Іваніщак О.М.
Львівський національний університет імені Івана
Франка
Попередження та врегулювання політичних конфліктів як теоретична
проблема
Однією із найскладніших теоретико-методологічних
проблем політичної конфліктології є проблема концепційного апарату, включаючи
поняття й терміни, що характеризують шляхи й способи закінчення конфлікту,
припинення конфліктної взаємодії. Від точного й змістовного наповнення цих термінів
залежить успіх практичних дій по деескалації конфлікту, його правовому врегулюванню,
послабленню інтенсивності, усуненню
предмету конфлікту.
У вітчизняній літературі, присвяченій
соціальним, політичним, юридичним і іншим типам конфліктів, автори вживають
кілька основних понять, що характеризують їх результат: «завершення», «вирішення»,
«врегулювання» конфлікту. Так, слід
зазначити, що наприклад такі російські вчені як А. Дмитрієв, В. Кудрявцев, С.
Кудрявцев намагаються розмежувати насамперед два поняття: «завершення» і «вирішення»
конфлікту.
Останнє, з їхнього погляду, ширше за обсягом й вимагає більших практичних
зусиль конфліктуючих сторін, включаючи можливу допомогу посередників. «Якщо під
завершенням конфлікту розглядати будь-яке його закінчення, припинення з будь-яких
причин, то під вирішенням ми будемо розуміти тільки ту або іншу позитивну дію
(рішення) самих учасників конфлікту або третьої сторони, що припиняє
протиборство мирними або силовими засобами» [1, с. 164]. Як бачимо, як критерій
автори пропонують «позитивну дію», тобто насамперед згоду сторін з тим або
іншим варіантом припинення конфліктної взаємодії. Разом з цим варто звернути увагу на
те, що силове втручання третьої сторони, про яке вони пишуть, далеко не
обов'язково повинне влаштовувати основних учасників конфлікту, до того ж
сприйматися ними як «дія позитивна».
Інша точка зору
полягає в протиставленні понять «врегулювання» і «вирішення» як двох концепцій
завершення конфлікту. Тут можна зробити висновок, що врегулювання припускає завершення конфлікту шляхом спонукання або
примусу однієї зі сторін до прийняття
пропозиції, вигідної іншій стороні або посередникові. У такому випадку постконфліктні відносини
виявляються вкрай нестійкими, вони міститимуть
у собі ймовірність продовження конфлікту в новій фазі. Вирішення
конфлікту припускає його завершення за
допомогою досягнення угоди через процес переговорів. У цьому випадку спостерігається подолання тих
обставин, умов, які стали умовою виникнення
конфлікту. У результаті досягається угода по встановленню нових відносин
рівноваги між конфліктуючими сторонами. По суті, розмежування цих двох концепцій завершення конфлікту зводиться до виокремлення,
у першу чергу, посередництва (або арбітражу), що пропонує вигідні умови
одній з сторін за рахунок іншої, і
сприятливого для обох сторін результату переговорів.
Розмежування цих
понять «вирішення - врегулювання» найбільш чітко й послідовно проведене в сфері правових
процедур
завершення міжнародних конфліктів. Під врегулюванням конфлікту тут слід розглядати стратегію, спрямовану на певне компромісне вирішення суперечки, що хоча й не
повністю відповідає цілям кожної зі
сторін, але дозволяє їм досягти деяких,
якщо не всіх, первісних цілей. Що ж стосується
вирішення конфлікту, то воно припускає стратегію, спрямовану на усунення причини суперечки обмеженням або
трансформацією конфліктної ситуації й
ухваленням рішення, прийнятного для
всіх учасників конфлікту. При цьому досить
істотним є уточнення К. Мітчелла, відповідно до якого стратегія вирішення
конфлікту застосовується в рамках латентного конфлікту до того, як сторони звернуться до застосування дипломатичних
засобів, тобто до застосування маніфестів. Як тільки розпочалася маніфестація конфлікту, потрібна інша стратегія впливу на учасників конфлікту – врегулювання [ 2,
P. 146 ].
Таким чином, крім доброї волі до
досягнення згоди учасниками конфлікту, а також сприяння посередників, необхідно
брати до уваги етап (або стадію), на якій перебуває конфлікт. Латентний (прихований)
конфлікт, згідно К. Мітчеллу, припускає вирішення, оскільки його незрілість
дозволяє впливати на всі елементи структури конфліктної поведінки суб'єктів -
на їхні цілі, установки й дії, а також на предмет конфлікту. Врегулювання ж спрямоване переважно
на впорядкування фізичних взаємодій сторін.
Можна зробити висновок, що трактування К. Мітчеллом поняття «вирішення» стосовно
до латентного конфлікту зближує його за змістом з поняттям «запобігання»
конфлікту, недопущення переростання у відкриті, а тим більше насильницькі
форми. І хоча ці міркування стосуються міжнародних конфліктів, проте
їхня методологічна корисність для аналізу конфліктів іншого рівня сумнівів не
викликає [ 2, P. 167 ].
Термін «вирішення» конфліктів,
особливо політичних, категорично не допускає Р. Дарендорф. На його думку, це термін, що вводить в оману, його потрібно
відкинути, оскільки він відображає «соціологічно помилкову ідеологію,
відповідно до якої повне усунення конфлікту є можливим й бажаним» [3, P.
224]. Німецький соціолог має на увазі марксистську ідеологію, що припускала
ослаблення протиріч і конфліктів по мірі збільшення успіхів соціалістичного
будівництва, і повне зникнення конфліктів при комунізмі. «"Єдність народу" і "безкласове
суспільство" - це всього два з багатьох проявів придушення конфлікту під
видом їхнього вирішення », - пише Р. Дарендорф [3, P.
145].
Вибір
оптимального парадигмально-методологічного підходу стосовно соціальних і
політичних конфліктів здійснюється ним у системі трьох координат. Перша - придушення
конфлікту, насильство, примус однієї зі сторін стосовно іншої. «Те, що протиріччя, може бути придушене,
безсумнівно, є дуже старим припущенням керівних інстанцій, - пише Р. Дарендорф. -
Однак придушення є не тільки аморальним, але й неефективним способом врегулювання
соціальних конфліктів. І
хоча системи, названі тоталітарними, досить обережно поєднують придушення й врегулювання
конфліктів, проте висновок очевидний: якщо кожне протиріччя, кожний антагонізм
дійсно придушується, то вибух насильницьких конфліктів є лише питанням часу.
Метод придушення конфліктів не може бути ефективним протягом тривалого періоду часу, оскільки час працює проти нього[ 3, P. 220].
Це ж стосується й всіх форм так званого «скасування» конфліктів, тобто спроб у
корені ліквідувати протиріччя. Такі спроби завжди є оманою. На думку
Дарендорфа, фактичні предмети певних конфліктів — наприклад, надзвичайне законодавство в
міжпартійному конфлікті, вимоги зарплати в зіткненні між партнерами по тарифних переговорах -
можна «усунути», тобто врегулювати їх таким чином, щоб вони не виникли знову як
предмети конфлікту. Але таке врегулювання предмету не ліквідує сам конфлікт, що
криється за ним. Соціальні конфлікти, тобто такі, що систематично виростають із
соціальної структури протиріччя, принципово не можна «вирішити» у значенні їх остаточного
усунення [ 3, P. 220].
Як бачимо, німецький соціолог звертає
увагу на деструктивну роль насильства як засобу «повного й остаточного»
усунення всіх суспільних протиріч. Крім того, він справедливо підкреслює сам
характер соціальних і політичних відносин як принципово незавершених та
конфліктних. Однак навряд чи можна погодитися з тим, що остаточне вирішення конфлікту
є неможливим. Це справедливо лише в рамках розширеного трактування конфлікту як
процесу, ідентичного за обсягом й функціями політиці. У випадку ж, якщо ми маємо на увазі якийсь конкретний
політичний конфлікт, то постановка питання про його закінчення, завершення, вирішення
видається нам цілком виправданою. При цьому
необхідно уточнити ряд моментів.
Регулювання конфліктів являє собою
певний спосіб впливу на конфліктуючі сторони для того, щоб усунути окремі якості
конфлікту, але на основі сформованих відносин, у рамках існуючої політики (включаючи
норми, традиції, що склалися й т.д.). Однак це не просто пом'якшення насильницьких
форм, де-деструктивізація конфлікту. Регулювання припускає використання
творчого потенціалу останнього, перетворення, що підуть на користь суспільному
розвитку.
Вирішення конфлікту
- це не просто ослаблення його насильницького й руйнівного потенціалу, але
усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмету, його ґрунту. Конфлікт можна
вважати вирішеним, якщо всі учасники безумовно визнають досягнуті домовленості,
а проблеми, що породили політичне протиборство, не виникають як предмети
конфлікту.
Разом з тим слова «безумовно» і «визнають всі» повинні бути використані у
відносному розумінні. Поки існують розходження в релігіях, ідеологіях,
культурі, економічних системах і політиці, таке вирішення конфліктів, які
виникають із цих розходжень, є як
неможливим, так і небажаним.
Завершення конфлікту - поняття більш
широке, що припускає його закінчення, що досягається різними способами:
а) придушенням
одного із суб'єктів конфлікту, повним витісненням його за межі політичного поля
(і навіть його повне фізичне усунення);
б) досягненням
компромісу між суб'єктами політичного конфлікту, тобто їхніми взаємними
поступками з метою взаємозбереження, взаємовиживання;
в) перетворенням
тієї політичної структури, у рамках якої виник конфлікт, трансформацією
політичної системи з метою виключення конфліктогенних факторів старої системи.
Це не означає, що не виникнуть нові конфлікти на новій
основі, що змінилася, однак старі будуть зняті.
Ідеальним завершенням конфлікту є
усунення його предмету й підґрунтя. Придушення одного із суб'єктів конфлікту не
є досягненням ні першої, ні другої мети. Відбувається придушення домагань, які при сприятливих
історичних і політичних обставинах можуть прорватися на поверхню політичного
життя із ще більшою руйнівною силою.
За рамками
позначеної тут концептуальної проблематики залишається ще досить велике коло
проблем, що заслуговують спеціального аналізу й узагальнення. Це проблема завершених і
незавершених конфліктів.
Не осмисленими в теоретичному плані є механізми
постійного поновлення багатьох конфліктів, особливо в системі влада - маси,
держава - суспільство.
Література
1.
Дмитриев А.В., Кудрявцев В.П., Кудрявцев С.В. Юридическая
конфликтология. Ч.1. Введение в общую теорию конфликтов. – М., 1993.- 270 с.
2.
Mitchell Ch. R. The structure of
international conflict. – N.Y., St Martin`s Press, 1981
3.
Dahrendorf Ralf The modern
social conflict: an essay on the politics of liberty.-