Потапова О.Б.

Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова

Діяльність православного духовенства в Україні

в 1917-1920 рр.: його роль та місце в суспільному житті

Україна в історії свого розвитку переживала схожі з сучасністю часи, коли, виборюючи незалежність у 1917-1920 рр., опинилась у складній ситуації, вихід з якої був можливий або через самостійний державний розвиток, або шляхом підпорядкування Росії. Протидія була обумовлена не тільки політико-економічним протистоянням, а й релігійний аспект також займав суттєве місце в цій боротьбі. Виникав конфлікт між діяльністю національно свідомого духівництва і його підпорядкуванням структурам Російської православної церкви, яка завжди тримала під контролем українське духівництво.

Метою нашого дослідження є виявлення реального впливу патріотично налаштованого духовенства і його ролі у визвольному процесі на поч. ХХ ст.

У добу національного піднесення все більшої актуальності набирає діяльність парафіяльного духовенства і мирян, які були патріотично налаштовані і активно підтримували діяльність духовенства. Складність ситуації зводилась до того, що, не зважаючи на роботу патріотично налаштованого духівництва, ні Центральна Рада, ні місцеві органи влади допомоги не надавали. Це пояснювалось принциповою установкою Центральної Ради, до складу якої входили переважно соціал-демократи. Вона в період свого правління (березень 1917 р. - квітень1918 р.) заперечувала будь-яке релігійне забарвлення визвольного руху, вважаючи релігію особистою справою кожного громадянина. На відміну від Центральної Ради, українські уряди Павла Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 р.) і Директорії УНР (грудень 1918 - грудень 1920 рр.) не тільки не заперечували діяльності на території України таких церковних інституцій як православні братства, але й морально, а іноді й матеріально підтримували їх [3,119].

Для конструктивного вирішення суспільно-релігійних проблем парафіяльне духівництво, на відміну від церковних ієрархів, значну увагу приділяло діяльності власних підрозділів, одними з яких були братства. При аналізі історичних джерел стало, що їх робота була дуже плідною [Див.: 3,112-125].

Цікавими є погляди духовенства відносно сім’ї, яка, на погляд кліриків, виступала основою суспільства. У круговерті політичних баталій, загального хаосу традиційно саме духовенство виступало тієї силою, яка була здатна позитивно впливати на свідомість населення. Тому пильний нагляд за шлюбно-сімейними відносинами і мораллю суспільство вважало і погоджувалось з тим, що це є прерогативою духовенства. Із архівних джерел видно, що православне духовенство було набагато далекогляднішим, ніж світські уряди, прагнучи зберегти моральні устої суспільства. Церква завжди широко пропагувала і наполягала на збереженні здорової атмосфери в спільноті, вважаючи, що сімейний лад знаходиться в основі суспільних відносин [6,54].

Іншим важливим вектором діяльності духовенства була освіта на всіх рівнях: від парафіяльних шкіл до семінарій. У період революції 1917-1920 рр. духівництво намагалося створити нові, хоч і поодинокі, заклади духовного відомства. Серед причин такої ситуації слід назвати небажання парламенту УНР – Центральної Ради – підтримати національно-церковний рух, а з ним і свідоме українське духівництво. Незважаючи на те, що згідно з ухваленим у березні 1918 р. законопроектом про повну передачу духовних шкіл до Міністерства освіти з усім майном [1,76-77], пастирі продовжували опікуватися проблемами існуючих церковно-парафіяльних шкіл, духовних училищ і семінарій, надалі викладали Закон Божий. Більше того, духовенство в складі особливих Бюро брало участь у конкурсах на заміщення вакантних посад учителів у міських школах [2, 4], не бажаючи залишати на призволяще якісний підбір учительського контингенту.

Духівництво чудово розуміло, що його успішна діяльність неможлива без відповідного забезпечення українською богослужбовою літературою. Але і в цьому напрямку священники послідовно втілювали свої плани щодо оздоровлення церковного життя. Перші кроки в подоланні проблеми зробив архієпископ Олексій (Дородніцин), який у 1917 р. видав „Молитовник” українською мовою [6,115]. Підтримка прагнень національно свідомого духівництва надходила і з боку державних органів. Зокрема, у вересні 1919 р. І.Огієнко – міністр віросповідань уряду Директорії УНР, митрополит – запровадив у всіх духовних установах новий український правопис, який був затверджений Міністром Народної Освіти. Суттєвим було створення комісії по перекладу українською мовою Святого Письма, релігійних книжок, відновлення старих церковних звичаїв [5,134] і більш вагомої бази для подальшої роботи пастирів на ниві просвітництва.

Таким чином, аналіз діяльності православного духовенства в українському суспільстві на початку ХХ ст. дає змогу констатувати, що саме завдяки духовним пастирям було звернуто увагу, зосереджено практичну діяльність на покращенні морального клімату у громадах, підвищенні рівня просвітництва і визначенні пріоритетних напрямків діяльності парафіяльних священників. Ми бачимо, що національно свідоме духовенство поступово і наполегливо робило свою справу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агафонова Н. Реформування освітньої галузі в Україні (1917-1920) // Рідна школа. – 1998. – №1. – С. 76-77.

2. Луч. Издание Сумского Союза Кооперативных Товариществ. – 1918. - 23 августа.

3. Потапова О.Б. Роль православних братств у суспільно-релігійному та культурно-просвітницькому житті України у 1917-1920 рр.// Сумська старовина. – 2005. – №15. – С.110 – 125.

4. Слободянюк П. Українська церква: історія руїни й відродження. – Хмельницький, 2000. – С.134.

5. Стародуб А. Архієпископ Олексій і український церковний рух (1917-1919 рр.) // Київська старовина. – 1999. – №5. – С.115.

6. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. – Ф.1071. – Оп.1. – Од.зб.88. – Арк. 54.