Д.філол. н.Cтруганець Л. В.

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Ідеї празького лінгвістичного гуртка

в сучасній теорії культури мови

Центральне поняття теорії культури мови – норма лiтературної мови. Це одна з найскладніших проблем, багатовимірність якої визначається фактами iсторичними, культурно-соціологічними і власне лінгвальними.

Ще 1936 року у вступі до доповіді, виголошеної на IY лінгвістичному з’їзді в Копенгагені, Б. Гавранек поставив питання, чи є взагалі мовна норма, нормування літературної мови і мовна культура предметом лінгвістичного вивчення, чи належить їх дослідження до наукових лінгвістичних завдань? У згаданій доповіді він ствердно відповів на це запитання. Празькі мовознавці, окресливши коло проблем мовної культури, наголосили на свідомому “перетворенні мови як простого засобу, простого представника об’єктивного світу, в самостійний об’єкт наших роздумів, наших емоцій” [10, 2].

У переважній більшості мовознавчих досліджень природа й обсяг поняття норми не розглядаються, автори користуються цим терміном як чимось наперед даним, очевидно, вважаючи, що поняття норми всім відоме, принаймні інтуїтивно, і найчастіше його ніяк не диференціюють. Коли ж узяти праці, де наводиться визначення, щó таке “норма”, то одразу бачимо досить значні відмінності в наукових дефініціях цього поняття. Ці відмінності залежать від різного підходу до проблеми нормативності: чи з погляду загальної теорії мови, чи з погляду теорії культури мови, чи із практичних міркувань мовної культури. Таким чином, у поняття “норма” часто вкладається неоднаковий зміст. Проте різні визначення норми потребують узгодження, що сприятиме уточненню обсягу аналізованого поняття.

Заслугою представників Празького лінгвістичного гуртка є вивчення норми як феномену лінгвосоціологічного і конкретно-історичного. Норма визначалась як сукупність структурних засобів, регулярно уживаних певним мовним колективом. Спостереження над змінами норми в часі і в її функціональній варіативності дало змогу осмислити її діалектичну суть і власне мовну природу [6]. Чеська (а почасти і словацька) теорія виходить з основних ідей, понять, визначених ще Б. Гавранеком.

Сьогодні теоретичні проблеми культури мови, мовної норми досліджуються у різних лінгвістичних центрах. Значний вплив має теорія норми Л. Єльмслева [11] і Е. Косеріу [2; 8]. Детальний аналіз поглядів російських мовознавців на норму міститься у збірнику Інституту російської мови “Актуальные проблемы культуры речи” [1]. У ньому простежується еволюція теорії норми за останні 60 – 70 років. Поряд зі зведенням існуючих визначень пропонуються нові, уточнені дефініції.

Власну багату традицію має вивчення норми в українському мовознавстві (праці М. Гладкого, М. Сулими, О. Синявського, М. Жовтобрюха, А. Москаленка, М. Пилинського, З. Франко, С. Єрмоленко, Г. Яворської, Л. Струганець, Г. Мацюк). На основі формулювань С. Ожегова, Ю. Бєльчикова та французького вченого Ж. Марузо український мовознавець М. Пилинський вивів найбільш прийнятне, на нашу думку, визначення літературної норми. “Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі і нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування” [5, 94].

Сучасне розуміння норми висуває цілий ряд важливих теоретичних проблем, а саме: ознаки літературної норми, взаємовідношення норми і літературної норми, взаємовідношення норми і системи мови, стабільність і змінність норми, варіантність норми, норма і кодифікація, типологія мовних норм, критерії літературної норми та ін. Для вирішення багатьох із них засадничими є положення, розроблені науковцями Празького лінгвістичного гуртка.

Наприклад, розмежування понять (і термінів) “норма” і “кодифікація”, якими у чеській лінгвістиці постійно оперують, починаючи з 30-х років, усталилось тепер у різних лінгвістичних центрах – в Україні, в Росії, у Німеччині. Розрізнення цієї корелятивної пари понять дозволяє глибше і точніше зрозуміти реальний стан літературної мови в даний період (як об’єктивну норму) і тенденції її розвитку.

У сучасній теорії літературної мови та мовної культури домінує погляд на норму живої мови як на категорію динамічну [7]. Кодифікація, навпаки, вважається статичною, оскільки фіксує літературну норму в конкретний момент, а також упродовж тривалого періоду зберігає її незмінною. Кодифікація виступає своєрідним стабілізатором і регулятором функціонування та розвитку літературної норми.

Концептуальні положення про диференційні ознаки кодифікації викладено у праці А. Єдлічки “Літературна мова у сучасній комунікації”, опублікованій у двадцятому випуску збірника “Новое в зарубежной лингвистике” (“Теория литературного языка в работах ученых ЧССР”) [4, 38 – 134]. Так, метою кодифікації є розкриття і фіксація синхронної динаміки сучасної літературної норми і тим самим створення умов, за яких кодифікація не була б гальмом природного і суспільно зумовленого розвитку літературної норми. У книзі “Jazyk, reč, človek” Я. Фіндра слушно зауважує, що кодифікація – не корсет, який мав би умертвити норму [9, 83]. Із статичності кодифікації не випливає висновок про те, що вона не може регулювати вживання мовних засобів вираження і спричиняти зміни в узусі та нормі.

Стосовно мовної системи літературна норма характеризується стабільністю, відносною єдністю, що забезпечує функціонування літературної мови. Вимогу стабільності слід узгодити з природною мінливістю, яка властива мові як соціальному явищу історичного характеру. Цьому відповідає принцип еластичної (гнучкої) стабільності (pruzna stabilita), сформульований В. Матезіусом [3, 381], а також принцип динамічності, яким послуговуються в українському мовознавстві.

Незалежно від різниці у поглядах окремих науковців і цілих лінгвістичних шкіл (української, російської, чеської (празької), польської та ін.) усі дефініції норми так чи інакше неодмінно вказують на її суспільний характер. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови. Мовна норма нерозривно пов'язана із колективом мовців, а на вищому щаблі – як норма літературної мови – з певним людським суспільством, з усіма його інституціями аж до держави включно. З цього насамперед випливає, що кожна мова може мати не одну, а кілька норм, або кілька територіальних чи соціально-групових варіантів норми, а це дуже важливо для розуміння процесу формування літературної мови та її функціонування.

Література

1. Актуальные проблемы культуры речи. – М.: Наука, 1970. – 406.

2. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история. Проблемы языкового изменения // Новое в лингвистике. – Вып. 3. – М.: Прогресс, 1963. – С. 171 – 192.

3. Матезиус В. О необходимости стабильности литературного языка // Пражский лингвистический кружок. – М.: Наука, 1967. – С. 361 – 386.

4. Новое в зарубежной лингвистике: Вып. 20: Теория литературного языка в работах ученых ЧССР: Сборник. Пер. с чешск. и словац. / Состав. и ред. Н. А. Кондрашов. – М., 1988. – 320 с.

5. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. – К.: Наук. думка, 1976. – 288 с.

6. Пражский лингвистический кружок. – М.: Наука, 1967. – 417 с.

7. Струганець Л. Динаміка лексичних норм української літературної мови ХХ століття. – Тернопіль: Астон, 2002. – 352 с.

8. Coseriu Е. Sincronia, diacronia a historia. Et problema del cambi lingüistiko. – Montevideo, 1958. – 62 s.

9. Findra J. Jazyk, reč, človek. – Bratislava: Vydavatel’stvo Q 111, 1998. – 111 s.

10. Havránek B. Úvodem // Slovo o slovesnost, 1935. – 1. – Č. 1. – 38 s.

11. Hjelmslev L. Langue et parole // Cahiers F. de Saussure. – V. II. – 1942. – P. 48 – 63.

Електронна адреса: struh@tnpu.edu.ua