних підходів до класифікації пунктуаційних помилок.

Завдання дослідження:

– аналіз пунктуаційних помилок, визначення їх типології;

– виявлення причин виникнення пунктуаційних помилок.

Більшість вчених виділяє три типи пунктуаційних помилок, яких зазвичай припускаються учні середніх класів:

1) помилки, що пов’язані з пропущеним необхідним розділовим знаком;

2) помилки, що пов’язані з росташуванням зайвого розділового знака;

3) помилки, що пов’язані з уживанням не того розділового знака, який необхідний в конкретному випадку [1; 2].

О.В. Текучов конкретизує загальноприйняту класифікацію пунктуаційних помилок. Він виділяє:

І. Відсутність знаків:

а) відсутність розділових знаків (коми, двокрапки, тире), необхідних для відокремлення однієї частини складносурядного чи складнопідрядного речення (головного від залежного, рівних речень частин складносурядного речення), для відокремлення однорідних членів речення один від одного і від узагальнюючого слова;

б) відсутність знаків при відокремленні, прямій мові;

в) відсутність одного із знаків при необхідності виділити речення, зворот, сполучення слів чи окремий член речення з обох боків.

ІІ. Зайві знаки:

а) кома між підметом і присудком;

б) кома після останнього однорідного члена речення, що сприймається як уточнююча обставина;

в) коми, за допомогою яких помилково відділяють відокремлений член речення;

г) тире при відсутності узагальнюючого слова.

ІІІ. Заміна одних знаків іншими:

а) тире замінюється комою при узагальнюючому слові у реченні з однорідними членами;

б) кома замінюється двокрапкою між двома сурядними реченнями, які не знаходяться в причиновій залежності чи не передають послідовності подій [4].

Кожну з вищезазначених помилок можна подати у різних варіантах.

Розглядаючи питання про пунктуаційні помилки, потрібно мати на увазі, що ступінь складності їх різний, як різними є причини їх виникнення. Існує низка причин виникнення пунктуаційних помилок, серед яких найбільш суттєвими вважають:

1) Незнання пунктуаційних правил. Той, хто пише чи не пам’ятає правила, хоча і розуміє його, або не розуміє, не осмислює правила, хоча і пам’ятає.

2) Недостатньо глибокі і міцні знання із синтаксису, з яким пов’язані пунктуаційні правила (той, хто пише не розбирається вільно в синтаксичній конструкції, наприклад, іноді складно відокремити однорідні означення від неоднорідних; вставні слова від членів речення, якщо вставні слова і члени речення мають лексичну схожість; не вміє швидко і правильно встановити смислові відношення між словами, реченнями та їх частинами та ін.).

3) Недостатньо розвинене логічне мислення в учнів (наприклад, невміння обмежувати родові та видові поняття).

4) Той, хто пише, не володіє достатньо розвиненим мовленнєвим слухом. У цьому випадку він, навіть якщо і добре знає пунктуаційні правила і вміє їх застосовувати, може припуститися пунктуаційниої помилки, якщо неточно сприймає на слух будову і смисл кожного речення того, хто диктує чи говорить.

5) Той, хто пише, ставить розділові знаки не під час письма, а після написаного тексу. При цьому він не розуміє і, відповідно, не враховує основного призначення пунктуації – членування тексту на частини, що мають значення для вираження думки і почуттів у процесі письма.

М. Цуканов, М. Сергієвич, О. Текучов вказували на ваду, щодо звички розставляти розділові знаки не під час письма, а після запису тексту. Так, наприклад, М. Цуканов і Н. Сергієвич зазначали ще у ХІХ столітті, що учителі знають, яка дивна звичка існує між учнями не лише середніх, але й старших класів гімназій розставляти знаки після написання ними диктанту [5].

О. Текучов цю звичку справедливо розглядає як наслідок недосконалої методики навчання пунктуації, яка припускає розташування розділових знаків після запису текстів. Він зазначає, що великою методичною помилкою вчителя потрібно вважати те, що учні розташовують розділові знаки не у процесі письма, а тільки після того, як текст вже написаний. За такої системи письма порушується основний методичний принцип – досягати під час письма осмисленого членування тексту, що записується, виробляти міцні асоціації між уявленнями про значення того чи того розділового знаку, з одного боку, і певними синтаксичними конструкціями, що відтворюються на письмі – з іншого.

6) Учні припускаються великої кількості пунктуаційних помилок у тому випадку, коли під час вивчення морфології та орфографії не закріплюються ті відомості з синтаксису і пунктуації, які учні отримали у початковій школі. Але і цих відомостей достатньо для того, щоб на їхній основі розвивати і поглиблювати пунктуаційні навички учнів V класів.

Систематичне вивчення синтаксису і пунктуації за шкільною програмою розпочинається на прикінці сьомого класу. Відповідно, у прцесі навчання учнів пунктуації відбувається нічим не виправдана перерва у два роки, тому всі набуті у початкових класах пунктуаційні знання і навички розвіюються, у результаті чого ускладнюється вивчення основного курсу синтаксису і пунктуації. Отже, для удосконалення пунктуаційних умінь і зменшення кількості пунктуаційних помилок потрібна відповідна система навчання пунктуації, що базується на знанні вчителями та учнями основних типів пунктуаційних помилок і причин їх виникнення, побудові системи вправ.

Література:

1. Ломизов А.Ф. Методика пунктуации в связи с изучением синтаксиса. Изд. 2-е испр. и дополн. – М.: Просвещение, 1964.

2. Наумчук М.М., Лушпинська Л.П. Словник-довідник основних термінів і понять з методики української мови: Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: Астон, 2003. – 132 с.

3. Програми для середньої загальноосвітньої школи: Рідна мова 5-11 класи. – К.: Шкільний світ, 2001.– 81с.

4. Текучев О.В. Методика преподавания русского языка в средней школе. – М.: Учпедиз.,— 1958.

5. М. Цуканов, Н. Сергиевич. Систематический сборник диктантов. – М., 1877.