К.і.н. Кривдіна І.Б.

Одеський національний політехнічний університет

Основні напрями журналістської діяльності

В’ячеслава Чорновола

Про Чорновола – політика написано багато. Менше – про Чорновола -журналіста. А між тим він був природжений полеміст, майстер гострого слова, обдарований публіцист. Тому й вважається доцільним звернути увагу на основні напрями саме журналістської діяльності відомого правозахисника.

В’ячеслав Максимович Чорновіл у 1955 р. закінчив Вільхівецьку середню школу і того ж року вступив до Київського державного університету спочатку на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. У 1958 році, узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював у виїзній редакції газети “Київський комсомолець”. У студентські роки вже багато писав до газет. Жанрові зацікавлення студента Чорновола були різноманітними: інформаційна замітка, кореспондентське повідомлення, нарис. критична й сатирична замітка, репортаж, стаття, рецензія, огляд – і в будь-якому жанрі проглядалася тонка іронія та критичний погляд на факт. З липня 1960 до травня 1963 р. В’ячеслав Чорновіл працював на Львівський студії телебачення спочатку редактором, потім – старшим редактором передач для молоді. З травня 1963 р. до вересня 1965 р. завідував відділом у газеті “Молода гвардія”, там з його подачі звучало слово поетів-шістдесятників, друкувалися власне самвидавні твори І.Драча, В.Симоненка, Л.Костенко. Незабаром був звільнений за участь у правозахисному русі. Улаштувався працівником у газеті “Друг читача” й у квітні 1966 р. був знову звільнений за відмову давати свідчення проти братів Горинів на закритому політичному процесі у Львові. Відтоді позбавлений можливості працювати за фахом.

У травні 1966 р., зібравши інформацію про порушення прав людини й радянського законодавства судовими та слідчими органами, написав і розповсюдив публіцистичну збірку “Правосуддя чи рецидиви терору?” 1965 року у Львові він уклав документальну збірку “Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)” – матеріали про репресованих у 1965 р. шістдесятників, що вийшла друком 1968 р. у Парижі. У 1969 р., після звільнення з ув’язнення, розпочав працю над створенням самвидавного часопису “Український Вісник”, перше число якого вийшло в січні 1970 р. Характеризуючи мету видання “Українського Вісника”, В.Чорновіл зазначав: “[журнал] приносить інформації про життя українського народу, про його національні, політичні і соціальні прагнення та про політику режиму у відношенні до України, що їх не друкує радянська преса. “Український Вісник” – видання в жодному разі не антирадянське і не антикомуністичне. За своїм змістом воно цілком легальне і конституційне” [1]. До чергового арешту В. Чорновола у 1972 році вийшло п’ять номерів журналу.

Улітку 1987 р. В’ячеслав Чорновіл відновив видання “Українського Вісника”, редактором і автором якого був протягом наступних двох років. У ч.7 опубліковано велику публіцистичну статтю В.Чорновола у формі відкритого листа до М.Горбачова про проблеми демократизації суспільства та права української нації (серпень 1988 р.). Після відновлення у 1988 р. Української Гельсінської групи (УГГ) та перетворення її на Українську Гельсінську спілку (УГС), В.Чорновіл був її співголовою, співавтором низки програмових документів, очолював пресову службу – написав і відредагував понад 100 листів прес-служби УГС. Серед інших творів В’ячеслава Максимовича 1988–89 рр. - “Відкритий лист до Володимира Щербицького”, статті “Про шахтарський страйк в Україні”, “Кілька думок про намір святкувати 50-річчя пакту Молотова-Ріббентропа”, “Кілька думок про релігійну ситуацію в Україні” тощо.

В.Чорновіл був також шеф-редактором незалежної громадської політичної газети “Час /Time” (з січня 1995 до травня 1998 р.) і “Час” (з жовтня 1998 до березня 1999 р.), в якій систематично вів “колонку редактора”, друкував виступи, коментарі. В’ячеслав Максимович намагався створити український часопис сучасного стилю - “де було б багато інформації і ще більше свіжого політичного, економічного, культурологічного аналізу. Щоб газета не тільки прогнозувала, але певним чином і впливала на ситуацію в державі, а не пленталася за подіями... Стоячи на сторожі прав кожного громадянина України, ...газета, звичайно ж, докладатиме зусиль до відродження української духовності, до формування повноцінної української нації як в етнічному, так і в політичному розумінні” [2].

В.Чорновіл був лауреатом Державної премії України ім. Т.Шевченка (1996) у галузі журналістики та публіцистики – за збірки “Правосуддя чи рецидиви терору?”, “Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”)”, книгу “Хроніка таборових буднів”, публіцистичні виступи в пресі. Також йому було присуджено Міжнародну журналістську премію ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Закінчуючи короткий огляд основних напрямів журналістської діяльності відомого правозахисника та політика, не можна не погодитися зі словами В.Яременка: “Журналістська спадщина В.Чорновола – це справжня школа майстерності в її постулатній характеристиці, це лабораторія досвіду, з яким має познайомитися кожний майбутній журналіст і кожен дослідник, що вивчатиме ідейний злам у свідомості шістдесятників” [3].

Література:

1. Завдання “Українського Вісника” // Український Вісник. – 1971. - №4. – С.2-3.

2. Чорновіл В. У Новий рік – з новим ділом і новим словом! // Чорновіл В. Пульс української незалежності: Колонка редактора. – К.: Либідь, 2000. – С. 19, 21.

3. Яременко В. Так починався В’ячеслав Чорновіл. // Чорновіл В. Твори у 10-ти т. Т.1. – С. 27.