СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА
РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА:
ЕВОЛЮЦІЯ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРАВА
Питання визначення ролі президента в системі державного управління супроводжували розробку всіх польських конституцій. Перестороги щодо можливого зосередження всієї повноти влади в руках президента переслідували творців вже першої конституції 17 березня 1921 року в незалежній Польщі, яка писалася за часів беззастережної підтримки польським народом «батька-засновника» незалежної Польщі Йозефа Пілсудського. Незважаючи на це (а може й саме тому) домінуюча роль Сейму щодо інституту президента була підкріплена конституційно, зокрема, це стосувалося обрання президента парламентом. Слабкість повноважень президента полягала, між іншим і в тому, що він керував виконавчою владою за посередництвом відповідальних перед Сеймом міністрів та підлеглих їм чиновників. Президент Польщі мав істотно обмежене право до розпуску верхньої та нижньої палат польського парламенту – Сейму і Сенату а також , на відміну від своїх колег з інших європейських країн, не мав право видавати декрети. Коли йшлося про важливі міждержавні договори, президент мусив попередньо узгоджувати їх з парламентом .
Функціонування такої системи ускладнювалося слабкістю
політичної системи молодої країни в цілому, а також постійними проблемами у
формуванні стабільної парламентської більшості. У результаті маршал Йозеф
Пілсудський, що й так був реальним керівником країни ,взагалі відмовився від
претензій на вихолощений президентський пост, а у 1926 році організував
державний переворот, перебравши на себе всю повноту влади.
Наступна
польська конституція, так звана «квітнева», була прийнята в квітні 1935 року і
озброїла президента-того ж Й.Пілсудського – широкими повноваженнями. Крім ряду
прерогатив щодо призначень найвищих посадовців держави, президент міг видавати
декрети , а також одержував право на
призначення – на свій розсуд третини сенаторів, скликання, відстрочку і
закриття сесій Сейму та Сенату, як звичайних, так і позачергових, а також,
згідно за власним розсудом, розпуск Сейму та Сенату до закінчення їх каденції.
Крім того Сейм втратив можливість притягнення президента до конституційної
відповідальності .
Таким
чином, Конституція Польщі 1935 року значно наближала Польщу до президентської
форми правління. Мала вона і свій правничий парадокс, який полягав у тому, що
відповідальність голови держави зменшувалась пропорційно до збільшення його
влади, що й було помічено і розкритиковано тодішніми політиками.
Однак попри все з плином часу стало
очевидним, що польська конституція 1935 року була схвалена з огляду на таку
дійсно непересічну особистість, яким був в історії Польщі маршал Йозеф
Пілсудський. Після його смерті жоден з його наступників ні до війни, ні, тим більше, в повоєнний час не
зміг повною мірою використати його розширені повноваження. Конституція 1935
року виявилась так само малопридатною для свого часу, як конституція 1921 року,
яка була далекою від політичної реальності.
Після
другої світової війни і аж до 1952 року інститут президентства носив у Польщі
скоріше декларативний характер: найважливіші для країни рішення дуже часто
приймалися не у Варшаві, а у Москві. Врешті у 1952
році конституція Польщі, прийнята 22 липня, за зразком радянської
конституційної моделі , анулювала інститут президентства, замінивши його
Державною Радою – органом, що був сформований з депутатів Сейму .
Конституційна
поправка від 7 квітня 1989 року поновлювала інститут президентства і
передбачала, що до влади прийде конкретна особа. У 1989 році такою особою мав
стати – і врешті-решт став – генерал
Войцех Ярузельський. У результаті цього в Польщі на короткий час
встановилася система правління, що поновлювала традиції польської влади
довоєнного періоду. Сильний
статус президента Польщі був впроваджений за задумом тодішньої лівої,
комуністичної більшості польського
парламенту , яка була впевнена у своїй перемозі в наступних виборах. Коли ж на
виборах шокуючу для лівих перемогу здобули представники профспілкового руху
«Солідарність»,комуністи були повністю деморалізовані. Президент Войцех
Ярузельський, хоч і був обраний на свій пост абсолютно законно, фактично не
використовував надані йому широкі повноваження.
Після урядової кризи 1992 року стало очевидним, що «квітнева поправка» до конституції вичерпала себе. Одночасно стало зрозумілим, що на прийняття повноцінної конституції, в умовах кризи, що поширювалася, не має часу. Відтак перемогла ідея введення «Малої конституції», що й було зроблено конституційним актом 17 жовтня 1992 року .
На відміну від «квітневої поправки» «Мала конституція» була позбавлена антипарламентських статей, навпаки – передбачала раціоналізовану парламентську систему. Зокрема, поновлювалась система контрасигнатури. Коли уряд мав підтримку більшості у парламенті, роль президента ставала практично номінальною.
Нарешті, система державної влади, зафіксована в остаточному варіанті
польської конституції 1997 року закріплює обмежену президентську владу,
зміцнюючи водночас парламентську систему країни як основу стосунків між
законодавчою та виконавчою гілками влади. Як і в довоєнний період найбільш
характерною рисою інституту президентства є,
інститут контрасигнатури. Це ,зокрема приводить до того, що право другого підпису , яким, згідно з новою
конституцією, володіє голова ради міністрів, робить прем’єра постаттю
незалежною у стосунках з президентом, що є суттєвим кроком уперед у порівнянні
з іншими конституціями .
Тепер президент може розпусти Сейм лише тоді, коли парламент не в стані вирішувати питання державної ваги. Одначе, коли в Сеймі склалася постійна більшість, Сейм не може бути розпущеним. У цьому й полягає принцип «раціоналізованого парламентаризму». Суттєво послабленими виявились і позиції президента у стосунках з виконавчою владою У той же час президент зберіг ряд повноважень, традиційно характерних для голови держави.
Отже, на підставі викладеного вище, можна стверджувати, що Конституція 1997 року особливо підкреслює роль Сейму і обмежує повноваження президента, наслідуючи традиції, закладені конституцією 1921 року. Принагідно варто зазначити, що при впровадженні з нового, 2006 року, поправок до конституції України, які значно обмежують владні можливості президента України, все одно повноваження українського президента залишаються вагомішими від повноважень президента польського.
Таким чином, можна стверджувати, що створення інституту президента у Польщі було лише частиною більш широкого політичного процесу, в якому повноваження президента обмінювалися на інші політичні вимоги та компроміси. Незважаючи на зовнішню алогічність деяких конституційних норм, впроваджених в польські конституції впродовж 1921-1997 р.р., вони сприяли закріпленню такої системи стримувань і противаг, яка б дозволяла протистояти авторитарним проявам політичного режиму і водночас давала змогу суспільству розвиватися. У теперішній час подібним шляхом, виходячи з місцевих, національних особливостей розвиваються демократичні політичні режими в Болгарії, Угорщині, Україні. Проведення хронологічного аналізу становлення інституту президента у Польщі дозволяє перш за усе з'ясувати онтологічну сутність посади президента демократичної держави що допоможе прогнозувати перспективні зміни в його повноваженнях, прогнозуючи або й пропонуючи до розгляду найбільш актуальні з них.