Бурило Ю.П.
Київський
національний економічний університет імені Вадима Гетьмана
Щодо визначення адміністративно-правового статусу Інтернет-видань та
організаційно-правових засад державного управління в сфері їх діяльності
Одним з найзначніших прогресивних зрушень в розвитку інформаційної сфери в
останні десятиліття стало становлення нового інформаційного середовища –
глобальної інформаційної мережі Інтернет. Значення цієї мережі як джерела
масової інформації зростає по мірі збільшення кількості інформаційних ресурсів
розміщених в ній та кількості її користувачів. Так, за даними www.internetworldstats.com,
кількість користувачів мережею Інтернет в світі зросла з 479 млн. в червні 2001
до 1043 млн. осіб в червні 2006 року або з 7.9 % до 16 % від кількості
населення світу [1]. В
України за даними цього ж джерела з 2000 по 2005 рік їх кількість зросла з 200
тис. до 5, 280 тис. або з 0.4 % до 11.4 % населення [2], а за
інформацією Держзв’язку за
перший квартал 2006 року мережею Інтернет в Україні користується близько 8.5
млн. громадян або майже 18 % населення [3]. Паралельно
зростає кількість доменів мережі Інтернет. За даними компанії VeriSign в кінці
першого кварталу 2005 року їх кількість у світі досягла майже 77 мільйонів [4],
в Україні ж станом на січень 2004 року кількість доменів в сегменті .UA досягла
30 тисяч [5]. Зі збільшенням кількості користувачів та інформаційних ресурсів
мережі Інтернет зростає її вплив як джерела масової інформації на суспільство,
про що свідчать деякі зарубіжні дослідження. Так, фахівці Price Waterhouse відзначають, що молоді американці віком
від 18 до 35 років, які раніше витрачали близько 4 годин на день перед
телевізором, тепер проводять одну з цих годин в мережі Інтернет [6].
На фоні вказаних тенденцій ненормальною є ситуація, коли розповсюдження
масової інформації Інтернет-виданнями залишається неврегульованим в правовій
площині, а в сфері їх діяльності державне управління практично не здійснюється.
Як наслідок, відбувається ескалація загроз пов’язаних з неконтрольованим і хаотичним
розвитком Інтернет-ЗМІ, а саме: розповсюдження недостовірної інформації, що
посягає на честь, гідність, ділову репутацію особи, розповсюдження секретної та
конфіденційної інформації держави, пропаганда насильства, жорстокості, расової,
релігійної ворожнечі, неофашизму, порнографії тощо. Водночас, відсутність
законодавчо закріпленого статусу засобів масової інформації за
Інтернет-виданнями в Україні не дає їм змоги користуватися пільгами, що надаються
державою традиційним ЗМІ, правами і гарантіями пов’язаними з професійною
журналістською діяльністю, передбаченими чинним законодавством.
В зв’язку з гостротою вказаних проблем, питанням дослідження діяльності
Інтернет-ЗМІ, визначенню їх правового статусу та основ державного управління в
сфері їх діяльності присвячені роботи таких вітчизняних та зарубіжних вчених як
Іванов В. Ф., Городенко Л., Черкес М.Є., Наумов В.Б. та ін. Втім, конкретних
шляхів вирішення цих питань досі не вироблено. Таким чином, питання визначення
адміністративно-правового статусу Інтернет-ЗМІ та організаційно-правових засад
державного управління в сфері їх діяльності зберігає на сьогодні свою
актуальність, а його вирішення має важливе значення для забезпечення
стабільного та безпечного функціонування інформаційної сфери в Україні.
Одразу зауважимо, що питання визначення адміністративно-правового статусу
Інтернет-видань та основ державного управління в сфері їх діяльності нерозривно
взаємопов’язані,
оскільки важко розглядати побудову системи державного управління не
визначившись з правовим статусом об’єкту управління.
Отже, почнемо зі статусу Інтернет-ЗМІ.
Згідно
ч.ч. 2.3. ст.20 Закону України „Про інформацію”[7]
друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання
(преса) газети, журнали, бюлетені
тощо і разові видання з
визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є:
радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. З одного боку,
наведені положення Закону чітко не вказують на належність Інтернет-видань до
засобів масової інформації, з іншого – не заперечують в принципі таку
можливість, адже перелік не є вичерпним. Водночас ч.3 цієї ж статті містить
норму, за якою порядок створення (заснування)
та організації діяльності окремих засобів
масової інформації визначаються
законодавчими актами про ці засоби. З цієї норми випливає, що діяльність кожного виду засобів масової
інформації, а відтак і їх правовий статус в Україні мають бути чітко
регламентована законодавством. Оскільки чинне законодавство України взагалі не
визнає того факту, що Інтернет є потужним засобом розповсюдження масової
інформації і не містить норм, які б визначали правові основи діяльності
Інтернет-видань, то статусу засобів масової інформації вони de jure не мають, хоча de facto
масову інформацію все ж таки розповсюджують.
Враховуючи відсутність у вітчизняному законодавстві будь-яких вказівок на
визначення Інтернет-ЗМІ, звернемося до законодавства зарубіжного для того щоб
зрозуміти, що собою вони являють. Так, ст.3 Закону „Про засоби масової
інформації” Азербайджанської Республіки визначено, що засоби масової інформації
– періодичні друковані видання, телерадіопрограми, інформаційні агентства, Інтернет, програми кінохроніки та інші
форми розповсюдження ...[8]. Підхід,
використаний в цьому законі, за яким вся мережа Інтернет визнається засобом
масової інформації, на наш погляд, є занадто широким і недостатньо конкретним,
а відтак є мало придатним з юридичної точки зору. Непридатність такого
визначення пов’язана і з тим, що Інтернет є глобальною мережею в якої немає
конкретно визначених власників, а інформаційній ресурси розмістити в ній може
будь-хто бажаючий, відтак залишається без відповіді питання кому належить
інформація і хто за неї відповідає.
Більш продуктивним здається підхід використаний в ст.1 Закону Республіки
Казахстан „Про засоби масової інформації” згідно якого до засобів масової
інформації віднесено WEB-сайти в
загальнодоступних телекомунікаційних мережах (Інтернет та інших). При цьому WEB-сайт визначається
як підготовлена за допомогою спеціальних технічних і програмних засобів
представницька сторінка фізичної або юридичної особи Республіки Казахстан на
якій власник розміщує інформацію в цілях масового розповсюдження [9]. Перевагою
цього підходу є чітка прив’язка масової інформації розповсюджуваної за
допомогою веб-сайту до його власника, а не до всієї неперсоніфікованої мережі
Інтернет. Водночас недоліком цього визначення є його обмеження за географічною
ознакою, що зводить коло Ітернет-ЗМІ лише до веб-сайтів, що належать фізичним
та юридичним особам Казахстану, адже особливістю мережі Інтернет є її
глобальний характер, що передбачає можливість доступу добудь-якого веб-сайту
незалежно від національної належності його власника з будь-якої частини світу.
Таким чином, виходячи з наведеного під Інтернет-виданням
(ЗМІ) можна розуміти будь-який веб-сайт як складову частину мережі Інтернет
(незалежно від того в якому сегменті Інтернет такий веб-сайт розташований), що
належить певній фізичній чи юридичній особі (незалежно від національної чи
географічної належності) і призначений для розповсюдження масової інформації,
тобто для здійснення масової комунікації. Слід окремо наголосити на тому,
що веб-сайт як ЗМІ має бути призначений саме для масової комунікації, а не для
якого-небудь іншого виду комунікації. Таке уточнення важливе, адже, як відомо,
поряд зі здійсненням масової комунікації за допомогою Інтернету можливо
проводити наради, симпозіуми, семінари, тобто здійснювати групову комунікацію.
Нарешті, Інтернет дає можливості реалізації індивідуальної комунікації,
аналогічної з телефонним спілкуванням. Все це свідчить про неприпустимість
одномірної оцінки Інтернета в якості медіа засобу [10].
Стосовно ж веб-сайту як засобу масової інформації, на наш погляд, здається
дещо спрощеним визначення його як представницької сторінки певної фізичної або
юридичної особи. Справа в тому, що сучасні веб-сайти, як правило, не
обмежуються однією веб-стрінкою, а являють собою взаємопов’язану організовану
систему веб-сторінок об’єднаних під певним доменним іменем, які, як
зазначалося, можуть виконувати функції не лише масової, а групової та
індивідуальної комунікації. Таким чином, можемо навести наступне узагальнююче
визначення веб-сайту як складової мережі Інтернет. Веб-сайт – це веб-сторінка або їх певна організована сукупність,
розміщена під окремим доменом в мережі Інтернет або іншій інформаційній мережі
загального користування, на якій можуть розміщуватися інформаційні ресурси а
також необхідні програмні засоби для здійснення масових, групових або
індивідуальних комунікацій, здійснення електронної торгівлі, надання
комерційних та інших видів послуг.
Водночас, як вже відмічалося, до веб-сайтів як засобів масової інформації
відносяться лише ті, які призначені, серед іншого, для масової комунікації.
Як відомо, неодмінною умовою діяльності періодичних друкованих засобів
масової інформації згідно ст. 11 Закону України „Про друковані засоби масової
інформації(пресу) в Україні” [11] є їх державна реєстрація. Для здійснення
телерадіомовлення ст. 23 Закону України „Про телебачення і радіомовлення”[12]
вимагається отримання відповідної ліцензії. Іншими словами, діяльність цих
засобів масової інформації в Україні можлива лише після отримання встановлених
законодавством дозволів. Чи повинна дозвільна система розповсюджуватися і на
Інтернет-ЗМІ ? А якщо повинна, то якою саме вона має бути ? Відповідь на це
питання має важливе значення при визначенні адміністративно-правового статусу
Інтернет-видань та основ державного управління в сфері їх діяльності.
Відповідь на це питання не може бути однозначною так або ні. Питання
набагато складніше ніж здається на перший погляд.
Інтернет є глобальною інформаційною мережею і власний веб-сайт можна
однаково легко і швидко відкрити як на сервері в Україні в українському
сегменті мережі .UA., так і в будь-якій іншій країні світу
в будь-якій іншій доменній зоні і цей сайт все одно буде доступний для
перегляду в Україні. Ця операція не потребуватиме ані значних зусиль ані
значних коштів. Тим більше, для цього не потрібно витрачати зайвих зусиль, часу
та коштів на складання різного роду документації, спілкування з чиновниками
тощо. В цьому значна перевага Інтернету над іншими традиційними ЗМІ.
Уявімо, що в Україні впроваджено обов’язкову державну реєстрацію всіх
Інтернет-видань, тобто всіх веб-сайтів в сегменті .UA або їх
ліцензування з метою надання їм статусу засобів масової інформації. В
результаті, переважна частина з них просто емігрують за кордон, тобто
перемістяться в інші доменні зони і на розвитку української частини Інтернету
можна буде поставити крапку. Справа в тому, що більшості власників веб-сайтів
статус засобу масової інформації взагалі ні до чого. Справді, навіщо певній
приватній особі, яка бажає відкрити веб-сайт присвячений висвітленню, наприклад,
певної наукової проблеми або іншої цікавої їй теми, офіційний статус засобу
масової інформації, коли ніякої професійної журналістської діяльності вона
здійснювати не збирається. Якщо ж такий статус їй не потрібен, навіщо їй
зв’язуватися з державними органами, отримувати якісь ліцензії або проходити
державну реєстрацію, витрачати на це час, кошти, нерви, коли можна, не виходячи
з дому, створити веб-сайт на сервері в сусідній Росії або іншій країні. Все
одно, такий веб-сайт буде доступний в Україні і не лише в ній одній, адже
Інтернет-ЗМІ - це різновид ЗМІ, який відрізняється з поміж інших просторовим
континуумом [13].
Таким чином очевидно, що впровадження обов’язкової державної реєстрації
Інтернет-видань є недоцільним, неефективним і навіть контрпродуктивним кроком,
зважаючи на глобальну природу мережі Інтернет, а також те, що більшості
власників веб-сайтів офіційний статус засобу масової інформації не потрібен, а
відтак державна реєстрація спрямована на його набуття є зайвим клопотом.
В разі впровадження державної
реєстрації (ліцензування) Інтернет-видань як суб’єктів інформаційної діяльності
пройдуть її лише ті Інтернет-видання, працівники яких постійно займаються
професійною журналістською діяльністю і відповідно мають потребу в офіційному
визнанні та гарантуванні державою своїх професійних та соціальних прав
пов’язаних з журналістською діяльністю і то лише за умови, що державна
реєстрація означатиме розповсюдження на них цих прав. Ще одним стимулом для
заохочення професійних Інтернет-видань до державної реєстрації може бути
поширення на зареєстровані Інтернет-видання заходів державної підтримки та
пільг передбачених Закон України „Про державну підтримку засобів масової
інформації та соціальний захист журналістів”[14].
Іншими словами, державна реєстрація
Інтернет-видань можлива лише по відношенню до окремої їх категорії –професійних
Інтернет-видань за умови, що вона їм потрібна для отримання додаткових прав,
гарантій, пільг пов’язаних з їх професійною діяльністю. Враховуючи останнє,
стає очевидним, що державна реєстрація Інтернет-видань може бути лише
добровільною. При цьому добровільна державна реєстрація Інтернет-видань як суб’єктів
інформаційної діяльності має відігравати не функцію дозволу на здійснення
інформаційної діяльності взагалі, а скоріше бути дозволом на користування
окремими додатковими правами, пільгами та гарантіями пов’язаними з їх
професійною інформаційною діяльністю.
Зі сказаного також слідує, що при розробці закону з питань регулювання
діяльності Інтернет-видань, при визначенні їх адміністративно-правового
статусу, слід враховувати їх різнорідність залежно від особливостей їх
інформаційної діяльності, потреб у забезпеченні державою прав, гарантій, пільг
пов’язаних з цією діяльністю, а відтак і їх відношення до державної реєстрації.
З цих міркувань можна розділити в правовому статусі Інтернет-видання (ЗМІ) на
дві категорії: 1) незареєстровані Інтернет-видання (Інтернет-ЗМІ, які державної
реєстрації не проходили), права на інформаційну діяльність яких гарантуються на
загальному рівні визначеному Конституцією України [15] та Законом України „Про
інформацію” та 2) зареєстровані Інтернет-видання, які, після їх добровільної
державної реєстрації, користуються додатковими правами, гарантіями та пільгами
пов’язаними з інформаційною діяльністю передбаченими ст.ст. 26, 27 Закону
України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та Законом
України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист
журналістів”.
Застосування запропонованого підходу в перспективному законодавстві з
питань регулювання Інтернет-видань, дасть змогу їх власникам самостійно, на
власний розсуд, вирішувати чи потрібно їм проходити державну реєстрацію
Інтернет-видання з метою отримання додаткових прав, пільг, гарантій пов’язаних
з їх інформаційною діяльністю чи не робити цього, виходячи при цьому з
конкретних особливостей та потреб інформаційної діяльності належного їм
Інтернет-видання. Водночас така модель державного управління жодним чином не обмежує свободу заснування та
діяльності Інтернет-видань, а відтак не перешкоджає вільному розвитку
українського сегменту мережі Інтернет, адже державна реєстрація є суто добровільною,
а її відсутність не зменшує обсяг прав та свобод пов’язаних з інформаційною
діяльністю порівняно з загальним їх рівнем гарантованим Конституцією України та
Законом України „Про інформацію”.
Окрім державної реєстрації Інтернет-видань актуальним питанням пов’язаним з
державним управлінням, як вже відмічалося на початку статті, є питання
забезпечення законності в сфері діяльності Інтернет-видань. Само собою, що
забезпечення законності неможливе без контролю з боку держави. На наш погляд,
державний контроль за діяльністю Інтернет-видань має здійснюватися у формі
нагляду, оскільки контроль в повному значенні цього слова передбачає можливість
втручання держави в оперативну діяльність об’єктів управління [16], що в сфері
інформаційної діяльності неприпустимо у зв’язку з захистом свободи слова та
недопустимістю цензури.
Важливою організаційною передумовою ефективності державного нагляду в цій
сфері має стати моніторинг інформаційного простору мережі Інтернет як в
українській його частині .UA так і в інших
частинах з метою виявлення порушень українського законодавства в сфері
інформації. Здійснення моніторингу в інших доменних зонах поряд з українською .UA, наш погляд, цілком юридично виправдане, адже
інформаційні загрози можуть виходити не лише з українського сегменту мережі
Інтернет, а й зі всіх інших сегментів. Інформація розміщена на веб-сайтах в
іноземних доменних зонах все одно доступна в Україні, відтак може призводити до
порушень українського законодавство на території України, тому всі підстави для
моніторингу іноземних доменних зон є цілком обгрунтовані. Зауважимо, що
моніторинг – це лише пасивне спостереження за змістом інформаційних ресурсів
мережі Інтернет, який сам по собі, не означає втручання в інформаційну
діяльність Інтернет-видань будь-то в Україні чи деінде, а отже мови про
порушення юрисдикції іншої країни бути не може. Враховуючи відсутність
втручання в інформаційну діяльність в ході моніторингу, можна також передбачити
в майбутньому законодавстві з питань діяльності Інтернет-видань, що моніторинг
інформації на веб-сайтах окрім державного органу, що здійснюватиме нагляд в цій
сфері, зобов’язані здійснювати також особи, що надають послуги хостингу
(розміщення та підтримки в мережі Інтернет веб-сайтів) та інформувати про його
результати наглядовий орган (так, наприклад, свого часу в Сінгапурі влада
зобов’язала провайдерів послуг Інтернету контролювати зміст домашніх сторінок
[17]). Важливість моніторингу в тому, що він даватиме інформацію про порушення
законодавства і таким чином створить можливість для держави в ході здійснення
нагляду вживати заходів примусу на припинення цих порушень та притягнення до
винних відповідальності.
Стосовно заходів примусу, що мають вживатися в ході державного нагляду,
потрібно особливу увагу звернути на заходи припинення, які мають відігравати
вирішальну роль в боротьбі з правопорушеннями в мережі Інтернет. Пов’язано це з
тим, що через глобальність мережі Інтернет та анонімність власників
інформаційних ресурсів розміщених в ній, виявити і притягнути правопорушника до
відповідальності далеко не завжди можливо. Втім, цілком можливо припинити саме
правопорушення шляхом блокування доступу до інформаційних ресурсів, що
суперечать вимогам законодавства України. Тому необхідно надати право
державному органу, що здійснюватиме нагляд в сфері діяльності Інтернет видань,
видавати обов’язкові
приписи особам, що надають доступ до мережі Інтернет (операторам та провайдерам
телекомунікацій), а також тим, що надають послуги хостингу, блокувати доступ до
Інтернет-видань, які порушують інформаційне законодавство України. Для
уникнення можливості зловживання наглядовим органом владними повноваженнями з
метою утисків свободи слова можливо також передбачити, що видання наглядовим
органом приписів щодо блокування доступ до Інтернет-видань-порушників
здійснюється на підставі експертного висновку Національної експертної комісії з
питань захисту суспільної моралі (у випадках, коли правопорушення посягає на
моральні основи суспільства визначені Законом України „Про захист суспільної моралі”
[18]) та на вимогу Служби безпеки України (якщо, правопорушення посягає на
безпеку держави, наприклад, при розповсюдженні відомостей, що містять державну
таємницю або конфіденційну інформацію, що є власністю держави).
Нарешті необхідно вирішити, який державний орган в Україні має здійснювати
реєстрацію, нагляд та моніторинг діяльності Інтернет-видань. Проблема в тому,
що Інтернет-видання не є традиційними ЗМІ такими як газети або телебачення для
регулювання яких вже давно визначені державні органи. Важливою особливістю
Інтернет-видань є те, що їх інформація розповсюджується через звичайні
телефонні мережі. Ця особливість має суттєве значення для створення
інституційних засад державного управління в сфері діяльності Інтернет-видань,
оскільки для ефективного здійснення пропонованих нами повноважень орган
державного управління повинен був би мати сферу відання, що охоплює
телекомунікації і галузь електронних ЗМІ. Такі „конвергентні” органи управління
існують в багатьох зарубіжних країнах, зокрема, Італії [19], Австралії
[20], ПАР, Великобританії [21], Грузії
та ін. До речі, однією з причин їх створення став саме розвиток мережі
Інтернет, конвергенція в ньому цифрових технологій передачі даних та виникнення
на цій основі нового інформаційного простору, регулювати який ефективніше з
одного управлінського центру. Напевне найбільш оптимальним було б створення
аналогічного конвергентного регулюючого органу в Україні, до повноважень якого
необхідно було б віднести державну реєстрацію, моніторинг та нагляд в мережі
Інтернет. Але його створення це питання перспективи. Поки що ж Україні, на
відміну від зазначених країн, регулювання галузей телекомунікацій та
електронних ЗМІ здійснюється не одним, а двома органами – Національною комісією
з питань регулювання зв’язку та Національною радою України з питань телебачення
і радіомовлення. Отже до створення конвергентного органу регулювання в сфері
електронних комунікацій в України здійснення вищеназваних функцій управління в
щодо Інтернет-видань доведеться здійснювати одному з цих органів. На наш
погляд, цим органом поки що може бути
Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, враховуючи,
передусім, те, що пропоновані нами заходи державного управління мають на меті регулювання
мережі Інтернет саме як джерела масової інформації. Крім того, на користь
такого варіанту говорить і зарубіжний досвід. Так, у Австралії ще до створення
там конвергентного органу регулювання АСМА (Australian Communication and Media Authority),
регулюванням діяльності в мережі Інтернет відповідно до Broadcasting Services Amendment (Online Services) Act 1999
року займався регуляторний орган Australian Broadcasting Authority (АВА),
який, серед іншого, був наділений правом вимагати від австралійських
провайдерів мережі Інтернет (провайдерів доступу та провайдерів хостингу)
видаляти інформацію або обмежувати доступ до неї в залежності від її змісту
[22].
Узагальнюючи сказане, можемо дійти таких висновків. Специфіка масової
комунікації в мережі Інтернет зумовлює необхідність прийняття окремого закону з
питань діяльності Інтернет-видань. При розробці такого закону під
Інтернет-виданнями слід вважати будь-який веб-сайт як складову частину мережі
Інтернет, що належить певній фізичній чи юридичній особі (незалежно від
національної належності) і призначений для розповсюдження масової інформації.
Особливості діяльності Інтернет-видань та їх різноманітність дають можливість
їх розмежування при визначені адміністративно-правового статусу на дві
категорії 1) незареєстровані Інтернет-видання рівень інформаційних прав
власників та працівників яких має залишатися на загальному рівні та 2)
зареєстровані Інтернет-видання, яким гарантуються додаткові права, пільги та
гарантії пов’язані з професійною інформаційною діяльністю. При цьому реєстрація
Інтернет-видань має бути суто добровільною. Важливою передумовою здійснення
ефективного державного нагляду в сфері діяльності Інтернет-видань має бути
моніторинг інформаційного наповнення веб-сайтів мережі Інтернет, що повинен
здійснюватися не лише відповідним державним наглядовим органом, а й
українськими провайдерами хостингу. Важливу роль у забезпеченні законності в
мережі Інтернет можуть відіграти адміністративні заходи припинення такі як
видання приписів щодо блокування доступу до інформаційних ресурсів Інтернет-видань-правопорушників.
В ідеалі за останніми світовими тенденціями нагляд за законністю розповсюдження
інформації в мережі Інтернет має здійснювати „конвергентний” регулюючий орган,
хоча за його відсутності виконання цієї функції може бути доручено іншому державному
органу.
Щодо перспектив розвитку означеної тематики потрібно відзначити
необхідність поглибленого дослідження створення ефективних
організаційно-правових засад здійснення нагляду в сфері діяльності
Інтернет-видань.
Література:
1.
http://www.internetworldstats.com/emarketing.htm
2.
http://www.internetworldstats.com/euro/ua.htm
3.
Аналітична
довідка про підсумки роботи галузі зв’язку та сфери інформатизації за І квартал 2006 року //
http://www.kmu.gov.ua/mtunit/control/inform/uk/publish/article?art_id=42503&cat_id=42368
4.
http://www.weboptimiser.com/search_engine_marketing_news/13043539.html
5.
http://stc.gov.ua/ukrainian/info/internet/history
7.
Закон
України „Про інформацію” від 02.10.1992 // Відомості Верховної Ради
(ВВР), 1992, N 48, ст.650
8.
www.medialaw.ru
9.
www.medialaw.ru
10. Черкес
М.Е. Правовое регулирование деятельности в Интернете. Монография. Часть І. – Одесса: Латстар, 2002. – С.32
11. Закон України „Про друковані засоби
масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992 // Відомості Верховної
Ради (ВВР), 1993, N 1, ст. 1
12. Закон України „Про телебачення і
радіомовлення” від 21.12.1993 в редакції від 12.01.2006// http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
13. Городенко Л. Інтернет-медіа як новий вид
ЗМІ. //Інформаційне суспільство. Шлях України. – К.,2004. – С.195
14. Закон України „Про державну підтримку
засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23.09.1997 //
Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, N 50, ст. 302
15. Конституція України від 28.06.1996 //
Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141
16. Адміністративне право України. Академічний
курс: Удвох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: Видавництво „Юридична
думка”, 2004. – С.350
17. Іванов В.Ф. Законодавство про засоби
масової інформації: український та зарубіжний досвід. – К.:Видавничий центр «Київський університет»,1999. - С.150
18. Закон України „Про захист суспільної
моралі” від 20.11.2003 // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2004. -№14. –
Ст.192
19. www.agcom.it
20. www.acma.gov.au
21. www.ofcom.org.uk