Дуженков В.Д.

Світловодський технікум радіоелектронного приладобудування

Аспекти впливу сучасної дійсності

на розвиток особистості

Сучасний період розвитку суспільства характеризується швидкими науковими, соціальними та політичними змінами. Технічний прогрес, комп’ютеризація всіх сфер життя, Інтернет, телебачення, супутниковий зв’язок, формування громадянського суспільства – все це має значний вплив на суспільну свідомість, а також на особистість і її соціальну роль. Нові умови життя породжують свій ідеал людини, в якому традиційні уявлення про неї, сформовані історичним розвитком культури, переплітаються з модерними. Відповідно до цього змінюються практичні завдання і критерії ефективності навчання і виховання. Якщо в минулому дітей готували до життя в суспільстві, яке в головних рисах буде схожим на той світ, в якому жили батьки, а значить основною метою була передача накопичених навиків, знань, цінностей, то сьогоднішня молодь буде жити у світі, який суттєво відрізняється від того, в якому живуть їх батьки і вихователі. Тому і свої виховні цілі ми повинні оцінювати не стільки по тому, як вдалося передати молоді свої знання і вміння, скільки по тому, зуміли ми підготувати їх самостійно діяти і приймати рішення в умовах, яких не було і не могло бути в житті батьківського покоління.

Ця проблема стосується всієї сфери освіти і являється світовою, глобальною. Вона широко дискутується в теорії і практиці навчально-виховної роботи.

Теоретики вважають, щоб жити і успішно функціонувати в надзвичайно мобільному і динамічному суспільстві, індивід повинен мати ряд важливих рис.

По-перше, він повинен бути особистістю із стійким світоглядом, соціальними і моральними переконаннями. Бо інакше на кожному переломі історії, - а їх в житті буде достатньо – він буде втрачати свою цілісність.

По - друге, він повинен мати високу психологічну мобільність, гнучкість, здатність засвоювати і переробляти інформацію, створювати щось нове не тільки в молоді роки, а і в зрілому віці, коли старші покоління звикли жити старим багажем. Без цього особистість неминуче відстане від життя і стане гальмом суспільного розвитку.

Отже мета виховання в наш час, це перш за все виховання самостійності, творчості, ініціативи і соціальної відповідальності. Особистість повинна бути розвинутою, гармонійною і зорієнтованою на самореалізацію і самовдосконалення.

Завдання це непросте, воно породжує значну кількість психологічних, освітніх і виховних проблем, а тому не може бути стихійним, і потребує значної уваги як з боку навчальних закладів так і громадськості.

Відомо, що самодостатню, творчу особистість може формувати тільки самостійна творча діяльність побудована на основі самоуправлінні, а тому пріоритетними напрямками сучасної педагогіки є:

- розвиток індивідуальних здібностей молоді і забезпечення умов для самореалізації;

- стимулювання внутрішніх сил студентів до саморозвитку;

- формування професійних якостей сучасного спеціаліста;

- виховання високих моральних переконань, поваги до законів, активної громадської позиції;

- формування здатності до самоаналізу способів діяльності, спонукання до самооцінки, самопізнання, самовдосконалення у різних видах діяльності;

- стимулювання позитивних інтелектуальних почуттів; якомога повніша послідовна диференціація та індивідуалізація у навчальній і виховній роботі.

Реалізувати ці завдання можна тільки через комплекс виховних і освітніх компонентів, які підпорядковані їм.

Одним із найважливіших компонентів виховання сучасної особистості є вибір тих моральних цінностей, які відповідають уявленню суспільства про ідеальну людину. При їх виборі виникає ряд проблем:

По-перше, необхідно орієнтуватися не тільки на цінності, які діють сьогодні, а і на ті, до яких суспільство прагне в майбутньому, щоб сучасна молодь стала їх носіями.

По-друге, при цьому, доцільно враховувати особливості регіону, соціальний склад населення, переважаючі моральні цінності індивіда. В процесі виховання слід робити опору саме на ті цінності, які вже має вихованець і джерелами яких є сім’я, оточення, спілкування.

Іншим важливим компонентом процесу формування особистості є спілкування між педагогом і вихованцем. Вони завжди були ієрархічними, це відносини залежності і підкорення. Сьогоднішні умови і завдання освіти – побудувати відносини співробітництва, в основі яких лежить принцип соціальної рівності. Необхідно пам’ятати, що дитина – це не “tabyla rasa”, на якій можна написати будь-яку інформацію, а унікальна особистість з власним відношенням до навколишньої діяльності, зі своїм вибором поведінки. Демократизм, гуманність, толерантність – ось основні складові спілкування “педагогіки співробітництва”. Вона може розвиватися за такими напрямками:

- Створення атмосфери духовності у взаєминах викладача (куратора) й студента, як особистості з особистістю;

- об’єктивність і справедливість у діяльності педагога;

- справжній інтерес до особистості виховання, повага до його поглядів, уявлень, цінностей;

- діалогічний характер спілкування, який передбачає дискусію з моральних проблем замість одностороннього впливу.

Про актуальність таких взаємовідносин свідчать результати діалектики даної проблеми, яка була проведена серед студентів СТРП за тестами

Ю.З. Гільбуха, розробленими в інституті психології АПН України.

На запитання “Я вчуся найкраще коли...”:

30% з опитаних студентів відповіли, що найкраще навчаються, коли подобається як викладач пояснює матеріал;

25% - коли хороші взаємовідносини з викладачем;

17% - залежить від контролю з боку батьків.

На запитання, що студенти цінують у викладача:

46% - відповіли, що цінують поєднання поваги і вимогливості до студентів;

27% - оптимізм і гумор;

20% - професіоналізм;

7% - об’єктивність.

На запитання. які риси менше за все подобаються у викладачів:

22% - відповіли, що не подобається нещирість;

27% - грубість і нервовість;

25% - байдуже відношення до обов’язків;

18% - нав’язування своєї точки зору.

Як бачимо, молоде покоління цінує вміння співпрацювати на принципах гуманності. Вони обирають педагогіку толерантності. І цей вибір педагоги повинні враховувати, якщо хочуть досягти поставленої мети. В повсякденній роботі необхідно враховувати, що кожна дитина не тільки буде в майбутньому хорошим спеціалістом, громадянином, вона вже є сьогодні, і тим ким вона є. Без забезпечення певної автономії індивіда не можна виховати творчу особистість, здатну самостійно приймати рішення, протистояти зовнішньому тиску. Тільки змінивши систему стосунків у навчальному закладі, побудувавши їх на взаємній повазі всіх учасників навчального процесу, можна мати дійсно демократичне суспільство й ефективну ринкову економіку. Бо і перше, і друге неможливе без самодостатньої, індивідуально розвиненої особистості.

Важливим компонентом соціалізації особистості залишається сім’я, її атмосфера, наявність емоційного контакту між батьками і дітьми. Досвід показує, що увага з боку батьків дає дитині відчуття захищеності, емоційної рівноваги, підвищує її самооцінку, і навпаки її відсутність сприяє невпевненості, тривожності. В сім’ї закладається фундамент основних якостей людини, виробляється комплекс базових цінностей, потреб, інтересів, навичок.

Проте сучасна сім’я докорінно змінилася. Зменшилася її стабільність, ослабла традиційна роль батька, збільшилася трудова зайнятість жінки. Значна кількість батьків не має постійного заробітку, а значить можливості підтримувати достатній матеріальний рівень життя. За сучасними даними тільки в центральному регіоні нашої країни біля 50% сімей живуть за межею бідності, а в 70% сімей батьки не мають гарантованої роботи. З 1991 по 2003рр. число розлучень збільшилося у 3,7 рази і відповідно зростає кількість “материнських сімей”. Але не зважаючи на всі ці зміни, сім’ї залишаються основним осередком формування особистості і безумовно може або посилити або загальмувати його. Тому процес виховання сучасної особистості повинен сприяти залученню батьків до виконання певних функцій. Для цього доцільно:

- на батьківських зборах показувати і обґрунтовувати виховні завдання академічної групи (навчального закладу) на даному етапі, обговорювати і враховувати пропозиції батьків;

- проводити лекції, бесіди-консультації, індивідуальні бесіди про шляхи реалізації в сім’ї визначених завдань і цим забезпечити єдність дій;

- вивчати психологічний стан сім’ї, рівень готовності батьків до виконання педагогічних функцій, можливості участі у виховній діяльності, включати батьків у навчально-виховний процес як керівників гуртків, учасників загальних виховних заходів тощо;

- виробляти спільні дії з батьківським комітетом, окремими активістами і ін.

В останній час у соціалізації особистості зростає вплив таких компонентів, як громадськість і засоби масової інформації, інформатизації. Про роль громадських організацій, неформальних об’єднань написано багато, але в практичній роботі, педагоги повинні сприяти посиленню їх впливу на виховний процес. Для цього доцільно вивчати їх можливості, залучати, координувати їх діяльність на досягнення виховної мети. Ширше практикувати різноманітні форми студентського і учнівського самоврядування. Позитивним прикладом у цьому відношенні є “Хартія старшокласників м. Києва”, яка декларує таку організацію шкільного життя, коли молодь має реальні права. Своєрідним співвиконавцем підготовки нових поколінь до життя є засоби масової інформації. Саме через ЗМІ діють просвітницькі організації, формуються моральні, етичні і естетичні переконання, створюються інформативно-культурний простір, який сприяє соціалізації особистості. Але для ефективності впливу ЗМІ на індивіда, необхідно створити конкретні довготривалі освітньо-виховні програми на радіо і телебаченні, доступну дитячу літературу, розвиваючі засоби, а можливо і повноцінний освітній канал.

Відомий український педагог В. Сухомлинський писав “Світ вступає в століття людини”. Сучасна дійсність підтверджує ці слова. Головною складовою частиною сьогодення є особистість. Від її розвитку і діяльності залежить доля держави, нації, всього суспільства. Тому соціалізація і виховання передбачають не лише пристосування індивіда до існуючого середовища, а і його здатність перетворювати себе і навколишній світ. Нова спільнота вимагає нової системи соціалізації, основними складовими якої є створення умов для самопізнання, саморозвитку, самореалізації власної сутності особистості. Це єдиний шлях ненасильницького, динамічного розвитку суспільства.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Закон України “Про вищу освіту”, - К. 2002р.

2. Литвин В. (авторський колектив) Науково-освітній потенціал нації. Погляд у ХХІ ст., – К. 2004р.

3. Сухомлинський В.О. “Сто советов учителю”. – К. 1984р.

4. Лониця В.С. “Психологія і педагогіка”. – К. 2000р.

5. Кон І.С. “Психология ранней юнности”. – М. 1989р.

texnikym@mail.kw.ukrtel.net